6.05.1912 р. До А. Ю. Кримського
Кутаїсі |
24/V 1912, Кутаис, Джаяновский пер[еулок], д[ом] Чхеидзе |
Дорогий товаришу!
Стараюсь я привикнути до довжезних пауз у нашому листуванні і все-таки не можу – якось турботно стає, чи не хворі Ви, чи не розгнівались чого… Може, я коли й зайве що напишу, та Ви вже не беріть мені за зле, бо сама ж я ніколи зла того не маю в думці, як пишу до Вас. От собі пишеться усяке, що на думку спаде. Та хіба ж не так воно слід між товаришами?
А то ще особливість нашого листування: ніколи я не певна, чи застану Вас своїм листом там, куди пишу. Так і тепер. Може, Ви тепер уже не в Москві, а тоді моє прохання (я таки вічно з проханнями! Аж сором!) прийдеться трохи невчасно, та вже я його таки напишу. Ото, бачите, гнітить мене моя «необразованість» у рідній історії, себто, розуміється, елементарні відомості я маю і дещо там читала, але перводжерел (літописів головно) зовсім мало куштувала і через те не знаю стилю, «пахощів» давніх епох, а на чужу інтерпретацію не покладаюсь. Мені здається, що якби я сама прочитала якусь там Волинську літопись чи Самовидця, то я б там вичитала щось таке, чого мені бракує у сучасних істориків (не виключаючи і Грушевського), а потім, може, й сказала б щось таке, чого ще не казали інші наші поети.
От моя «Бояриня» тепер уже мені здається якоюсь елементарною, schwarz und weiss, a, певне, вона була б інакша, якби я була більше «образована». Роїться мені в думці кілька тем – із боротьби християнства з «релігією предків моїх», і з часів татарських наскоків (баладний мотив про брата і сестру), і з цехового волинського життя, вабить мене образ Костя Гордієнка (не так його самого, як подібного до нього)… Багато чого такого (не з політичної історії, а з культурної), і нічого того я не пишу «единственно от необразования». Але я не маю ніякої змоги образуватись хоч трохи, коли Ви мені не поможете. Скажіть, на бога, де я можу тих перводжерел здобути? Чи їх можна купити, чи їх треба десь просити? Коли можна купити, тільки не дуже дорого, бо грошей у мене мало, то скажіть, що і де, а я вже куплю, коли ж треба просити, то вже поможіть випросити, бо мені самій, без Вашої поруки, може, і не дадуть. А коли щось і самі пришлете, як тоді Aulard’a, то я вже не знатиму, як Вам і дякувати. Але Ви бачите, яка я? Все прошу [от і ще маленьке прохання – передайте мою записку д[обродієві] Кістяковському, я не знаю його адреси, а Ви, певне, з ним стрічаєтесь, а може, перешлете поштою], а сама, здається, ще зроду ніякої послуги Вам не зробила. Я вже не знаю, чому воно так виходить, тільки не з браку охоти у мене чимсь послужити Вам.
Поки що я писала собі на інші теми, «Лісову пісню» мою Ви, либонь, уже читали. Я маю за неї багато компліментів, як ще ні за яку іншу річ не мала. Чи то значить, що вона справді чогось варта, чи тільки, що вона «доступна», – не знаю. Чую, хотять її ставити на сцені, але що з неї там вийде?.. Либонь, краще про те не думати. Се ж і єсть ота Märchendrama, що я не знала, як її назвати. Після неї я, відхорувавши, скільки належалось, написала одноактівку знов з римсько-християнським колоритом (III ст.), потім уже захворіла як слід – од різдва до великодня – на гостре запалення нирок [се мені кара за те, що не їздила сього року в Єгипет], аж навіть люди перестали казати, що у мене «прекрасний вид», але таки не покаялась і оце позавчора скінчила почату вже по великодні нову річ, але яку!..
Боже, прости мене і помилуй! Я написала «Дон Жуана»! Отого-таки самого, «всесвітнього і світового», не давши йому навіть ніякого псевдоніма. Правда, драма (знов-таки драма!) зветься «Камінний господар», бо ідея її – перемога камінного, консервативного принципу, втіленого в Командорі, над роздвоєною душею гордої, егоїстичної жінки донни Анни, а через неї і над Дон Жуаном, «лицарем волі». Не знаю, звісно, як воно в мене вийшло, добре чи зле, але скажу Вам, що в сій темі є щось диявольське, містичне, недарма вона от уже хутко 300 літ мучить собою людей. Кажу «мучить», бо писано на неї багато, а доброго написано мало, може, на те її і видумав «ворог роду людського», щоб розбивались об неї найщиріші натхнення і найглибші думки… Так чи інакше, але от уже і в нашій літературі є «Дон Жуан» власний, не перекладений, оригінальний тим, що його написала жінка (се, здається, вперте трапилось сій темі).
Тільки про се ще ніхто з моїх знайомих не знає, крім Вас, і я прошу Вас нікому про се не казати, поки сей «Камінний господар» не вийде в друку. Нехай се буде «сюрприз» читачам і критикам. Ви бачите, я почала «ганятись за ефектами» – чи не є се ознака упадку? Ох, я й так починаю боятись за себе, щось дуже вже я розписалась остатнього часу! І все так якось шалено, з безсонням, з маніакальним станом душі, до вичерпання думки, до виснаження сили фізичної. Чи так же можна витримати довго, та ще й в моїх літах, з моїм здоров’ям? Хоч люди і хвалять мене, говорять про «зеніт», але ж «und scheint die Sonne noch so schön, am Ende muss sie untergehn»… Хоча, признаюсь Вам по правді, почуття упадку у мене ще нема.
Але ось Вам трагікомічна рисочка: світові теми беру, а АВС не знаю: як треба казати по-іспанськи: Dolores чи Dolores (іспанське жіноче ймення)? Як звучить j по-іспанськи – h (г) чи (x)? Чи називають «донна» (себто «донья») і дівчат, чи тільки замужніх? От Ви, напевне, усе це знаєте, а я – «необразована»! Зрештою, се й не дивно – я самоук, а Ви професор, і я впевняю себе, що мені не сором.
Ну, і будьте здорові, дорогий товаришу. Дуже прошу – озвіться. Ваша товаришка
Л. К.
Примітки
Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 12, с. 395 – 397.
Вперше надруковано в перекладі російською мовою у вид.: Собр. соч. в 3-х т., т. 3, с. 348 – 351.
Подається за автографом (ф. 2, № 452).
«Волинська літопись» – Галицько-Волинський літопис, видатна давньоруська пам’ятка, відображає події часів Галицько-Волинського князівства 1201 – 1291 рр. Зберігся в Іпатіївському літописному списку XIV ст.
«Самовидець» – Літопис Самовидця, український козацько-старшинський літопис 1648 – 1702 рр. анонімного автора.
Боротьби християнства з «релігією предків моїх» – Леся Українка розпочала писати поему «Перун», але не завершила.
Гордієнко Костянтин (? – 1733) – кошовий отаман Запорізької Січі.
Олар Франсуа-Альфонс (1849 – 1928) – відомий французький історик, автор праць про Французьку революцію 1789 р. його книги користувались популярністю серед революційних гуртків у Росії.
Кістяківський Богдан Олександрович (1868 – 1920) – український соціолог, видавець і редактор «Политических сочинений» M. П. Драгоманова в Москві і Парижі.
Хотять її ставити на сцені – Театр М. К. Садовського мав на меті поставити «Лісову пісню», але замір не було здійснено.
Одноактівку знов з римсько-християнським колоритом – Очевидно, йдеться про драматичну поему «Адвокат Мартіан», що спочатку мала один акт і називалася «Мученики».
Я написала «Дон Жуана»! – Йдеться про драму «Камінний господар», завершену 29 квітня 1912 р. («Літературно-науковий вісник», 1912, кн. 10, с. 3 – 51).
«Хоч сонце світить ще так чудово» – Незавершена парафраза початку пісні з п’єси маловідомого драматурга Раймунда «Селянин-мільйонник». Цю думку двічі наводить Генріх Гейне в «Передмові до другого видання «Книги пісень» (1837):
І як чудово б не світило сонце,
Час прийде – зайде і воно.
Дорогий товаришу!
Стараюсь я привикнути до довжезних пауз у нашому листуванні і все-таки не можу – якось турботно стає, чи не хворі Ви, чи не розгнівались чого… Може, я коли й зайве що напишу, та Ви вже не беріть мені за зле, бо сама ж я ніколи зла того не маю в думці, як пишу до Вас. От собі пишеться усяке, що на думку спаде. Та хіба ж не так воно слід між товаришами?
А то ще особливість нашого листування: ніколи я не певна, чи застану Вас своїм листом там, куди пишу. Так і тепер. Може, Ви тепер уже не в Москві, а тоді моє прохання (я таки вічно з проханнями! Аж сором!) прийдеться трохи невчасно, та вже я його таки напишу. Ото, бачите, гнітить мене моя «необразованість» у рідній історії, себто, розуміється, елементарні відомості я маю і дещо там читала, але перводжерел (літописів головно) зовсім мало куштувала і через те не знаю стилю, «пахощів» давніх епох, а на чужу інтерпретацію не покладаюсь. Мені здається, що якби я сама прочитала якусь там Волинську літопись чи Самовидця, то я б там вичитала щось таке, чого мені бракує у сучасних істориків (не виключаючи і Грушевського), а потім, може, й сказала б щось таке, чого ще не казали інші наші поети.
От моя «Бояриня» тепер уже мені здається якоюсь елементарною, schwarz und weiss, a, певне, вона була б інакша, якби я була більше «образована». Роїться мені в думці кілька тем – із боротьби християнства з «релігією предків моїх», і з часів татарських наскоків (баладний мотив про брата і сестру), і з цехового волинського життя, вабить мене образ Костя Гордієнка (не так його самого, як подібного до нього)… Багато чого такого (не з політичної історії, а з культурної), і нічого того я не пишу «единственно от необразования». Але я не маю ніякої змоги образуватись хоч трохи, коли Ви мені не поможете. Скажіть, на бога, де я можу тих перводжерел здобути? Чи їх можна купити, чи їх треба десь просити? Коли можна купити, тільки не дуже дорого, бо грошей у мене мало, то скажіть, що і де, а я вже куплю, коли ж треба просити, то вже поможіть випросити, бо мені самій, без Вашої поруки, може, і не дадуть. А коли щось і самі пришлете, як тоді Aulard’a, то я вже не знатиму, як Вам і дякувати. Але Ви бачите, яка я? Все прошу [от і ще маленьке прохання – передайте мою записку д[обродієві] Кістяковському, я не знаю його адреси, а Ви, певне, з ним стрічаєтесь, а може, перешлете поштою], а сама, здається, ще зроду ніякої послуги Вам не зробила. Я вже не знаю, чому воно так виходить, тільки не з браку охоти у мене чимсь послужити Вам.
Поки що я писала собі на інші теми, «Лісову пісню» мою Ви, либонь, уже читали. Я маю за неї багато компліментів, як ще ні за яку іншу річ не мала. Чи то значить, що вона справді чогось варта, чи тільки, що вона «доступна», – не знаю. Чую, хотять її ставити на сцені, але що з неї там вийде?.. Либонь, краще про те не думати. Се ж і єсть ота Märchendrama, що я не знала, як її назвати. Після неї я, відхорувавши, скільки належалось, написала одноактівку знов з римсько-християнським колоритом (III ст.), потім уже захворіла як слід – од різдва до великодня – на гостре запалення нирок [се мені кара за те, що не їздила сього року в Єгипет], аж навіть люди перестали казати, що у мене «прекрасний вид», але таки не покаялась і оце позавчора скінчила почату вже по великодні нову річ, але яку!..
Боже, прости мене і помилуй! Я написала «Дон Жуана»! Отого-таки самого, «всесвітнього і світового», не давши йому навіть ніякого псевдоніма. Правда, драма (знов-таки драма!) зветься «Камінний господар», бо ідея її – перемога камінного, консервативного принципу, втіленого в Командорі, над роздвоєною душею гордої, егоїстичної жінки донни Анни, а через неї і над Дон Жуаном, «лицарем волі». Не знаю, звісно, як воно в мене вийшло, добре чи зле, але скажу Вам, що в сій темі є щось диявольське, містичне, недарма вона от уже хутко 300 літ мучить собою людей. Кажу «мучить», бо писано на неї багато, а доброго написано мало, може, на те її і видумав «ворог роду людського», щоб розбивались об неї найщиріші натхнення і найглибші думки… Так чи інакше, але от уже і в нашій літературі є «Дон Жуан» власний, не перекладений, оригінальний тим, що його написала жінка (се, здається, вперте трапилось сій темі).
Тільки про се ще ніхто з моїх знайомих не знає, крім Вас, і я прошу Вас нікому про се не казати, поки сей «Камінний господар» не вийде в друку. Нехай се буде «сюрприз» читачам і критикам. Ви бачите, я почала «ганятись за ефектами» – чи не є се ознака упадку? Ох, я й так починаю боятись за себе, щось дуже вже я розписалась остатнього часу! І все так якось шалено, з безсонням, з маніакальним станом душі, до вичерпання думки, до виснаження сили фізичної. Чи так же можна витримати довго, та ще й в моїх літах, з моїм здоров’ям? Хоч люди і хвалять мене, говорять про «зеніт», але ж «und scheint die Sonne noch so schön, am Ende muss sie untergehn»… Хоча, признаюсь Вам по правді, почуття упадку у мене ще нема.
Але ось Вам трагікомічна рисочка: світові теми беру, а АВС не знаю: як треба казати по-іспанськи: Dolores чи Dolores (іспанське жіноче ймення)? Як звучить j по-іспанськи – h (г) чи (x)? Чи називають «донна» (себто «донья») і дівчат, чи тільки замужніх? От Ви, напевне, усе це знаєте, а я – «необразована»! Зрештою, се й не дивно – я самоук, а Ви професор, і я впевняю себе, що мені не сором.
Ну, і будьте здорові, дорогий товаришу. Дуже прошу – озвіться. Ваша товаришка
Л. К.
Примітки
Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 12, с. 395 – 397.
Вперше надруковано в перекладі російською мовою у вид.: Собр. соч. в 3-х т., т. 3, с. 348 – 351.
Подається за автографом (ф. 2, № 452).
«Волинська літопись» – Галицько-Волинський літопис, видатна давньоруська пам’ятка, відображає події часів Галицько-Волинського князівства 1201 – 1291 рр. Зберігся в 15 ст.
«Самовидець» – , український козацько-старшинський літопис 1648 – 1702 рр. анонімного автора.
Боротьби християнства з «релігією предків моїх» – Леся Українка розпочала писати поему «Перун», але не завершила.
Гордієнко Костянтин (? – 1733) – кошовий отаман Запорізької Січі.
Олар Франсуа-Альфонс (1849 – 1928) – відомий французький історик, автор праць про Французьку революцію 1789 р. його книги користувались популярністю серед революційних гуртків у Росії.
Кістяківський Богдан Олександрович (1868 – 1920) – український соціолог, видавець і редактор «Политических сочинений» M. П. Драгоманова в Москві і Парижі.
Хотять її ставити на сцені – Театр М. К. Садовського мав на меті поставити «Лісову пісню», але замір не було здійснено.
Одноактівку знов з римсько-християнським колоритом – Очевидно, йдеться про драматичну поему «Адвокат Мартіан», що спочатку мала один акт і називалася «Мученики».
Я написала «Дон Жуана»! – Йдеться про драму «Камінний господар», завершену 29 квітня 1912 р. («Літературно-науковий вісник», 1912, кн. 10, с. 3 – 51).
«Хоч сонце світить ще так чудово» – Незавершена парафраза початку пісні з п’єси маловідомого драматурга Раймунда «Селянин-мільйонник». Цю думку двічі наводить Генріх Гейне в «Передмові до другого видання «Книги пісень» (1837):
І як чудово б не світило сонце,
Час прийде – зайде і воно.