10.09.1895 р. До Л. М. Драгоманової
Колодяжне | 29.VIII |
Люба моя дядино!
Ще досі не було мені відповіді ні на один лист, писаний в Софію, а все ще «перші» листи. Аж сумно, як подумаєш, скільки-то часу тії листи ідуть. Ваш лист до мами вже не застав її дома, але папа повіз їй його, і вона, думаю, досі вже відписала Вам, якщо був їй час за київським клопотом. Їй, бачите, прийшлось устроювати нову квартиру (торішня оказалась тіснуватою), окрім того, вона рішила сей рік посилати дітей в пансіон підготовлятись до гімназії – се давнє бажання папи, та, здається, інакше не можна, бо нестає коштів на приватне учення трьох дітей різних літ.
В пансіоні заняття починаються 1-го сент[ября], отже, мама, певне, ще потім побуде з тиждень в Києві, а потім приїде сюди, а я одправлюсь в Київ. Якби не цікава праця в Києві, то я б з дорогою душею зосталась тут довше, бо там, я знаю, почнуться усякі властиві Києву «канітелі», а тепер у мене якась відраза до них. Справжню роботу, хоч би і тяжку, я б узяла, а сі переливання з пустого в порожнє, та ще з моєю способностю до ілюзій і нічим не оправданих надій… ліпше вже в Колодяжному сметану з глечиків у масницю переливати, то принаймні можна бути певною, що хоч масло буде!
Я боюся, що мамі недобре буде зоставатись тут самій – не всі ж таку натуру мають, як я. Папа казав, що, може, краще було б, щоб ми всі зимою в Києві були, а він в Ковелі, а в Колодяжному, щоб хто-небудь з служащих управлявся, та мені такий план не до смаку, бо про торішнє «управлення» такого способу розказують мені люди не дуже добрі речі. Та й бачу я сама що воно недобре одбилось на хазяйстві. Звичайно, і така хазяйка, як наприклад я, не велика користь, та все ж таки ліпше, ніж зовсім чужа.
Я «по мере сил» стараюсь, хоч часто сміюсь сама над собою, що так всерйоз беру свою роль «господині». Нічого й казати, що багато забувається, губиться або і просто «в голову не приходить», та все ж таки якось бреде. Дуже добре мені з Дорою, що в неї такий нетрудний характер, ніколи вона не скучає, зранку іде гратися з дітьми надворі до заходу сонця, потім я її заганяю в хату (сама ніколи не приходить), починає співати, розказувати мені якісь безконечні анекдоти з київського життя і представляти сцени з театру українського, потім, вичерпавши останні невибігані сили, лягає спати в 9 або 9½ і спить до 8½ рано. Ніколи ще не показувала капризів або «явного непослушания» (що, нігде правди діти, случалося при мамі).
Шкода тільки, що через роботу і Дору не можна ходити часто в ліс, а з Дорою теж трудно, бо вона томиться і без дітей їй в лісі скучно, мені ж знов в компанії (та ще крикливій) нецікаво, оставляти ж її саму, так, щоб не питати від часу до часу, де вона, я не можу і не повинна. А так би часом хотілось побродити самій по лісі, по тих місцях, де стільки споминів літає поміж деревами…
Я вся тепер у спогадах. Сьогодні, риючись між покинутими Олесею нотами, я знайшла баркаролу Чайковського (дядько любив сю п’єсу і двічі казав мені грати її для нього), я сіла грати її, се другий раз після довгого перериву, але перший раз з мого грання зовсім нічого не вийшло. Я грала, і здавалось мені, що він сидить десь за мною і слухає… Недавно у нас з Дорою були гості, дуже славні люди, вони так розпитувались про дядька і про все, що його касається, немов би знали його особисто, а Вашими портретами були очаровані просто. Се мене дуже привернуло до їх, хоч раніш вони були мені далекі знайомі.
Ви питаєте, чи приїздила Глафіра Помпеївна в Гадяч? Приїздила і «отравляла остатні дні бабушці», як каже мама, та й справді, по маминих словах, се жадна, черства і крайнє несимпатична жінка. З бабушкиною спадщиною невідомо ще, як буде, здається з боку Ів[ана] Петров[ича] будуть деякі «закавики». Врешті, мама писатиме Вам про се, і ліпше розкаже, ніж я. Бабушці до кінця ніхто нічого не казав про її втрату, і се єдине, чому можна порадуватись у всіх наших нещастях.
Кузина Ліда, каже мама, доволі симпатична дівчина, але при матері гірша, ніж без неї. Брат Ваш згадував про Вас усякими добрими словами і, видимо, не сердиться на Вас ні за що, а про доверенность то він казав, що то бабушка предложила Вам зробити її на його ім’я, не спитавшись його, а йому б то се навіть було б «неудобно». Значить – все к лучшему!
Нагадайте там Ліді і Вані їх обіцянку писати до мене, вже, слава богу, хутко місяць, як я од вас виїхала, а од них «ни полслова» – се не по правді.
Або, коли для них се така тяжка обуза писати до мене, то нехай так і скажуть, то я, пригадавши приказку: «с глаз долой, из сердца вон», уже й не чіплятимусь.
А тепер бувайте здорові та пишіть частіше про всіх і про все, а я, з свого боку, старатимусь, особливо, коли Ви самі будете мені помагати поправляти недостатки в моїх листах, вказуючи на них. Цілую щиро Вас і весь cousinage.
Ваша Леся
Примітки
Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 10, с. 321 – 323.
Лист вперше надруковано у книзі: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 334 – 336, рукопису Г.Лазаревського. Істотних різночитань з виданням 1978 р. нема.
Подається за рукописною копією (ф. 2, № 1548). Автограф не відомий.
баркарола Чайковського – шоста мініатюра (червень) з циклу п’єс для фортепіано «» (1875).
Гості, дуже славні люди – Левицький Модест Пилипович (1866 – 1932) – український письменник, приятель родини Косачів. Працював у Ковелі повітовим лікарем. Короткевич Микола Дмитрович – ковельський повітовий лікар. Докладніших відомостей немає.
Глафіра Помпеївна – дружина І. П. Драгоманова.
Кузина Ліда – дочка І. П. Драгоманова.
Бабушці до кінця ніхто нічого не казав – Є. І. Драгоманова, бабуся Лесі Українки, померла 23 червня 1895 р., за три дні після смерті М. П. Драгоманова, так і не довідавшись про смерть сина.
Брат Ваш – Мається на увазі брат Л. М. Драгоманової (уродженої Кучинської) Петро Михайлович Кучинський.