Логотип сайта «Леся Українка»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Листи Лесі Українки / 1905 р. / 16.11.1905 р. До А. Ю. Кримського

До А. Ю. Кримського

3 (16) листопада 1905 р. Київ 3/ХІ 1905, Київ,
М[аріїнсько]-Благов[іщенська], 97

Шановний і дорогий мій товаришу!

Не озивалась я до Вас через причини приватні та загальногромадські. Хутко після Вашого остатнього листа – ще саме я збиралась на нього відповісти – прийшлось мені раптом виїхати в Петербург, куди мене викликали рятувати сестру Дору, що поїхала було на курси та й захорувала. Ледве я туди доїхала, почався залізничний страйк, отже, писати й марне було б, та й була я дуже зайнята при сестрі.

Одволодавши Дору, я забрала її і привезла додому – оце всього днів 5, як ми вернулись. Коли се позавчора приходить Ваш ученик і приносить книжки, тоді я зважила перше прочитати Вашого романа та тоді вже й писати. Але про нього далі, а тепер ще трошки про інше. Книжки п. Стешенкові я вже передала, він просить подякувати Вам. А Людмилі Черняхівській-Старицькій не передала ще, бо її нема вже в Києві, вона поїхала в Баку до чоловіка (він там при війську лікарем), то я ще не маю її адреси і не знаю, чи вона вже доїхала. При сій нагоді скажу Вам, що вона на Вас дуже гнівається, бо Ви «зігнорували» її, бувши в Києві і не зайшовши до неї «в хату плюнути». Не буду казати, чи вона має рацію (вона тепер дуже хвора і через те надто дражлива), але скажу, що на її місці мені теж прикро було б.

Було ж бо мені прикро і на моєму власному місці, поки я не отримала від Вас пояснення непорозуміння і не побачила, що в непорозумінні трохи винна і я сама. Але ж тільки трохи. Я, бачте, була на той час в Києві, і якби Ви хоч ненароком згадали про мене в розмові з паном або панею Грінченко, то вони б Вам сказали, що я тут, бо пан Грінченко бачив мене зараз же, як я приїхала (се було, здається, в переддень Вашого проїзду); та, видно, Вам не прийшлось до речі моє імення. Щодо моєї вини, то се так: я, несподівано для себе, виїхала з Гадяча на тиждень раніше, бо татко викликав нас усіх звідти для поради про різні нагальні справи, що торкались цілої родини.

В мене була думка дати Вам знати з дороги, що я виїхала з Гадяча, та, признатись, я не одважилась, боячись, чи не буде се настирливо, бо ні на телеграфічні, ні на листовні запросини я не мала од Вас ніякої відповіді, то думала, що, може ж, Ви й не збираєтесь до нас ні тепер, ні взагалі, так нащо ж я маю настирятися Вам з тими звістками, де, коли й куди «кочує» наша вічно мандрівна родина… «Настирливість» належить до моїх ідіосинкразій, і всі близькі до мене люди знають, що я в сьому пункті ненормальна навіки… Скажу Вам по правді, що я вже й в телеграмі про Катеринослав не одважилась би додати слова запросин, якби мама не вмовила мене, що така відповідь на Ваш запит єдино-натуральна і ніяк не повинна здатись Вам настирливою. Проте в останньому листі я вже більш інформувала Вас, ніж запрошувала, а далі вже й на інформацію рука не знялась.

Реальної шкоди, може, з того й не вийшло, бо, може б, Вам все одно не було часу зайти до нас у Києві (Ви ж як метеор пролетіли!) або, зайшовши, не застали б мене вдома, – я одразу кинулась по всяких громадських справах, але морально для мене було б легше не переживати того нападу «настирофобії», бо ті напади для моєї душі все одно, що для мімози сироко… Се, може, просто хоробливо, але Ви, либонь, зрозумієте мене, бо й самі Ви людина хвора. Тільки не думайте, що я тепер «гніваюся» на Вас або маю якесь важке почуття, ні, далебі! Я бачу, що се все було так собі якесь непорозуміння, qui ne tire pas aux conséquences, або, з погляду фаталістів, бажання Долі, що має якусь невідому нам рацію не допускати нам бачитись. Fiat voluntas Fati, бо я в Москву на Ваші запросини, либонь, не зможу приїхати – не дуже-то тепер наїздишся посеред страйків, а до того ж, може, мені в грудні прийдеться тижнів на 2 – 3 поїхати за кордон, то вже після того засяду на який час на місці, а то коли б знов не достукатись до сухот (з мене таки Петербург трошки випив силу, а як ще Прага вип’є, то не так вже багато й лишиться на Москву…).

Тут у нас проектується аж три українські газети, то я, може, до котороїсь запряжуся, тоді вже кінець волі! Хоч з мене такий журналіст, «як за денежку пістоль», та на безлюдді й Хома дворянин, до того ж менш почуватиму свій «паразитизм», мовляв Ваш Лаговський, бо візьму на свою долю, либонь, найчорнішу роботу в мужицько-пролетарській українській газеті, лишивши білу роботу чистої ідеології в двох «інтелігентних органах» непоетам. Такої газети, до якої я хочу пристати, давно вже виразно просять «голоси з народу», навіть гроші той народ хотів на те давати, значить, моя робота там вже безперечно «паразитською» не буде, а за виразне число годин такої праці сподіваюся купити собі право необмеженої волі в обладі поезії і belles lettres, за яку нехай мене судить історія літератури, коли їй буде час займатися такими дрібницями, а на інші суди й пересуди я не вважатиму, прийматиму тільки поради, і то ті, котрі схочу.

Се буде проба практичного рішення одної з тих трагедій, на які ділиться моє життя. Рішення неглибоке, бо занадто практичне, але треба хоч такого тим часом («временные меры» тепер в моді), а там побачимо… Лякають мене люди, що не буде мені часу на «вільну» поезію, я обороняюся фразою Ламартіна: «A-t-on besoin du temps pour prier dieu?», a сама думаю: «Якось-то буде!..»

Тим часом в поезії я тепер обдарована несподіваною гармонією настрою моєї музи з громадським настроєм (се далеко не завжди бувало!). Мені якось не приходиться навіть нагадувати сій свавільній богині про її «громадські обов’язки», так обмарив її суворий багрянець червоних корогов і гомін бурхливої юрби. Я навіть не розумію, яка приємність сій citoyenne Muse воловодитись тепер з таким недолугим створінням, як я; на її місці я вибрала б собі поета з такою героїчною поставою, як V. Hugo, з голосом, як у Стентора, приставила б йому рупор до уст і гукала б через так вдосконалене знаряддя моєї волі на весь світ. Але, видно, в богів ніколи не було й не буде логіки, c’est à prendre ou à laisser

Однак і в мене логіки небагато: хотіла говорити про Вашу вже зроблену роботу, а заговорила про свою ще не зроблену, що, по французькій приповідці, личить тільки дурням… Confiteor! Mea culpa!

Ваш роман я не переглянула, а таки прочитала durch und durch, хоч, простіть за правду, се не скрізь легко було. Не можу Вам, хоч і просите, сказати, що буде робити «читач» з Вашою книжкою, себто той читач, для яких звичайно пишуться всякі «предмови», бо я, на жаль, до таких читачів давно вже не належу і забула їх психологію. Я читач-літератор, а се порода «ненормальна», позбавлена спасенної «безпосередності», отруєна професіональною хоробою аналізу, і треба хіба надзвичайно гармонічного твору, щоб захопив такого читача і не дав ходу його тисячогранному аналізу. Ваш твір до гармонічних не належить (така моя щира думка), отже, я не можу ніяк згармонізувати мої враження (вживаю pluralis навмисне і свідомо) від нього, тому й буду викладати їх сепаратно, зоставляючи, звісно, за Вами право не читати сього викладу, коли не бачите собі з того «ні користі, ні втіхи»…

Перш усього мені досадно було на Вашу передмову. Хоч Ви і впевняєте там, що Ви ні перед ким не виправдуєтесь, але ж інакше зрозуміти сеї передмови не можна, як тільки так: вірте сумлінню, люди добрі, се не автобіографія! І Ви, і Франко (передмова до «») робите кепські прецеденти всім нам, писателям-суб’єктивістам, неначе ми обов’язані здавати справу «кому о том ведать надлежит», як ми заряджуємо нашим власним матеріалом автобіографічним. Адже відповідь на літературні, як і на всякі інші сплітки, може бути тільки третейський суд честі або мовчання, а все інше може тільки погіршити справу. Властиво, Ви мали б право позивати до суду честі декого з Ваших критиків, але як Ви вже того, завдяки Вашій лагідності, не робите, то Вам зостається тільки «перейти до порядку дня» над ними, бо й так вони Вашого слова не варті. Отож мені й досадно, що Ви таки вшанували їх словом.

Боячись сих добродіїв, Ви тільки мусили зробити одну неконсеквентність, малюючи фігуру Вашого професора: зробили його професором математики формально, а надали йому всі ціхи філолога або білого грака, бо таких математиків, щоб так знали всякі мови, лінгвістику і фольклор, щось-то світ не видав. Зрештою, може, Ви се й не для «критиків», а для того, щоб дати своєму героєві якомога абстрактнішу спеціальність, але він таки Вас не послухав і зовсім не дбав про математику, а все ліз не в своє діло, розбираючи всякі «фонеми», зовсім як лінгвіст! Дозвольте вже йому перейти на другий факультет в дальших частинах свого роману, бо жаль дивитись, як чоловік сей закопує свій лінгвістичний талан в землю з ультраплатонічної любові до математики! Дайте йому кафедру порівнюючої філології абощо – він на неї зовсім заслужив, а Ви йому щось доброго винні, бо й так вимучили його до краю безневинно.

Однак простіть, мій товаришу, може, Вам сей тон не подобається, се він ненароком вийшов такий, а я зовсім серйозно відношусь до Вашого твору і зовсім серйозно страждала над ним. Так, страждала, не в іронічному, а в простому і щирому значенні сього слова. Ті «сторінки», на які Ви натякаєте в Вашому останньому листі до мене, боліли мене. «Господи, та за що він мучить так самого себе?!» – думала я про Вас, бо чулося мені, що Вас мусило страшно боліти, як Ви ті сторінки писали. Не могло се бути інакше, бо їх же й читати болить. Ви хотіли, певне, осягти тим правди – так? – хоч би й ціною муки своєї й читачевої, але Ви правди не осягли, бо перевершили її. Скажіть, хіба vivisectio in anima vili або хоч і nobili дає нам картину тієї душі або хоч помагає зложити ту картину?

Я думаю, ні. Я думаю, що коли описати докладно найкращу, найблагороднішу людину, як вона їсть, як вона жує, як вона травить і т. п., то вона може спротивитись вкрай, і, може, знайдеться такий вражливий читач, що скаже: «Не їжмо, люди добрі, ліпше з голоду сконаймо, бо се ж таки естетичніше, ніж ота гидота з жуванням» і т. п. А другий, менше вражливий, скаже: «Ні, не так! Всі життьові процеси неестетичні, надто як придивитись ближче, всі вони «звірячі», але з них нема виходу навіть у смерть, бо й вона «звіряча» і неестетична і веде за собою безліч дальших, може, ще неестетичніших, звірячих та ростинних процесів, – ми над тим влади не маємо, ми можемо тільки «надстройки» (або, по іншій термінології, будови) над тими підвалинами виводити, а підвалини вже будуть такі, як єсть, нам зостається тільки присипати їх землею, щоб не тичіли голі перед нашими очима. Досить буде нам праці і трагедій над тими будовами і ніколи нам буде думати про підвалини».

Так скаже «невражливий», і я стою по його боці, силоміць вгамувавши свої нерви, що тягли було мене зовсім в інший бік. І якби Ваш роман займався тільки «підвалинами», то я б зважила, що я даремне мучилась над ним, але ж він зачіпає й будову і навіть її покраси, зачіпає оригінально, а сам пройнятий такою щирістю саможертовною, що я не жалую часу і сили, вжитих з мого боку на «подолання» його. Мені жаль тільки, що Вам ті «підвалини» не дали довше й пильніше зайнятись рештою будови. От і Ваш професор так задивився на «підвалини» поводіння свого приятеля Володимира, що зовсім стратив критичне почуття і забув, за що, власне, він того приятеля судить і в чім оправдує його. Мені аж дивно було, як така чутлива людина – Ваш Лаговський – не бачить (і то аж до кінця) корінної грубості натури того Володимира і головного симптому тієї грубості.

Адже грубість та зовсім не в тих неестетичних сценах, в яких він, може, і не винен, як не винен з того, що їх завважив професор; грубість його в трактуванні «об’єкта» тих сцен, нещасної тії Амалії, до якої чомусь і Ви немилостиві, хоч вона таки б заслугувала якогось людянішого відношення, ну, хоч такого, як Зоя (хоч і тій не бозна-яка честь від Вас!). Чому-то панич Володимир так уже певен, що він для «такої» Амалії якраз «рылом вышел»? А може ж, якби вона була «трошки багатенька» (ну хоч так, як Зоя), то «наплювала б і на нього, й на його батенька», мовляла пісня. Може, її пхає до таких паничів інший «звірячий» інстинкт – голод, та чим же сей інстинкт гірший від паничівського, що панич так звисока трактує сю дівчину? А якщо її натурі теж фізично потрібні власне такі сцени, то і тим більше не йому б кидати в неї каменем чи болотом.

Він ні на одну хвилину не задумався над тим, скільки днів вона потребує, щоб видихати таку сцену (а може, й не днів, а років, та ще й не сама…), адже ж і вона, щонайменше, animal, а не автомат; в якій формі виражається у неї та реакція? Він, «рабоволоділець», заплатив, либонь, гроші їй за товар, a graeculus’ові за комісію, і більше його не цікавлять сі «об’єкти». Ні, він ще неначе винуватить за щось один з об’єктів, Амалію, – вже, далебі, не збагну за що. Грубість його не в тім, що він не вміє розрішити головної désharmonie de la nature humaine (і мудріші від нього люди не завжди вдатно з нею справлялись), а в тім, що він в цілій дилемі бачить тільки себе. (Якби не tristitia, то йому б і ні гадки!)

Він навіть професора заражає на який час тією грубістю, бо й той починає ідентифікувати поняття «гріх» з поняттям «неестетичність», та вже аж нехутко домислюється, і то не до глибини, в чім, власне, був «гріх» його відносин з Зоєю; а то йому, професорові, довго здавалось, що той гріх в неестетичності сцен та в фізичній реакції після них (якраз у сьому і нема ніякого гріха!), і, натурально, шукав рятунку від такого гріха в аскетизмі. Та що вже, коли той Володимир навіть автора трошки заразив, бо інакше я не розумію несправедливої байдужості автора до «козла отпущения» Амалії. Ви навіть понехтували інформувати своїх читачів про те, хто вона така: грекиня чи німка, гарна чи погана, молода чи стара. (Скоріш можна думати, що гарна й молода, бо панич інакше, може б, таки не купив її.) Одно можна сказати напевне, що вона найубожіша з усіх діячів роману, бо їй навіть з добродійності професора якось нічого не перепало, а таким Mädchen für alles звичайно хазяї мало платять, через те можна догадуватись, нащо вона дається на підмову паничам.

Ще можна догадуватись, що вона ліпша від панночок-грекинь з античними іменнями, у всякім разі, делікатніша від них, бо на їх справді несмачні жартики реагує просто – втіканням прожогом, дарма що з біди мусила звикнути до всякої всячини. Ся рисочка, кинута Вами, може, й без намислу, трошки скрасила сумний зневажений образ сеї дівчини, але все ж, по-моєму, Ви ще винні якусь сатисфакцію сій безвинно зогидженій людині. Се ж занадто жорстоко – виставити людину на натуралістичне позорище і дати їй «без сповіді» загинути в опінії читача, все це тільки ради ілюстрації найменше інтересного з діячів роману.

Бо, справді, Володимир мало інтересний, і всі його сповіді його не рятують – принаймні в моїй опінії. Я цілком згоджуюсь з ним, що він егоїст, але се могло б не шкодити його інтересності, якби він не був такий примітивний; а то ж його масні жартики своїм убожеством змісту просто до розпачу доводять, і численні та одноманітні переходи від tristitia до laetitia et vice versa наганяють нетерплячку, надто через те, що Ви їм даєте таке вже занадто просте, фізіологічне пояснення. Адже проти голої фізіології нічого не поможе література, бо се не її спеціальність, тут уже треба Мечникова чи Крафт-Ебінга, чи я вже не знаю кого, тільки не белетриста. Єдине, що інтересне в сього панича, се його ідейно-науковий нігілізм, і, мені здається, Ви помилились, шукаючи йому коріння в самій тій tristiti’ї, скоріш вона від нього походить, ніж він од неї, бо на се є натяки в Володимирових сповідях. Але Ви сих натяків не розвинули до кінця, і через те вся фігура вийшла мало зрозуміла, тому й шкода, що вона стільки місця займає.

З далеко більшим почуттям міри обмалювали Ви фігури молодших Шмідтів. Се граціозні сильветки, і зовсім зрозуміло, чому професор міг одразу очаруватися ними, а потім розчаруватися (тим часом з Володимиром ся справа неясна). Тільки ж генезис всього відношення професора до Шмідтів мало аналізований. «Читач» його, певне, не зрозуміє. Але я, здається, розумію, бо мені близька така психологія, як у Вашого професора. Він, здається, з тих натур, що як кого полюблять хоч би випадком («по несчастью»), то вже в них таке почуття, немов вони присягою обов’язались любити довіку під карою стати «зрадником» у власних очах. Тільки ж для того «випадку» треба чогось більшого, ніж звичайної привітності, яку спочатку виявили Шмідти, – Ви тут якийсь момент проминули, – здебільшого так в’яже або «спільність долі», або «зграйність душевних струн», хоч би тільки ілюзорна, а Ваш професор, здається, одразу бачив, що він і Шмідти, властиво, різного типу люди.

Поминувши сей момент, далі вся історія відносин професора з Шмідтами і зрозуміла, і тонко написана, і не з одного погляду інтересна. Тільки ж вона не доказує, а скоріш провалює ту аскетичну ідею, яку Ви поклали за Leitmotiv y свій роман. Мені здається, що тільки аскетам і трапляються такі історії, як Лаговському з Шмідтами та з Зоєю. Єдиний спосіб, щоб «природа» не лазила «без докладу» в вікно, се пускати її в двері, то, може, вона тоді більше поважатиме визначені їй Sprechstunden. Інакше вона видумує всякі «іскушенія святого Антонія», які й не сняться звичайним, не святим смертним.

Коли шукати «моралі» в сьому романі, то вона така виходить malgrè Vous. Але «мораль» завжди неглибоко сягає, а Ваш роман сягає глибше: він показує причини аскетизму, умови його розвитку та психологію людини, що не з власної волі попала в становище аскета, не властиве їй по природі. Найінтересніші місця Вашого твору се ті, де Ви показуєте соціологічний та психологічний підклад такого аскетизму, і менше інтересні ті, де Ви «бичуєте» істерію та фізіологію, бо їх, бідних, і нема за що бичувати в цілій сій історії. Істерія ж тут не причина, а наслідок лиха, а фізіологія – що з неї візьмеш? Вона собі жінка проста і мало розуміється на ідеалах. Нехай вона й винна з того, що Ваш герой здатен був почувати голод і мусив заспокоювати його, а для того розбив собі нерви такими лекціями, як з тим «П’єром», – так їй же всякі обвинувачення як горох об стіну, вона знає одно: «Як не будеш їсти, то будеш голоден», а більш їй ні до чого діла нема. А «нервища» вже й зовсім не винні, що їх розбито. Що ж до вини отаких Бобрових та судних, то тут уже діло не так просто – вони можуть рятунку шукати в соціології, та ще хто зна, який вона їм рятунок дасть…

А який прекрасний у Вас епізод з тим «генералятком»! Всі гріхи Вашої книжки да простяться Вам за нього! От де трагедія, і яка глибока! Ні, тут уже не істерія винна, що Лаговський не дав собі ради з сим контрастом і не знав, що з ним почати. Се ж дилема класового антагонізму і вселюдської солідарності! І як вона у Вас кристалізувалась в такий чудово прозорий, поетичний образ? Се вже справжній «секрет поетичної творчості»… Аж мені шкода, що сей момент проминув, мов іскорка, і що так мало видимого зв’язку Ви показали межи ним і дальшою всею історією, хоча зв’язок сей, безперечно, є. Може, якби те «генералятко» було не таке небесно-симпатичне, то й всі відносини Лаговського до генеральської родини Шмідтів склалися б одразу інакше, тоді, може б, для дезілюзії досить було б сцени «наймання» школи… Мені здається, що Лаговський пробув стільки часу в неволі у генеральського сина Володимира Шмідта (се була правдива єгипетська неволя!) за те тільки, що в свій час не хотів заспівати тому «генераляткові»: «Ах ты, воля моя, воля»… Чи Ви з сим не згоджуєтесь?

Вони таки «генерали», тії Шмідти, а все ж Ви їх трохи скривдили, надто Володимира. Треба було більше показати, чому вони такі, се й об’єктивніше вийшло б та й інтересніше. А то є зовсім незрозумілі incohérences, як, наприклад, оте вигнання вчителя з дрібними дітьми [хворими?] на малярію з боку таких, здавалось би, нежорстоких і непоганих людей, як Шмідти. Трудно зрозуміти теж, чому у Володимира такий вже дуже «пошлий» стиль, в той час як брати його зовсім «добре виховані». Невже тільки через те, що він гірший на вроду? Його цинізм скоріш прикажчицького, ніж генеральського стилю (власне, стилю, бо зміст буває у циніків всякого виховання однаковий), – від нього вже, дійсно, «вуха в’януть».

Скривдили Ви, здається мені, й Зою. Не віриться мені, щоб вона так-таки тільки з «жіночої гордості» віддала себе професорові, «гордість» тая була б ліпше загоджена, якби Зоя власне не віддавала себе, – се ж і вона сама признавала. Нехай се був і «звірячий інстинкт», але се таки щось ліпше, ніж холодне кокетство. Вона за той інстинкт уже досить покарана реакцією холодної огиди з боку професора, бо для «гордості» се вже найгірше! Вона все-таки була делікатніша з Лаговським, ніж він з нею, вона хоч намагалася говорити з ним, «ніби щиро, ніби турбуючись», а він говорив «тупо й індиферентно», зовсім не дбаючи про її «жіночу гордість», яку вона зламала для нього. Нехай у нього се був егоїзм хворого, але здорові, занадто здорові люди теж мають свої права, яких ми, люди хворі, часом не поважаємо так, як би слід, і тоді здорові стають жертвами хворих.

Зоя таки вийшла жертвою, дарма що Володимир, забувши себе самого, важиться називати її «такою», дарма що веселій «трапезундській вдовичці» немов і не до лиця бути «жертвою», але воно так вийшло. Всі чотири паничі говорили їй навперейми компліменти, дратуючи тим «звірячі інстинкти» сеї примітивної натури (а се ж одразу було видно, наскільки вона примітивна), попросту гралися нею, а як у бідної грекині заговорила кров, то її за се покарано індиферентністю та епітетом «такої» (се ж правдивий крик муки: «Господи! Та коли ж сьому кінець?»).

Професор її рівняв до квітки, а як та квітка стратила для нього свої чари, то він, влегшаючи свою душу сповідею, розплескав про її пригоду з ним Володимирові, знаючи добре його «стиль», забувши, що Володимир зовсім чужий для Зої і що, може, вона зовсім не хотіла сповідатись перед циніком Володимиром в своїх інтимних справах, хоч вона і «легка». Се кидає тінь на образ професора (взагалі дуже симпатичний і людяний), та се і єсть його властивий гріх супроти Зої і супроти себе – він зневажив тим у ній людину, – інакше був би не гріх, а просто помилка. Не знаю, чи було се Вашим свідомим заміром покласти сю тінь на Вашого героя, – Ви, здається, трошки інакше розумієте його «грішність», – але таке моє враження.

Те, що він називає своїм «гріхом», на мою думку, зовсім ніякий гріх, а просто нещастя, бо покохати саме тіло, не знаючи душі, мусить бути дуже гірко і страшно. Він картає себе за те, що ідеалізував Зою, але що ж, коли вже така призма в його очах заложена; ну, запевне слід було йому розвідати перше її світогляд, думки і почуття (а «минуле» можна б, у всякім разі, лишити в спокої, якби Зоя не мала охоти сповідатись), але професор не мав часу на те, бо той порив налетів на нього, як вихор, не дав і спам’ятатись. Професор так само «винен», як «винні» бувають 16-тилітні дівчата.

В сій історії вже більше подібний до гріха факт декламування турецької пісні (тоді ще професор був неначе «в здравом уме и твердой памяти» і міг би тямити, що так можна й збаламутити «вдовичку»), дарма, що сей факт виглядав зовсім естетично, а все інше, неестетичне, то вже, на мою думку, не гріх, бо чинилося в стані афекту. Гріх тільки те, що професор і потім забув у Зої дошукатись людини, щоб судити її по-людськи, коли вже хтів судити так само, як Ви забули Людину в «об’єкті Амалії», чого я ще досі не можу Вам забути.

Що професор Лаговський до кінця не зовсім розумів своїх Шмідтів, се натурально і не псує враження, але що автор їх розуміє не до кінця, а через те і читачам не поясняє, се таки шкодить романові. Чи дозволите мені дати свою інтерпретацію? Мені здається, що німецьке та московське походіння тут мало що значить, хіба так, як колорит для темпераментів, але й темпераменти тут не так важні. Мені здається, що все походить від браку виразного змісту в їх житті, вони всі більш-менш «нігілісти», одірвані од живого грунту і глибоких інтересів. Їх батьки, певне, не були такими, через те й виховали таку міцну расу, але змісту свого духовного не вміли їй передати, може, того, що раса тая вже попала в інші умови, не ті, в яких самі батьки розвивались. От нащадки сі – теперішні Шмідти – і стали дилетантами у всьому: невідомо, для чого управляють «культурні участки» на Кавказі, хоч їм про самий той Кавказ з його культурою чи некультурністю зовсім байдуже, він їм «не горить і не болить»; невідомо, чому старший син правник, другий медик, а третій поет, бо, властиво ж, їм байдуже про всі ці спеціальності, вони перші готові глузувати з того всього (переконаний, щирий декадент вразився б «амеопою без музору», а молоденький Шмідт тішиться нею, як забавкою). Часом їм прикро за власний нігілізм, от як Володимирові, але вони не знають, чому, власне, прикро, чому варто б їм жити інакше, а що їх ніхто не навчив заглиблятись в такі речі, то вони намагаються просто стряснути з себе такі настрої, шукаючи собі нових забавок. Вони люди зовсім не злі, тільки занадто звикли вважати самих себе суб’єктами, а всіх інших об’єктами, і хоч як часом люблять вони тих «об’єктів» (адже Лаговського вони, безперечно, любили), все-таки нездатні вважати їх рівними собі, а не то вже щоб вищими, і звідси вся їх грубість.

Се правда, що Лаговський під час хороби міг здатися кожному нудним, але Шмідти не показали б йому так виразно сього, якби вважали його зовсім рівним собі, не об’єктом тільки своєї приязні. Вони поважали б право кожної людини бути часом хворою, неінтересною, навіть нудною в товаристві близьких і рівних собі людей. Вони менше б прогрішили супроти свого друга, якби просто сказали йому: «Ти пробач, але ми хлопці молоді, глядіти хворих не звикли; як ти одужаєш, то ми знов ходитимем з тобою, бо ми тебе дуже любимо, тільки незугарні розважати». І він, певне, простив би їм, тим часом як не простив «тонкого» цитування з Надсона та Пушкіна, бо то справді трудно було простити. З того вони не винні, що він давав зміст спільним розмовам, а не вони, і тут ще не було чого йому в них «розчаровуватись», бо що ж робити, коли він був розумніший і розмовніший від своїх друзів, адже він їх не за конверсації любив, а перш усього за їх любов, тільки в любові тій можна було справді «розчаруватись» після «поетичних цитат»?

Тільки все ж і він не зовсім правий супроти них: бо він сам ще гірше розбалував сих і без того балуваних життям людей. Він тільки бачив їх і ніжно пестив, а ні разу не сповнив проти них тяжкого обов’язку друга – être parfois incommode, він, обороняючи свідомо свою ілюзію, не тільки не відкривав їм очей на їх нелюдяні вчинки й почуття, а ще й свої очі заплющував. Через те сповіді Володимира стільки ж були корисні для сього панича, скільки бувають вони для дам-католичок в модних конфесіоналах перед галантними abbés. Лаговський ні разу не сказав Володимирові: «Дайте Ви спокій тій tristitia та естетичним самоугризеніям за фізичний «бруд» Вашого поводіння, а згадайте хоч раз про звичайну людяність, то, може, трохи чистіші станете». Кожен має право на егоїзм, але нехай же і чужий егоїзм поважає. Ні, Лаговський ще й хвалив Володимира за цинічне «розперізування» своєї «душі» і не бачив, що душа в сьому ніякої ролі не грала, бо ще гірше закутувалась у несвідомість від тих сповідів.

Лаговський не поміг Володимирові в його побиванні над своїм нігілізмом – то ж була справді серйозна хвороба – і збував його жартами про tristitia, коли зовсім не в ній корінь (інакше більшість людей була б такими нігілістами). І хто зна, може, Лаговський тим поміг загасити ту іскру божу, яка часом виблискувала в душі Володимира, от, наприклад, після читання політичних віршів Гейне та часописі «Права»; може, який Прометей зумів би з тієї іскри ціле багаття розпалити, але Лаговський не був тим Прометеем, і се вже не Володимирова вина – може, й не вина Лаговського, але ж і не заслуга, за яку варто любити. Лаговський міг би сказати просто: ви справді хворі душею, але я корувати вас не вмію, тільки я люблю вас і хотів би помогти вам найти ліпшого лікаря, ніж я. Може, се одно положило б початок одужуванню Володимира та й не довело б до взаємного «розчарування». Але Лаговський трохи сам заразився від своїх друзів (бо сам по собі він не такої вдачі) отим поглядом на людей, як на «об’єктів», що мають нас тільки бавити або тішити, і в його жалю за ними мені чується трохи жаль дитини по знищеній забавці, ні, дитина часто буває альтруїстичніша, бо не раз, розбивши сама ляльку, плаче над нею: «Бідна ляля!» А Лаговський плакав: «Бідний я!» Не жаль йому було ні Зої з її зламаною гордістю і забрудненою славою (адже ж і він докинув того бруду на неї), не жаль було і Шмідтів, що несвідомо втратили найбільший в світі скарб – приязнь. А може ж, і їх боліла тая втрата? Ми сього не знаємо, бо ні Лаговський, ні автор про те не згадали. Правда, єсть якийсь натяк і на те, але побіжний і невиразний… а шкода, бо роман вийшов би глибшим, якби всі його діячі не були такими крайніми «суб’єктивістами». Але й так се вийшла не «амеопа без музору», а думлива і чутлива річ, з тілом і кров’ю, з серцем і душею. Рівності б тільки (всякої рівності) їй більше і більше гармонії! Та на се є надія. Як Ви скажете, товаришу?

От Вам і ціла розправа з моїх «вражень» вийшла. Тільки чи мали Ви терпеливість, щоб її прочитати?

А щодо тої практичної поради, якої Ви просили у мене, то я Вам от що скажу: таки не вадило б кілька карточок вирізати з Вашого роману. Ви самі знаєте, яких. Не всі ж «чителники» такі «обстріляні птахи» в літературі всякої школи, як я, то, може, іншому й книжка випаде з рук, а се буде шкода, на мою думку. Та й ідея Вашого твору зовсім не вимагає такого naturalisme à outrance, скоріш навіть затемнюється ним. Не мучте Ви себе стільки другий раз, щиро прошу Вас, дорогий товаришу, бо я виразно почуваю, як тяжко Вам сей натуралізм дається (ну, хоч би ота сцена з гризінням пальця!..). А тим часом у Ваших ліричних віршах (вони ж Вас менше мучать?) далеко більше живої правди, ніж у сих натуралістичних «протоколах вівісекції». Може, тому я здатна любити Ваші вірші так, як, певне, ніколи не зможу любити сього роману, хоч він гідний всякої поваги.

Певне, Ви скажете (або мовчки подумаєте), що в моїх «враженнях» є чимало спеціально жіночого. Не раз і мені пригадався, пишучи, Ваш дотеп на жінок: «ви маєте рацію, але мені здається інакше»; тільки ж се не таке дурне речення з боку жінки, як воно видається одразу. Бачите, мужеська «рація» в погляді на деякі справи дуже однобока, тому ми доповнюємо її своєю «рацією», може, теж однобокою, але тільки з них обох може вийти щось ціле і справедливе (ми тільки не звикли одважно казати: «я маю рацію» а кажемо несміливо: «мені здається», mais c’est une façon de parler). От, наприклад, в погляді на Амалію і Зою Ви з Вашими героями una pars, a я і ті жінки – altéra pars. Отже, не забувайте відомого юридичного правила…

Написала я недавно одну невелику драматичну поему і хотіла б присвятити її Вам, але то в тім разі, якщо вона Вам справді до душі припаде, а не так тільки, «нічого собі» здасться. Я занадто горіла, як її писала, і її ідея занадто мені близька, щоб я присвячувала її тому, хто буде для неї «ні гарячий, ні холодний». Будьте їй ворогом або другом і скажіть мені щиро, що і як Ви про неї думаєте (отак, як я про Ваш роман сказала). Я вам її згодом пришлю, а Ви мені потім одішліть (так, як уже раз було), тільки дуже довго не тримайте, бо вона рветься в світ, хоч і не знаю я, чи судиться їй побачити його хутко. Я її спиняти не буду, нехай летить, коли попи не з’їдять, бо вона на релігійно-соціальну тему, ще «гірша» від «Одержимої». І Ви трохи винні в її народженні, бо розбудили в мені думки в сьому напрямі своїм листом, де є слово про євангеліє і Вашу сперечку про нього з Вашим старим учителем. Тому мені здається, що моя поема рідна Вам, і я б хотіла зв’язати якось Ваше імення з нею. Але се, як Ви схочете і позволите.

Ваших «Сассанідів» я ще не читала, проте дякую за них, як і за роман. Ви знаєте, я люблю Ваші наукові твори, хоч я і кругла профанка в таких матеріях. Я люблю їх стиль, їх тон. Куди діваються Ваші нерви, як Ви пишете такі речі? Так, наче Ви античний, врівноважений тілом і духом еллін, як пишете їх. Такий колорит я тільки на Акрополі бачила!

А чи не годі вже мені балакати – як Ви думаєте? Ну, та вже, либонь, не хутко другого такого листа напишу – от нехай-но запряжусь в «обов’язки», то вже не до балачок буде… А все-таки воно часом нічого й запрягтись, аби по своїй волі. Будем якось жити, товаришу. Evviva la vita!

Тут багато противного в відносинах поміж земляками, але я не хочу на те дивитись ані думати про нього. Пробувала в Петербурзі виступити проти москалів-централістів, та щось петербурзькі газети не дають ходу моєму листу. Ну, і цур їм, без них обійдуся!

Знаю, що це зараз, як ляжу спати, будуть снитись мені червоні корогви, – переслідує мене сей сон!..

Бувайте здорові, товаришу милий.

Л. Косач


Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 12, с. 136 – 151.

Вперше надруковано в наукових записках Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР «Радянське літературознавство», № 9, К., 1948, с. 139 – 150.

Подається за автографом (ф. 2, № 449).

Прочитати Вашого романа… – Йдеться про повість А. Кримського «Андрій Лаговський» (Львів, 1905).

Ідіосинкразія (грецьк.) – хвороблива реакція окремих людей на подразники, в той час як багато інших на них зовсім не реагують.

Фобія (грецьк.) – страх, побоювання; у складних словах відповідає поняттям «нетерпимість», «боязнь».

Сироко – (сильний теплий вітер південного та південно-східного напряму, характерний для країн Середземномор’я.

Три українські газети – Маються на увазі газети «Громадське слово», заборонена ще до виходу (замість неї 31 ст. ст. грудня 1905 р. почала виходити «Громадська думка», з 15 (28) вересня 1906 р. – «Рада»); «Праця» (мужицько-пролетарська), орган соціал-демократів, яку мав видавати активний діяч революційного руху на Україні П. Ю. Дятлов, не виходила через арешт редактора-видавця, і «Хлібороб», перша газета українською мовою так званої Російської України, виходила в Лубнах на Полтавщині 12, 20, 28 листопада, 7, 16 грудня 1905 р. (вийшло п’ять номерів, після чого газету було заборонено, четвертий номер її конфісковано).

Ламартін Альфонс де (1790 – 1869) – французький поет-романтик, історик, політичний діяч.

обдарована несподіваною гармонієюЛеся Українка натякає не серію своїх віршів, безпосередньо навіяних революційними подіями.

Багрянець червоних корогов і гомін бурхливої юрби – Так образно Леся Українка називає Жовтневий всеросійський страйк 1905 р.

Стентор – герой гомерівського епосу, що мав дуже сильний голос.

Ціхи – знаки, мітки, примітки, прикмети.

Останньому листі до мене – Листи А. Кримського до Лесі Українки не відомі.

Вівісекція (лат.) – дослід на живих тваринах, що передбачає розтин тіла.

«Трошки багатенька» – парафраз із української народної пісні «Лугом іду, коня веду»:

«Коли б же я, козаченько,

трошки багатенька,

наплювала б я на тебе

і твого батенька!»

Сатисфакція – у феодально-дворянському побуті задоволення, що дається ображеному у формі поєдинку, дуелі; пізніше – перепрошення, винагорода.

Мечников Ілля Ілліч (1845 – 1916) – видатний вітчизняний учений-біолог, один з основоположників еволюційної ембріології, порівняльної патології, мікробіології та імунології.

Крафт-Ебінг Ріхард (1840 – 1902) – відомий німецький психіатр.

«Ах ты, воля моя, воля» – російська пісня про скасування кріпацтва в 1861 р.

«Амеопа без музору» – жартівлива перестановка літер у назві твору «Поема без розуму».

Цитування з Надсона та Пушкіна – Персонаж повісті Кримського Аполлон Шмідт на знак того, що Андрій Лаговський обрид йому і його братам, декламував відповідні місця з творів Надсона («Только утро любви хорошо, хороши только первые встречи…») та Пушкіна («Покойся ж, милый прах, до радостного утра!»).

Невелику драматичну поему – Йдеться про твір «В катакомбах», завершений 4 (17) жовтня 1905 р. і присвячений А. Кримському.

«Сассаніди» – наукова праця А. Ю. Кримського «История Сассанидов и завоевание Ирана арабами. С указанием главных моментов литературной истории христиан-сириян и политической истории вассальных Ирану арабов с приложением главы о Парфянском царстве и Аршакидах» (М., 1905).

Запряжусь в «обов’язки» – Леся Українка мала на увазі працю в редакції газети.

Проти москалів-централістів – Леся Українка написала публіцистичну статтю (у формі листа). Петербурзькі газети її не видрукували. Доля рукопису невідома.

Попередній лист | Перелік листів | Наступний лист

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2006 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2475

Модифіковано : 13.06.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.