21.10.1895 р. До Драгоманових

Любі мої дядино і Радочко!

Адже ви не розсердитесь, що я пишу Вам обом разом? Правда ж ні? Рада жалується, що мої листи sont trop rares et trop courtes, але, Боже мій, я ж була «хозяйка дома»! Се ж не жарти. Сьогодні теж не заслужу од Вас похвали, бо ніколи довгого листа писати, — завтра їду в Київ, то треба збиратись. Мама тепер тут, а я на який час поїду на її місце туди — мені вже пора, треба дещо. Довго, впрочім, не думаю бути, мені тепер ліпше тут, ніж у Києві.

Тиф у нашому селі вже проходить, троє слабих ще лежать, але то вже так од ослаблення сили, робити з ними нічого не треба, а тільки глядіти за дієтою та за ходом виздоровлення. Та вже ж і пора кончитись сьому проклятому тифові, аже хутко два місяці, як він у нас гостює. Один 20-ти літній хлопець зробивсь уже зовсім як дитина, так йому тиф памороки забив за 5 тижнів, ну та се вже нічого, одійде.

Сьогодні я прийшла до нього і кажу: — оце, Степане, я завтра їду вже в Київ. — А надовго? — питає. — Ні, кажу, тижнів на два. — Ну, аби не надовго, промовив і так притомно подивився на мене. Раз він назвав мене просто Леся, а не панна чи баришня, так мені се в душу запало. Я думала, що він скоріш мене ненавидить за мої впорскування, касторку і т. п., а видно, що ні. Справді мені здається, що у нас таки люди привітніші, ніж у Болгарії, чи, може, я мало знаю болгар?

Шкода справді мені кидати Колодяжне, але ж і в Київ треба. Найбільш мені хочеться туди, щоб побачити там одну свою товаришку, що приїде туди на сих днях з Одеси. Хоч я на неї і сердита, як і на всіх своїх знайомих, та все таки хочу побачити. Адже ти, Радочко, обіщаєш приїхати бити мене, то, значить, і для того люди їздять. Бити не бити, а ти таки приїдь, Zurick-Bourick! Ага, от що — щоб Ви з Ванею не сміли мене Байбуком називать, се я забороняю виразно навіки (так говорить одна людина, котру ми споминали часто в іюльську спеку), мама і папа розпитуються, що то значить, а се для мене «по меньшей мере» скучно!! Міцікатові скажіть від мене «вить [?], какво ти си лошичко, лошичко дете!» уже і Дора допитується, чому Міка не пише письма, і перестає вірить в його грамотность хвальоную. La réputation en danger! Ваніне болгарське письмо мама, при моїй помочі, прочитала і епітету какалашки не одобрила (absolument!), ніяк не хоче признати гармонії сього слова. Пора б уже Вані і Ліді написать друге письмо, бо я вже те виучила на пам’ять.

Перешліть Зорі в Женеву мого листа, він уже давно написаний, та все не одсилається якось. І напишіть мені Зорин адрес, то я йому ще з Києва напишу, хотіла б тепер друге письмо написать, та часу мало, а по-французьки писать довго. Ну, як же Ви уживаєтесь з Вашими квартирантами? M-r est une bonne pâte, mais M-me «сім з оком» (інакше, як по-українськи я не можу сього виразити!). Ваша історія з Іванкою так нагадала мені Софію! Але, по-мойому, не варт возитися з Чорними Джаміями, обороною Іванки і т. і., бо все одно нічого з того не буде, окрім клопоту і прикростів Вам, а Іванка і без того «ще избегне», коли не зробила сього досі.

З моїми забутими вещами, Рюрик, нема що робити, вже ж нехай зостаються в тебе, впрочім, bien de serviette може Ліда колись привезе. А що її проект візити до нас? Як там Лідина невралгія, чи вже зовсім пройшла? Як твої зуби, Редісочка? Я, здається, в Києві покину зубів зо два, обридли вони мені зо своїми флюсами, ну їх! Приймусь і знов за желізо та арсенік, бо вже знов голова по цілих днях кружиться і анемія забирає страх сильно. Хоч то воно, певне, «не поможе бабі кадило»… Оце була у мене на тім тижні лихорадка, то так чогось вибила з сили, як ніколи, оце ледве прийшла я в себе. Папа, звісно, подумав уже, що в мене тиф, і я мусіла пролежати день не встаючи, але се була фальшива тривога і од одного прийому хініну мій тиф минув.

Між іншим сей «тиф» помішав мені написати Вам листа, хоч я увесь час про се не забувалась, але, вірте, не було сили довгого листа писати, а короткого боялась після Радиних погроз, я знаю, що то не жарт, коли вона розсердиться, як тупне та як крикне: «rave!» то я аж тут почую. З Києва ще напишу, як там застану нашу ученицьку колонію і який там train de vie буде. Впрочім, мама Вам, певне, писала вже не раз про все те. Київське життя мене не дуже тягне, багато там «раздражаючого» буде, ну, та побачимо. А тим часом бувайте здорові, годі вже писати, нехай ще потім. Цілую міцно Вас обох і тріфоліюм Ліду, Ваню і Міку (лошичко дете!!). Пишіть мені ліпше сюди, а не в Київ. Ще раз цілую всіх.

Ваша Леся

Чи є вже фотографія дядькової хати, чом не присилаєте мені? Боже, як мені прикро, що дядькову бібліотеку, мою дорогу «Сибір» мусіли розруйнувати!…

Примітки

Подається за виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 339 – 341, з рукопису Г.Лазаревського.