21.12.1895 р. До Л. М. Драгоманової
| Київ |
Дорога моя дядино!
Вчора отримали ми з Кол[одяжного] Ваші листи, хотіла я вчора ж таки відповідати, та одложила на сьогодні, бо лихі звістки про тиф у одної дівчини, в нашої сусідки в Кол[одяжному] (Клавдія Пиріг, Хведошина Ладя, померла від тифу), так мене засмутили, що я не хотіла в такому настрої писати Вам, аби не додавати Вам смутку.
Дуже я рада за Зорю, що йому добре ведеться в Женеві, я певна була, що йому там краще буде, ніж в Парижі, уже і то добре, що нема навколо нього тієї blague parisienne, бо, правду кажучи, усі оті «en voulez-vous des homards» і т. п. бриніли не дуже-то натурально в устах малого хлопчика.
Пише мені Ліда, що Ви, не маючи від нас листів, завжди бог зна що думаєте і журитесь. Але, боже мій, невже Ви можете думати, що я можу зо злої волі не писати Вам? Простіше всього думати, що з Росії листи ідуть довго і непевними дорогами, як воно дійсно і єсть, або що не виберу часу написати, та й більше нічого. Читаючи Ваші і Лідині докори, мені хотілось повіситись, – не доводьте мене до сеї сумної катастрофи, а то позбавите світ многих геніальних творів, що мають вродитись колись під моїм пером.
Я потроху починаю знов писати, уже кінчаю різні виписки і приступаю до самої роботи. Але Ви не бійтесь, що я дуже переутомлююсь, бо се така робота, що її не можна раз у раз робити, часом через недостачу книжок, то й так просто, через непривичку до такої іменно роботи.
Щодо мого здоров’я, то воно іде tant bien que mal, так як і в Софії, тільки нога настільки поправилась після Болгарії (може, сьому причиною владайське купання), що я в хаті сливе завжди ходжу без палки, а беру її тільки на вулицю, і через те гублю її постоянно і шукаю, так як Ви, було, очків шукаєте.
Воду залізну все збираюсь пить, та ніяк не зберусь, не хочеться, то грошей нема, то «так якось». Чому не пишете, чи є фотографія дядькової хати? Я Вас дуже прошу, як тільки єсть, пришліть мені, як нема лишньої, то замовте для мене, а я поверну кошти. Мені дуже тяжко часом, що я не можу глянути на ту хату, що була для мене школою і храмом. Як я розумію Вас, що Ви не хочете розлучатися з Вашою хатою, тільки ж я думаю, що, може, де в чому переміна місця була б ліпше для Вас, а надто для Ради, та боюсь я писать на сю тему, щоб не уподобитись Вашим услужливим друзям в Парижі. А тільки я ніяк не можу привикнути до думки (і не хочу привикати), що ми з Вами розсталися надовго. Ну, скінчу тут, бо ще хочу Ліді і Раді написати, поки є час, а то завтра ніколи буде, відкладати ж на довше не хочеться. Цілую Вас міцно.
Ваша Леся
Воно одразу було видно, що M-me Шац – пані «сім з оком», – не для Вас се квартирантка! Мені дуже шкода, що се бідне хлоп’я, M-r Шац, має таку «загонисту» жінку…
Олеся просить пробачення, що не пише тепер, їй справді дуже ніколи, завтра піде в концерт, то треба подвійний урок учить – на завтра і на післязавтра.
Мама, певне, на сім тижні приїде сюди, і який час ми всі будемо вкупі, а по різдві я поїду до папи в Кол[одяжне]. Діти наші маються добре і вчаться не згірше.
Примітки
Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 10, с. 330 – 332.
Лист вперше надруковано у книзі: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 344 – 345, з рукопису Г.Лазаревського. У виданні лист датований 27 листопада 1895 р. (ст.ст.). Істотних різночитань з виданням 1978 р. нема.
Друкується вперше за рукописною копією (ф. 2, № 1548). Автограф не відомий.
кінчаю різні виписки – до статті «Джон Мільтон».