Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

6.12.1905 р. До сестри Ольги та М. В. Кривинюка

Київ

Дорогі мої Лілеєнько і Михалю!

Пишу Вам обом разом, бо сливе разом отримала обидва ваші листи, той, що до мене спеціяльно, і той, що до всіх посполу, тож відповідаю і яко індивідуум і яко частина колективности. Колективність наша жива і здорова, не вважаючи на «военное положение» та інші громадські біди, про які ви тепер з київських газет небагато довідаєтесь, бо газети знов узято під «фактичний» нагляд цензурний (цензура, дійсно, була фікцією остатній місяць).

Найближчим поводом до сього «воєнного положення» послужив воєнний же бунт, що раптово і трагічно пролетів і зник 18 листопада (ст. ст.), полишивши до 100 трупів по собі… Бунтували часті саперів і, здається, артилеристів (про се йдуть чутки самі сперечні), виставляли вимоги більше спеціально солдатські, ніж загально-політичні, пішли по Києву, «здіймаючи» (запрошуючи до страйку і демонстрації) вояків по різних казармах, але мало хто приставав до них. На лихо пристала музика з одної казарми, тож з музикою пішли вони до Жидівського базару по нашій вулиці, а музика та привабила масу дітей і всякої сторонньої мало свідомої публіки. Кажуть, що було на меті захопити вокзал, з’єднатися з робітниками і зробити щось подібне, як у Севастополі, тільки з сухопутною тактикою.

Тим часом узброєних як слід пристало до руху мало, а більше з самою холодною зброєю, а то й просто голоруч, і коли на Жид[івському] баз[арі] застукало бунтівників з двох сторін інше військо — «усмирители» — і дало сальви в два ряди (так що передні стріляли, стоячи на колінах, а задні, стоячи просто, то за 5-10 хвилин все було скінчено: дві роти під арештом одведено було в казарми, а на плацу лишились убиті і ранені, яких ледве до вечора розвезли по хатах та по шпиталях.

На другий день об’явлено було, щоб цензурні приписи мали «фактичну» силу, і — всі газети, крім «Киевлянина», застрайкували на два дні (19 і 20-го XI), а потім вийшли, бо, кажуть, начальство пригрозило закрити їх назавжди в разі страйку, але, як самі, либонь, завважаєте, і тон, і зміст мусів значно змінитись… Про арештованих вояків ходять різні чутки, то — ніби вони сидять навіть не в тюрмі, а в звичайній казармі, під такою «охраною», що сама от-от готова застрайкувати, то — ніби їх судять польовим судом, то — ніби їх усіх уже розстріляно. Чому вірити, ніхто не знає, бо «гласность» безгласна знов.

Але довго так, либонь, не буде. У всіх тепер якась певність, що назад воріття вже нема, що се тільки «остатні судороги». Військовий стан якось мало почувається. Хоча політехнікум закрито на невиразний час (університет вже давно спостигла ся доля), інші школи ледве дишуть, газети придушено, мітинги розганяються, урочисті похорони вбитих заборонено, а все ж люди не мають того «обивательського» виду, що мали до сього року. Ходять і їздять по вулицях допізна, збираються приватно і напівпублічно (збори по запросинах в Народнім домі тощо), закладаються нові спілки і товариства, відбуваються партійні збори, одні страйки кінчаються, другі починаються — словом, все таке, чого й без військового стану в нашій стороні не було чувати хто зна відколи. Всі певні, що сей військ[овий] стан недовго триватиме (адже з Польщі його вже здійнято). Але все ж се іритує немало і держить людей в нервовому, напруженому настрої.

Про укр[аїнські] газети не можна нічого виразного сказати, бо взагалі тепер все невиразно. Проекти ж ось які: українці національно-демокр[атичного] і радикального напрямку мають видавати щоденну газету «Громадське слово» (не то щоб зовсім «орган партії», а так «з напрямом»), а бувша Р.У.П. з підмогою деяких с.-д. (літератів по спеціяльності) має видавати соціял-демократичну «Працю» (теж щоденну газету); обидві газети мають ще видавати при собі і менші листки, не щоденні, а так двічі-тричі на тиждень, уже зовсім популярного типу (як то кажуть «для народу»), назви сих листків ще не зовсім рішені. Гроші на сі видання більш-менш є («Гром[адське] сл[ово]» багатше від «Праці»), але чи справді судиться їм вийти — невідомо.

Закон про пресу досі ще не вийшов, і про нього ходять всякі легенди усні і друковані. Ніхто не знає, який власне буде той пресловутий «явочний порядок», дехто запевняє, що для укр[аїнських] видань встановлено буде аж три місяці на тую «явку», себто, як хто оголосить про свою газету, напр[иклад], в перший день після обнародування закону, то тільки через три місяці матиме право випустити перше число, якщо тим часом не надійде йому заборона. Якби се правда, то се значило б, що до весни ні одна укр[аїнська] газета не вийде, але, може, се й неправда.

Тим часом люди вже надрукували оголошення і збираються от-от видавати свої газети тим «порядком», що публіка звикла звати «явочним», а він, властиве, є революційний, бо тут же ніякі «закони» і «явки» не беруться на увагу, — просто «могущий вместити да вместит», а хто може заборонити, той скаже «капут» та й годі… От вам і «стан речей».

Коли описано «мало вразумительно», то не здивуйте, — в нашому житті тепер «вразумительности» мало. Живеш наче в романі романтичної школи: кругом контрасти, антитези, неможливості, трагедії, комедії, трагікомедії, хаос і серед нього якісь героїчні сцени та фігури немов з античної драми. Ніхто не знає, що буде завтра, мало хто пам’ятає, що було вчора. Бувають моменти, коли тратиш почуття дійсности: то якось зовсім не почуваєш, що живеш в революції (вдумайтесь в значення сих слів), то знов день і ніч в голові тріщать сухі перебої сальв «усмирителів» і здається, неначе весь світ поділився на взаєможерні партії.

Страйк поштово-телеграфний ледве скінчився (не по всіх лініях), як почався в Києві страйк телефонний, але йде недружно (ваша М. А. страйкує, казали сьогодні її сини).

Я ввесь минулий тиждень писала проекти всяких статутів нових спілок — літературний genre непривичний для мене — і через те сливе не спала і страх нервувалась. В неділю мали зложитись дві нові укр[аїнські] спілки (укр. літератів і рівноправності жінок), але через напад страху одної людини, викликаний військовим станом, прийшлось діло на кілька днів одкласти, через що я мало не луснула зо злости.

Тим часом я встигла простудитись (вибігла, бувши у Ст[ешенк]ів, на балкон, як по Караваївській ішли банди збунтованих вояків), і тепер сиджу дома з бронхітом. Бронхіт пустий і сьогодні мені вже краще, бо лікар вчора дав кодеїну і наказав сидіти в хаті. Легке, здається, від того не постраждало. Але той факт, що я тричі за сю осінь виразно простуджувалась, показує все ж, що я таки не єсть такий «вільний козак», за якого хотіла вже себе вважати: два гострі напади невральгії і один бронхіт — сього на три місяці досить — правда? Неприємно мені се головно тим, що не знаю, чи зможу приїхати до вас на свята. Нігде правди діти, подорож до П[етер]бургу користи мені не принесла, хоча я там і не простудилась виразно, але так якось захоріла трохи: схудла, t° трошки потанцювала і нерви озиватись почали. Все таки, серйозних наслідків з того ніяких не було, а так тільки можна вважати за «предостережение». Як скінчиться бронхіт, піду до лікаря «на провірку» і тоді вже знатиму свої права на сю зиму, — напр[иклад], чи можна мені їздити в заграничних вагонах чи ні, — відповідно тому зважу, чи зможу приїхати до вас.

Діло в тім, що надовго поїхати не можу — найдовше тижнів на три — бо маю тут багато інтересів і «вільних обов’язків» (мене аж чорти беруть, що оце мушу в хаті сидіти); дарма, що часом на мене хвилини розпачу находять, коли мені здається, що й сама я «до нічого», але навіть в той же самий час я щось пишу, з кимсь лаюся, кого-небудь усовіщую, за одного боюся, за другого радію, за третього лютую — і так мене се все затягає, що надовго вирватись я вже не можу. Але ви не завидуйте нам. Тут більше хаосу і безтолковщини, ніж чого доброго, і, може, ліпше тому, хто дальше…

Кльоня [Адресу Кл[ьоні] Дора написала вірно: Бульв. Кудр. 10. Л. У.] каже, що стаття про матицю (про заснування укр[аїнської] матиці заміри є зовсім серйозні, але про се нехай іншим разом, як виясниться) не є ніякий виразний «заказ», — яку напишете, така й добра буде. Як є матеріали про шкільну, пишіть про шкільну, а як про яку універсальнішу, то ще й ліпше. І таки ліпше пришліть готову статтю, ніж сирі матеріали. Сю статтю він хоче дати до «Гром[адського] слова». Як ви люди без партійного фанатизму, то давайте статтю туди, бо туди така тема скоріш підійде, ніж до «Праці». (Між інш[им], в «Гром[адському] сл[ові]» дають гонорар, а в «Праці» ні).

Я вважаю, що між сими двома газетами, як і між самими партіями, може бути замість антагонізму просто поділ праці, ну, і певний поділ публіки. Україна ще й не так «обуржуазилась» і не так «спролетаризувалась», щоб не можна було працювати двом таким партіям, як рад[икали] і с.-д., не переходячи «на ножі». Я навіть свою власну працю могла б так поділити, що її не то на два, а й на чотири період[ичні] видання стало б. Але декотрі товариші дорікають, що се значить «на два стільці сідати», і лаються «опортунізмом» і т. і. Вам, людям заграничним, нетрудно бути вище сього всього, а мені ще прийдеться немало «принципіальних» розмов витримати. Досадно тільки, що тут не в самих принципах діло, а ще й в особистих симпатіях та антипатіях різних редакторів, співробітників і читачів сих, тим часом ще проблематичних, органів. Але я твердо зважила плюнути на всі оці симпатії й антипатії і поводитись так, як мені моє власне сумління скаже.

Є шанси сподіватись, що хоч перші числа «Гром[адського] слова» і «Праці» та таки вийдуть отим quasi-явочним порядком десь у декабрі. Таким способом уже вийшла народна газетка «Хлібороб» в Лубнах (редактор Шемет). В П[етер]бурзі має виходити журнал «Вільна Україна», кажуть, ніби й розрішення вже є.

Щодо сполучення Р.У.П. з С.-Д., то діло таке: Р.У.П. сама має змінити свою назву відповідно своїй програмі, яка у неї вже виразно с[оціал]-д[емократична], і се має відбутись от-от, а з прежньої С.-Д. окремі особи увіходять в стосунки з реформованою Р.У.П. (головно для практичної літературної роботи), тим ні до чого не обов’язуючи своєї групи. Бо Р.У.П. не бажає мати в своєму лоні автономних груп, а приймаючи до себе якусь групу, зараз же одбирає в неї автономію, себто перестає вважати її за групу окроме організовану, а тільки за таке то число нових членів партії, підданих партійній дисципліні, яким комітет «предлагає» розійтись по різних спеціальних, вже раніш організованих в партії кружках, комісіях і т.і.

Про се довго суджено й ряджено в С.-Д. і дехто виразно зрікся сполучення на таких основах, дехто сказав «подумаю», за іногородніх ніхто поза очі нічого не хтів рішати, а тут підійшло діло з газетою, котрій фахові літерати хотять помогти, тож решта компанії дала літератам волю входити в які хочуть умови з новою редакцією, тільки за самих себе відповідати і більше ні за кого. Так вони й зробили. Згодились бути межи головними співробітниками, приєднувати читачів і «меценатів», а щодо «членства» в партії, то се виясниться до решти тоді, як і сама партія виясниться гаразд. На днях має бути її Parteitag, де, певне, автономісти з антиавтономістами розійдуться різно, тоді літерати с.-д. лишаться там, де будуть автономісти, або принаймні, де авт[ономісти] будуть в більшості. На свій вплив у сій справі літерати мало надіються, бо на Parteitag-y будуть тільки делегати від партії Р.У.П., а людям новим в такі делегати сливе неможливо попасти.

От все, що я знаю в сій справі. І. М. про рукопись я ще не питала, бо не бачила його. А тепер просьба до вас: спровадьте мені «В[ільну] спілку» (хочу подати в цензуру, а то, може, і «явочним», кажуть, є шанси удачі) і пришліть справоздання з’їзду соц[іял]-дем[ократичної] партії в Брюнні (по-німецьки) — конечне треба і те і друге якнайскоріше. Пам’ятайте, що бандеролі ще не йдуть. Міцно цілую вас обох. Писатиму в міру часу й сили.

Ваша Леся

Мама ще в Гадячі (страйк на тій залізниці її затримує), а папа дома, недавно вернувся з Гадяча, куди їздив одвідувати маму — вона була трохи хвора, але вже одужала, хотіла ще купити «Макоюдишин грунт», але, слава Богу, не купила. Окс[ана], Дора і Микось маються добре; нехай самі про себе пишуть.


Примітки

Подається за виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 760 – 764, з архіву М. В. Кривинюка.

До листа додано вирізку з якоїсь газети з таким оголошенням:

З місяця грудня (декабря) має виходити щоденна соціял-демократична робітнича газета «ПРАЦЯ». Газета видаватиметься при ближчій участі: В. Винниченка, Вітека, М. Ганкевича, М. Порша, І. Стешенка, Лесі Українки і інших. Газета має кореспондентів зі всієї України і із головних міст Росії і Західної Європи. Підписна ціна: на 12 міс. — 5 p., на 6 міс. — 2 р. 50 к., на 3 міс. — 1 р. 40 к., на 1 міс. — 50 к. Адреса для зносин з редакцією і адміністрацією «Праці» — Киев, Паньковская, 8, Д-ру Юркевичу. Редактор-видавець П. Дятлов.

«В[ільну] спілку» – брошуру М.Драгоманова.