Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

20.03.1905 р. До сестри Ольги

20 березня 1905 р. Тбілісі

Любая Лілеєнько!

Я дуже, дуже зраділа, як отримала твою картку, але все ж, хоч не образилась, та було, правду сказати, дещо трошки прикрого мені в тих словах, сказаних «так собі». Добре, що ти пояснила, що то «так собі», а то я була таки їх всерйоз прийняла. Все таки, щоб тобі ніколи і побіжно такі думки не приходили, я поясню тобі всі причини і мого мовчання і мого відношення до формальностів і неформальностів. Не писала я тобі спочатку тому, що, поки ти була в Києві, то я боялася розминутися з тобою, а на пересилку (надто акуратну) листів, що попадають в Київ, я вже давно звикла не впевнятись, до того ж я писала на загальну адресу те, що могла до всеродинної відомості подати, а тобі спеціально хотіла написати — на спеціальну адресу. Не знаючи напевне, коли ти будеш в Празі (для мене ти їхала туди цілісінький місяць), я написала до Михайла, розщитуючи, що то і до тебе стосуватиметься. Там і моє поздоровлення з «новою формою життя» стосувалось до вас обох, натурально. Може, Михайло забув передати його тобі? Телеграми не посилала тому, що не знала моменту, коли ти прибудеш в Прагу, а до якого іншого моменту могла я пристосувати телеграму теж не знала і, зрештою, в нашій родині тепер всі (не знаю, як ти) якось побоюються телеграм. Крім того, скажу тобі щиро, що при таких щиро-дружніх відносинах, які вже давно встановились між тобою й Михайлом, формальний чи неформальний шлюб, в моїх очах, дуже мало прибавляє.

В моєму листі до Михайла було дещо таке, про що я потім трохи жалувала, на що його написала, бо думала, чи не зробило воно чим-небудь на тебе прикрого враження. Тому я якось не одважувалась писати до тебе, поки ти не обізвалась, а тепер дуже рада, що можу обізватись просто. Мої нерви якось не в найліпшому стані (хоча і нічого особливого не робиться), як завжди весною, і мені було б трудно писати про трудні речі… Нехай колись потім, якщо буде треба, а не буде треба, то ще й краще.

Ніколи не думай, Лілеєнько моя, що я коли-небудь могла б не писати до тебе спересердя: я ніколи не вмію замовчувати свої претенсії до близьких людей, а на тебе, мою злоторожеву і не могла б так сердитись, щоб аж мовчати. Часом не пишеться «так якось» (хоч признаю, що то свинство), часом з різних виразних психологічних причин, а часом тому, що приходиться писати багато не-листів, то робиться противним власний почерк, перо і чорнило і все, що до писання належить. «По неосторожности» я собі нав’язала камінь (не проговорись про се нашим, я їм не хочу про се писати) на шию, великий переклад для «Донской речи» (вона ціле літо напосідалась на мене, щоб я ту роботу взяла) і чимало з ним повозилась, та от на тім тижні, певне, вже кінець буде, а далі баста такій роботі, доволі з мене.

Правда, сей рік тут дуже дорого жити, всякі страйки, снігові заноси, залізничні катастрофи та інші біди народні довели до великого підвищення цін скрізь в Росії, а в дорогому зроду Тифлісі і надто, — ввиду сього мені й не вадить мати «лишні гроші», хто зна, чи будуть вони лишніми до осени, чи й зовсім їх не буде. А то ще прикро почуватися не в стані помогти своїм друзям і близьким в разі потреби. Мене й так гризе думка, що я не могла б тепер помогти Кльоні вибратися з Кавказу навіть в разі крайньої потреби. А така потреба може настати. Одно те, що тут становище державних чиновників (навіть «благородної професії» — юристів) немісцевого походіння стає дедалі все більше фальшивим, і Кльоня гірко жалує, що забрався сюди; друге те, що ностальгія дається йому взнаки (він часто згадує, як ми з тобою остерігали його забиратись на чужину): а третє — подало своє «предостережение» якраз остатнього тижня: у Кльоні було три напади пропасниці. Правда, сьогодні нападу не було (може, великі дози саліцилки і хіни подужали хоробу), але на Кавказі люди і самого слова «пропасниця, малярія» бояться.

Тим часом, сього року Кльоня не тільки зовсім виїхати, на риск сидіння кількамісячного без плати, не може (в іншому суді прийшлось би знов починати з безплатного «кандидатства»), а навіть і на канікули навряд чи зможе куди поїхати, бо тепер він ледве-ледве зводить кінці з кінцями, відколи з ним поселилась Ф. С. Все таки, се вже не те, що «холостая квартира», та й, сказати по секрету, його мати дуже нагадує нашу маму способом ведення грошових справ: якби вона мала стільки, що мама, то напевне і тратила б не менше від мами, така вже в неї натура — що не дай, то все стратить і ще скаже «дай», а загадувати вперед, чим же такий триб скінчиться, зовсім не здатна і, здається, вміняє се собі в заслугу (мовляв, не скупа). Я чогось сього по ній не сподівалась, бо нехай мама наша ніколи не знала, що таке робота, але Ф. С. могла б по собі знати, що заробітки річ нелегка. Надто для слабкого Кльоні.

Взагалі (але се теж по секрету), я за сей час значно розчарувалась в Ф. С.: вона досі балує Кльоню, як дитину, але дуже мало поважає в ньому людину, і се саме загрожує й Марусі. Вона здатна на всякі жертви, але здатна потім і очі вибивати тими жертвами, як трапиться, немов не тямить, що такі докори в сто раз тяжче приймати вихованцеві, ніж рідній дитині. До мене вона відноситься якось нерівно: коли дуже добре і навіть сердечно, а коли холодно і навіть трошки колюче, але я до тих всіх змін примінятись не хочу й не можу, тож держу завжди тон незмінно гречний, не переходячи ніколи в фамільярний, так мені вигідніше. Зрештою, се все не суть важно.

Живеться мені сеї зими веселіше і розмаїтіше, ніж минулої (на здоров’я поскаржитись не можу), почасти через те, що настрій нормальніший, а то й знайомих більше і більше охоти бачити їх. Окрім росіян і вірмен, я ще знаю тепер декого грузин, навіть татар (сі тримаються найбільше окремо і серед них інтелігентів дуже мало). З грузинами познайомилась через Чітадзе (він тепер тут директором грузинської дворянської гімназії). Родина Чітадзе наші близькі сусіди і ми бачимося часто. Пані Чітадзе жде на днях до себе в гості сестру з Петербургу — тій же тепер нічого зоставатись в Петербурзі, то вона й роз’їжджає по родичах. Пані Чітадзе тепер зовсім здорова, а діти хворі, лікарі кажуть, що в їх малярія, але може, і спадкова слабкість тут лиха додає.

В Тифлісі тепер часи гарячі: страйк у всіх середніх школах уже давно триває, позавчора було «совещание родителей» і ні до чого не «досовещалось». Раз-у-раз відбуваються мітинги молодіжі проти наших вікон на Давидовській горі. Відбуваються досить вільно і без перешкоди, поки на горі, тільки вже на вулицях козаки розганяють юрбу, але не вживаючи нагайок і зброї. Остатньої неділі однак почалась «профілактика», всі шляхи, що ведуть в гори і за місто, були заперті козацькими залогами, так що навіть гуляти піти нікуди було.

Чи ви тепер там маєте російські газети? Їх тепер варто читати, бо вони вірніше відбивають сучасне російське життя, ніж заграничні — цензура все таки ніяк не може знов так натягти віжки, як раніше, хоч звісно, намагається, а факти тутешнім газетярам все ж легше провірити, ніж заграничним. Коли читаєте, то, певне, знаєте і про повстання в Гурії на Кавказі. Воно прийняло тепер форму систематичної партизанської війни проти уряду і дідичів, і ніякі «увещания, совещания» та й недавно заведене «военное положение» нічого тому порадити не можуть.

Після бакинської різні в Тифлісі було два величезні мітинги в оградах церков з братанням кавказьких народностів і з прокльонами «дійсним винуватцям бакинського братовбивства». Між бакинською і кишинівською різнею проводилась прилюдно повна аналогія. Було послано безліч заяв в сьому дусі в газети, але вони не всі побачили світ. Чуток тепер стільки, що й не перелічиш, декотрі зовсім дикі, декотрі правдоподібні. То балакають, що будуть «резать русских», то — що будуть межи собою різатись татари і вірмени, а грузини тоді вже виберуть на чий бік стати, то знов, що різні ніякої не буде, а тільки величезні демонстрації, і після них будуть виставлені вимоги такі, як в Гурії. Остатнє найправдоподібніше. Все таки, нещасний се край і ще довго буде нещасний, навіть хоч і загальний режим зміниться, бо тут національна ворожнеча гірша, дичіша і заплутаніша далеко, ніж в Австрії, а форми її не ліпші, ніж на Балканах. Тепер багато говорять тут про конечність братання і федерації, але й то аж шкварчать одно на одного, а як великий обух перестане висіти над всіма, то, певне, знов «брати» забудуть за федерацію. Та зрештою ж і тепер нема тривку.

Ну, годі сього реферату. Ще ти мені, Ліціку, напиши, що там у вас в Європі робиться і як ви обоє європейці маєтесь. Певне, ліпше, ніж ми азіати. І який шитик і яке убрання, і все. Ти ж умієш толком листи писати, не то, що я. Які у вас плани на літо? Невже ми й не побачимось сього року? Хто до кого має приїхати? Хоча я ще сама не знаю, коли власне я виїду звідси, чи раніше, ніж торік, чи, може, навпаки, далеко пізніше. В другому листі напишу про сі плани, ще є час, а тепер пора скінчити, є ще робота і листи. Кльоня і Маруся тебе цілують, Ф. С. кланяється.

«Пиши мені людоду, соньцьо біле», а «глупостів» не пиши». Цілую тебе, мій Лісічок, і Михайла. Ну, і пишіть. Знайомим поклон.

Ваша Леся


Примітки

Подається за виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 747 – 750, з архіву М. В. Кривинюка.

Примітки О.Косач-Кривинюк:

Ф. С. – Феоктиста Семенівна Карпова, названа мати К. Квітки.

Чітадзе – Мова йде про Шіо Олексійовича Чітадзе.

сестру з Петербургу – Настасію Кирилівну Щербань.

який шитик і яке убрання – це Леся згадує, як казав один хлопчик братові Миколі, щоб він приходив до нього, то покаже йому свого шитика-пояса і все своє убрання.

Пиши мені людоду… – Дитячі приговорки в родині Косачів.