9.11.1895 р. До Л. М. Драгоманової-Шишманової
| Київ |
Мила моя Лідочко!
Се nec plus ultra похвально з твого боку, що ти мені другого листа написала, не ждучи відповіді на перший. Перший я отримала, їдучи на вокзал, щоб одправитись в Київ, і через те не було часу написати тоді ж таки. Ну, а в Києві уже було плохе писання; тепер мов би якось більше часу, або, краще сказати, я навчилась його знаходити, а спочатку якось незамітно летів день за днем, і я не счулась, як два тижні минуло, відколи я тут. У мене, як і у всіх нас тут, роботи багато; учусь і других учу, пишу багато, ще більше читаю, час зайнятий… і все таки сумно! Багато моїх знайомих з Києва роз’їхалось, і він спорожнів якось.
Боже, як за один рік забули тут про мене! Та, впрочім, окрім Люді С[тарицької], нема кому так то і пам’ятать. Сьогодні приїхала Маня Ст[арицька], я бачила її, вона згадувала і розпитувалась про тебе, казала, що довго, бувши малою, думала про те, коли б зібрати гроші і поїхати до тебе. Вона славна людина і акторське життя не спортило її, що далеко не зо всіма буває. Взагалі ж у Києві якось тихо, я мало до кого ходжу, більше дома сиджу, обложившись іностранними книжками. Після колодяжанського господарського життя тут почалось книгоїдство.
У Колодяжному тепер мама і Дора сидять, та, певне, довго не всидять, хутко сюди прибудуть. Тут наші учаться завзято, а Ліля (Олеся) то вже і занадто над латинню сокрушається. Всі вони з Колодяжного чимало похудли, і Оксаночка щось трохи споганіла (cet âge ingrat!), а Микось нічого, все такий же «волоокий». Авторитет я маю над ними великий, так що ніяких сцен і драм у нас нема, а то ж папа торік, пам’ятаєш, все жалувався мені на них. Багато значить, впрочім, що нема самого безпокойного елементу — Дори, от нехай но ще вона приїде!
Квартира у наших нічого собі, я вже і з вулицею Назарівською помирилась. Єсть у нас і квартирант, студент грузин, мій учитель і ученик разом (він мені помагає учитись по-латині, а я йому — по-французьки), котрому наші діти роблять усякі штуки «в свободные от занятий часы», але він усе приймає з кротостю і терпінням, вроді того, як «бватя» Мікину дружбу. Бачила я недавно Клісургського, — уже кінчивший студент! (risum teneatis, amici!). A знаєш, мені досадно було читать звістку про допущення жінок в вищу школу. Учитись до Вас я навряд чи приїду, от-от стукне 25 («стара стала, глупа стала — ум кончал!»), тут уже якось самій треба собі радити. — Ну, а тепер я кінчаю, уже 1 час ночі, а я ще непремінно твоїй мамі напишу, а то завтра абсолютно не буде часу. Як здоров’я маленької мечки і як поживає велика мечка? А що там моя «бедненькая, толстенькая Лідочка»? Всіх Вас цілую.
Леся
На мене щовечора нападають такі приступи журби, що коли-небудь з ума зійду. Я не знаю, коли се кончиться…
Привіт і поклон M-me Бельчевій і всім добрим людям софійським.
Примітки
Подається за виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 342 – 343 з рукопису Г.Лазаревського.