Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

16.01.1905 р. До М. В. Кривинюка

16 січня 1905 р. Тбілісі

Дорогий Михалю!

Поздоровляю Вас не так з Новим Роком, бо він має тільки для хронології значення, як з новим життям, чи то формою життя. Певне ж Ліля раніше доїде до Вас, ніж мій лист і, значить, я можу поздоровити Вас з її приїздом, а її з щасливим покінченням всяких митарств. Вона писала мені, що розмови з родичами пройшли тихо, мирно, і з їх боку була повна толерантність. Коли так було до кінця, то я дуже рада, — значить, всі мамині стріли (папа стріл ніколи не вживає) обламалися об мене, і для Лілі їх вже не лишилось; се не раз так бувало і нема нічого дивного, коли й на сей раз так вийшло.

Діло в тім, що з осени у мене з мамою (коли ми лишились удвох) чимало було принципіяльних і непринципіяльних розмов на тему про шлюб, вінчання і т. і., тоді було з її боку маса сліз, ридання, прикрих і вразливих речей, часом цілі ночі проходили так, що бодай не згадувати… Тії ночі надломили мені душу і через те я, може, колись мусітиму зробити навіть таке, від якого Ви з Лілею щасливо врятувались. Але як коли почуєте про мене щось подібного, то не кидайте каменем, знайте, що тяжкі рани, а не власна воля примусять мене скласти зброю. У всякім разі, мені буде потіхою те, що коли не собі, то своїй найдорожчій сестрі я помогла пробити дорогу до вільного і чесного життя; може, без моєї боротьби її боротьба була б трудніша. Може… а може й ні, бо мама завжди більше «боялася» Лілі, ніж мене, і ніколи не одважувалась говорити їй такого, як мені. Чому се так, не знаю, скоріш всього, що я сама з того винна, себто винна моя вдача, а наскільки людина винна з своєї вдачі, се вже зважте самі.

Так чи інакше, все ж можу сказати, що я перша примусила маму логікою відступитись від крайностів її погляду на невінчаний шлюб, і вона сказала, що не вважає вже себе в праві вживати якогось примусу над Лілею в тім напрямі і щиро відступається від своїх слів, ніби вона не хотіла б у себе приймати невінчаної дочки з дитиною. Логічно і морально я перемогла маму, тільки ся перемога так дорого мене коштувала, що — краще не будем ніколи згадувати про неї. Тільки не думайте, що все це я претерпіла ради якої жертви для Лілі, чи що, ні, я мусіла однаково колись се все відбути, то краще раніше, ніж пізніше. Ну, і годі про се.

Мої погляди Ви знаєте, тому не потребую розписувати довго про те, наскільки я рада за вас обох, що не потребуєте робити тих проклятих компромісів, від яких не раз так трудно відборонитись. Коли б тільки людська дурість і подлість не заступали вам дороги. Ну, та чей же й тоді проб’єтесь, а я вам завжди помічниця в міру сили моєї.

Ну, що Вам про своє життя написати? Слава Богу, вже свята кінчаються, а то час якось просто дурно проходив, то люди вештались до нас, то я мусіла деякі «візити» робити. Перед святами два тижні слабувала на інфлюенцу з хрипкою і кашлем, насилу відчепилась від неї. Святами була раз на вірменському концерті, досить було цікаво, бо співали переважно народних пісень, вчора була в театрі, але то менше цікаво.

Найцікавіше зустрічали Новий Рік — на «товарищеском ужине», де зібралось до тисячі народу і ніхто, певне, не «ужинал» (я прийшла додому абсолютно голодна), бо не до того було: до 2-ої год. ночі (а може, й довше, бо я в 2 г. пішла додому, не діждавшись, поки всі розійшлись) була «брань презельная». Предсідатель банкету (один звісний тутешній адвокат) прочитав для акламації й підпису резолюцію з вимогою всяких «свобод» (слова, преси, зібрань, віри, національности і т. і.), як то було на всіх аналогічних зібраннях найпрогресивнішої частини рос[ійських] лібералів. Дехто заявив, що то резолюція замало радикальна, бо не дає гарантії рівноправности всім класам народу (вимагалось в лібер[альній] резолюції загального права виборів, без означення, які мають бути самі вибори), а треба, мовляв, одразу вимагати загального, безпосереднього, тайного голосування і прокламувати суверенітет народу замість суверенітету […] (ліберали вимагали відповідальности міністрів перед виборними представниками народу і скликання уставної ради).

Тут предсідатель не дав скінчити і заявив, що він не може допустити вийти з попередньої (alias ліберальної) програми, поки він предсідатель. Тоді його скинули з предсідательства і прокламували (голосування справжнього взагалі не було, все par acclamation) другого, але і той перечився з «крайніми», а вони докоряли йому, що він ламає тільки що прокламовану «свободу слова». Він доказував їм, що при всякій свободі слова буває однак «порядок дневний», «тактичні і практичні умови» і т. і., — здійнявся гвалт нечуваний. Тоді предсідатель призволив підписати первісну резолюцію, а другу, «крайню», пустити додатком, хоч і від меншості, якщо зібрання схоче її вислухати, і тут же запитав: «хто стоїть за прочитання другої резолюції, нехай здійме руку» — здійнялось всього дві-три руки, а гвалт ще погіршав: «зачем голосование? Свобода слова! Свобода слова!»

«Крайні», очевидно, не могли виставити ні більшості, ні поважної меншості і через те воліли пустити силу, а не число голосів. Є чутка, що се крайня партія (с.-д. і с.-р.) послала вмисне своїх «глашатаїв», щоб розбити і зірвати зібрання ненависних лібералів, зовсім і не надіючись дійсно провести своєї резолюції. Ліберали, в лиці обох предсідателів, заявили, що вони зовсім не проти крайніх програм, тільки думають, що то мусить бути «вторым шагом», а для першого кроку важно «единодушие и полное согласие в требованиях, чтобы дать внушительный отпор той гнетущей силе, которая на минуту было поколебалась, а теперь опять грозит придавить». Скінчилось на тому, що ліберальна програма таки була підписана (ще не знаю, скільки підписів, але напевне скілька сот), а що сталося з крайньою, того я вже не мала сили діждатись, бо й так ледь жива вийшла з тієї тісноти та духоти і галасу.

Здається, з крайньої програми не вийшло нічого, бо на вуличному порозі льокалю я почула, що збираються послати по поліцмайстра, а другі йдуть упередити про те зібрання. Досадно, що на галас пішло маса часу і що «крайні» не вміли видержати коректності в тоні і поводінні (ініціаторами зібрання були не вони і з програм, роздаваних при вході, їм був відомий порядок дневний), але все ж як на Азію, то й се вийшло імпозантно. Цікаво, що молоді було мало, все переважно люди понад 30 років, багато сивих і лисих. Один з найгостріших речників був багатий «гласний», зовсім старий чоловік. Чимало було жінок всякого віку. Були розмаїті національності: грузини, вірмени, москалі, українці etc. Коли порівняти з київським банкетом, де резолюція була невиразна, а поводіння учасників, як чутка йде, зовсім плохе, то Тифліс, виходить, «не ударил лицом в грязь». У всякім разі, я ще ніколи так Нового року не стрічала.

Цікаво, як то він взагалі пройде, сей рік… Про настрій преси і публіки в Росії, я думаю, Ліля Вам може більше розказати, ніж я, бо вона з культурніших сторін приїде до Вас, ніж мій лист. Та, зрештою, тепер і легальна преса рос[ійська] більш, ніж коли раніше, відбиває настрій громадський. Надто цікава стала тепер юридична преса, з спеціальної вона стала «руководящею». Я маю змогу читати всі головні юридичні органи і знаходжу, що вони вже мало лишають матеріалу для заграничної преси. Згори сиплеться дощ «предостережений», але преса «не унывает», хоча про «весну» розмови вже затихають і замість ідилічного запанував роздражнений тон. Все ж таки, жити стало коли не веселіш, то цікавіш. Дещо компоную тепер під сим настроєм.

От Вам і всі новини. — Квітка Вам і Лілі кланяється. Зайнятий він страшенно, мав тільки два дні свят, а далі мусів взятись до річного судового справоздання і марнує на нього всі вечори, а вдень ходить на службу. Є надія, хоч і не зовсім певна, що сього місяця він вирветься з сеї каторги куди-небудь в менше місто, але й в меншу роботу. Пора б! Він хотів написати Лілі сам, але дійсне не спромігся на час і на силу. Мій привіт і поцілунки вам обом.

Ваша сестра Леся

Листа Вашого і картки отримала — спасибі!


Примітки

Подається за виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 744 – 746, з архіву М. В. Кривинюка.

колись мусітиму зробити навіть такевзяти церковний шлюб з К.В.Квіткою.

Дещо компоную тепер під сим настроємдумаю, драматичну поему «Осіння казка».