Особистість вища за громаду

Р. Задеснянський

В році 1907 була скінчена почата ще в 1895 році під впливом переданої Драгомановим біографії Мільтона драма «У пущі». Можливо, що твір повстав не без впливу також і брошури Драгоманова про баптистів та рукопису його про англійських баптистів. Ми знаємо з листа М. Драгоманова з 23.01.1893 р., що він також переслав їй ряд праць відомих авторів не лише з всесвітньої географії, але й з історії церкви та християнства.

Але всі ці праці лише, так би мовити, притягнули увагу авторки до протестантських громад та їхнього життя, твір же «У пущі» далеко вийшов поза рамки первісної теми. Авторка в ньому сміливо стала по боці індивідуальних прав людини і виявила у всій наготі деспотичну душу «вільної» громади» [та «індивідуальні права» має обстоювати від «Годвісонів», але обов’язана поступитися ними, коли йде про добро своєї нації].

Правда, пишучи передмову до дванадцятитомного видання творів, Филипович невдало пробує полемізувати з Д. Донцовим, закидаючи йому, що він робить з Лесі Українки «спрощену ніцшеанку». Думаю, що у Донцова лише Филиповичеві, завдяки нахилу до спрощування, пощастило знайти таку оцінку, що зрештою й зрозуміло, бо Филипович же далі пише, що Річард виступає тільки «проти обмеженої пуританської громади» (а це показує нерозуміння Филиповичем конечності при літературній конкретизації якогось конфлікту, обмеження його в часі й місці) та що, мовляв, не може Річард бути «ніцшеанцем», бо… він «не позбавлений соціального інстинкту», тому, що «помагає бідній жінці…». З того видно, що Филипович не розуміє а) Ніцше, б) індивідуального співчуття, що абсолютно не випливає в даному випадку з «соціального інстинкту», тимчасом як власне той «соціальний інстинкт» Годвісон запріг до… будови собі другого власного дому!

Леся Українка ж на цьому «малому» прикладі порівнюючи високоідейної і «справедливої» громади показує власне той фальш, який криється за гарними фразами всякої демократії, що іншою взагалі бути не може, тому що вона складається з людей, і то людей, в своїй масі далеко менш моральних та ідейних, ніж ті, з яких складалася тая пуританська громада. Кожна демократія має спритних Годвісонів, які під плащиком ідейності запрягатимуть дурнів, цебто «більшість», до свого воза.

Може багато членів тої громади бути без даху над головою, але «справедлива» громада будуватиме доми Годвісонам, що завжди спритно ховаються за анонімову більшість. «Сірий демократ», такий, як Кембль, все скаже: «Був чи не був на раді, а вже коли громада все рішає, то всяк повинен рішення слухать» і ніколи не дійде до його свідомості відповідь Річарда: «Хто має силу з примусом боротись, той завжди робить тільки по охоті».

І лише в дорозі до обітованих земель (під час боротьби проти абсолютизму чи деспотії за демократію) можуть здаватися постаті громадян «велетнями», «крицевими постатями». Почнуться будні життя, і з «кожного мішка вилізе шило», бо люди, незалежно від форм співжиття і урядів, завжди є тим, чим вони є, і рішає тільки темперамент і кров кожного з них. Ось, напр., що каже сам Річард про себе:

«Такий весь рід, вікліфівці, лолларди,

«незгіднії», «незалежні», «рівноправні».

Мої всі кревні волі домагались

від короля, від церкви, парламенту,

а я – від них самих. Така вже кров!»

Порівняйте ці думки з тими думками її сучасників, що відбилися в її власних перших творах, коли вона все хотіла йти в «гурті» з ними, щоб «не збитися з путі». Порівняйте з думками Драгоманова, який без пуття й міри ідеалізував протестантські громади і тому хотів спонукати Л. Українку написати в тому дусі твір. Сучасники поетки думали, що кожну людину можна зробити доброю або злою, незалежно від того, чим вона є по своїй природі від народження.

Минув безповоротно час, коли Л. Українка під впливом Драгоманова і оточення писала «Роберта Брюса» і ідеалізувала «громаду».

Тепер же раз-у-раз дзвенять в її творчості виразні нотки ібсенівського індивідуалізму, і багато знайдемо в її дальших творах думок, подібних до Річардових слів:

«Душа моя вже все перемогла (як Заратустра Ніцше)

і вільна стала, наче сарна в горах,

а ви її хотіли б загнуздати

та на оброті ваших цнот привести

до нього (Годвісона) під ярмо залізне».

Громада, як випливає з цього твору, незміримо нижче стоїть від справжніх обранців Божих – митців, творців, учених, і часто навіть не буває в стані збагнути того, що ті одиниці творять, і саме тому плитка «мораль» громади, як і у Ніцше, не обов’язує вибрані одиниці. Але ті одиниці мають право не підлягати моральним нормам не тому, що вони самі є «аморальні», цебто що їм чужі всякі моральні приписи, лише тому, що вони повинні мати значно вищу мораль за мораль маси, мораль більш скомпліковану, більш досконалу і більш сувору – отже менш досконала – є для них перейдений етап.

Трагізм митця (як і всякої одиниці) в тому, що він все ж обов’язково потребує хоч нечисленної, але аудиторії (адже ж людина – істота громадська), і коли взаємне нерозуміння занадто «повне» він, заламавшись, може інколи почати «достосовуватись», шукати компромісу. Або – переживає трагедію.

«Якби я знав», каже вже зламаний Річард, – «чого цим людям треба, я може вдав би». Ще крок – і він робив би, може, «статуї» для… кравецьких манекенів. Але в цій атмосфері вже немислима жодна творчість, бо творець тут, «наче бранець на чужій землі, що шанує Бога, нікому невідомого в країні», мусить зневіритися і загинути, «сохне марно золоте вино, а чоло молодече похилилося і похмарніло».

Пригадаймо собі тепер «Давню казку», яка мала б розв’язувати те ж питання, і побачимо, який довгий шлях духового самовдосконалення пройшла Л. Українка і як грунтовно різняться її теперішні погляди від колишніх!!! Тоді Леся Українка бачила одне завдання у митця – служити громаді, бути репрезентантом її змагань, не враховуючи можливості конфлікту з громадою, конфлікту, в якому доведеться виступати проти неї, подібно ібсенівському «ворогові народу», боротися з нею для… її ж добра.

Це питання, як і питання взаємовідносин між провідником і масою, а також ролі крицевих, сильних характерів та їх відношення до світу, розв’язує авторка і в ряді своїх дрібних драматичних творів, таких, як «Вавилонський полон», «На руїнах», «Одержима» і інші.

Зокрема в «Одержимій» центральне місце займає проблема ненависті. Одержима Лесі Українки «не може любити ворогів», може лишень їх палко ненавидіти. Особистому ворогові вона могла би простити, але не може вибачити ворогові тієї ідеї, якій вона служить. Її ненависть і її любов до ідеї викликають у нас почуття подиву і пошани. Несамохіть пригадуються по прочитанні «Одержимої» слова авторки про «руки, не учені до зброї», що довірливо шукали дружньої руки, а тепер стискаються «від судороги злості».

Примітки

Подається за виданням: Р. Задеснянський Творчість Лесі Українки. – München: 1965 р., с. 36 – 39.