Героїчне в поезії
Михайло Драй-Хмара
Зрозумівши велику соціальну вагу поезії, Леся Українка міняє свої настрої, думки, світогляд. В її творчості відбувається перелом. Ні скарг, ні плачу, ні нарікання на долю ми вже не чуємо. Гордо несе вона той вінець, що сама поклала на себе. Влада сліпої долі загинула, і вона відбирає від неї повід свого життя, сама шукає, де її дорога. Романтичні мрії не приваблюють її більше – вона прощається з ними, вона вже не мрійниця:
Мрії рожеві, тепер я розстануся з вами,
тихо відводжу обійми ясних моїх мрій.
Замість легкокрилих мрій над чолом її віють полум’ям огненні широкі крила, і чує вона голос в собі, який наказує:
Ти блискавицею мусиш світити у тьмі,
поки зорею рожевою край твій освітиться темний,
треба шукати дороги тим людям, що ходять в ярмі.
За цією новою мрією іде вона тернистими шляхами, так як Ізраїль ішов за вогняним стовпом. Сама вона свідома того, що в душі її настав перелом, і без страху жде тих страшних ночей, коли загориться новий огонь, де жевріє для мечей залізо, де гартується ясна й тверда криця:
Коли я крицею зроблюсь на тім вогні,
скажіть тоді: нова людина народилась;
а як зломлюсь, не плачте по мені!
Пожалуйте, чому раніше не зломилась!
Після цього нового народження в огні Леся стає на героїчну путь. Пісню героїзмові співала вона й раніш, але виразної, чіткої форми набрала вона тільки тепер. Якраз з цієї творчості з лірики другої доби постає перед нами та постать Лесі Українки, яку накреслив В. Якубський – «постать високо чесного, нервового, безжалісно суворого до себе інтелігента, з почуттям безмірного боргу перед народом, з щирим ідеалістичним пориванням ранішньої соціалістичної форми» [Б.Якубський. До долі творів Лесі Українки. Червоний шлях, 2, 292]. Цій характеристиці бракує тільки одного слова – героїзм. Ним пересякнена наскрізь третя збірка ліричних творів – «Відгуки». Леся повстає проти мовчання, сліз та дитячих мрій і хоче бачити в своїх товаришах тільки бійців. «Що сльози там, де навіть крові мало!». Треба спалити молодість і полягти при зброї!
На героїчний подвиг Леся йде свідомо й добровільно, відкидаючи той жалісливий гуманітаризм, що знаходимо його у Діккенса, Гюґо та Бічер-Стоу. Терновий вінець завжди кращий, ніж царська корона, і путь на Голгофу завжди величніша, ніж тріумфальний хід, – але плетениця тернова лише тоді стане вінцем, коли вільна душею людина по волі квітчається терном, і путь на Голгофу велична тільки тоді, коли людина тямить, на що й куди вона йде.
Прагнення подвигу у Лесі має трагічний відтінок. В цьому відношенні вона займає одну позицію з Ібсеном, Метерлінком та Роменом Ролланом. Любов у неї – самоофіра. Вона навіть рада була тому, що їй доводилося офірувати своє здоров’я й життя задля блага всіх. Коли р. 1913-го українське громадянство м. Києва висловило їй подяку та шану за її літературну діяльність, що проходила при несприятливих умовах, Леся, останнє маючи на оці, відповіла: «Нащо нарікати на всякі кривди і негоди? Гірше було б жити, коли б не було за що боротись, не було б за що страждати» [Л.Старицька-Черняхівська. Досвітний вогонь. Л.Н.В, 1914, VII–VII, 5]. Але боротись і страждати Леся хотіла тільки за чесний стяг, за свій високий ідеал: кров ледачу, пролиту не за чесний стяг, вона проклинає. Леся – це Іфіґенія, що відважно йде на згубу, на смерть в ім’я ідеї. Таким, на її думку, повинен бути й поет:
Поет не боїться від ворога смерті,
бо вільная пісня не може умерти.
З цього погляду вона – повна протилежність парнасцям: холоду, рівноваги у неї зовсім нема. Твори її з 2-го періоду –
« та страшний стогін примученої душі, – каже Франко, – якого не чулося у нас ще від часу киргизьких думок Шевченкових. Цей стогін тим страшніший, що він не пливе з якогось песимістичного світогляду, не є доктриною, а тільки є виразом безмірно болючих обставин, серед яких живе авторка і серед яких знаходиться українське слово та всяка вільна, гуманна думка в Росії!» [І.Франко. Леся Українка. Літературно-науковий вісник, 1898, VII, 6].
Виявити такий героїзм у творчості могла тільки людина, в якій жила сильна вольова стихія. Не раціоналізм, не утопізм є властивістю Лесі Українки, а волюнтаризм. Нестриманий потяг, рух, те, що тепер у літературі звуть динамізмом, характеризує поезію Лесі Українки. На все, що існує в світі – на людину й природу, на життя і смерть, на теперішність і вічність, на любов, ненависть, на чесноту й гріх, – на все дивилася вона з динамічної точки погляду, однією ідеєю все це охоплюючи – ідеєю енергії і руху. «Не гедоністична, лише чисто енергетична мотивація волі є підставою її світогляду» [Д.Донцов. Поетка українського Рісорджименто. Літературно-науковий вісник, 1922, VI, кн. 2, 140]. Це – її віра, віра в єдність всього, що існує на світі. В цьому відношенні наближається вона до Стендаля, Меріме, Карлейля та Ніцше.
Найяскравішим виявом Лесиного героїзму та її сильної волі є «Грішниця». Дівчина, що в темну ніч вийшла на бій, щоб підкласти бомбу під вороже гніздо – це символ її активності, боротьби. Вона не боїться суду білих, як не боїться й суду небесного:
Однакові для мене рай і пекло,
бо я не вірю в них.
І шибениця її не лякає, бо коли вона і вмре, то думка її залишиться.
Боротьба – це стихія, в якій тепер живе Леся Українка. Тому-то їй не подобаються утопії В. Морріса: в них «нема боротьби, – каже вона, – цеї конечної умови життя, нема трагедії, що дає глибінь і зміст життю» [Л.Українка. Утопія в белетристиці. Нова громада, 1906, XII, 52]. Через те саме критично ставиться вона і до польського новітнього письменства: «Польская критика, – читаємо у неї, – вслед за беллетристами взывает: «Синтеза, синтеза, во что бы то ни стало!» Но не лучше ли было бы заменить эти слова другими: «Свободы, духа, отваги, во что бы то ни стало!» [Л.Українка. Заметки о новейшей польской литературе. Жизнь, 1901, І, 133].
Ніщо не повинно спиняти цей рух, цю шалену боротьбу. Камінь мусять пробити вони, той камінь, що все переміг, що задавив і могутні дуби, і терни непокірні, і, пробивши камінь, розцвісти квіткою Saxifraga. Поетам годиться назвати її «ломикамінь» і шанувати більше від пишного лавру. Такою саме квіткою, що виросла серед піску та сірого каміння, й була Леся Українка.
В героїчній боротьбі її вражає нас оця непримиримість, упертість, крайній максималізм. Це те саме, що ми бачимо у Ібсена: все або нічого. Смерть або перемога. Цар тьми сказав: Fiat nox! Але і в темряві ворушиться людський хаос, сподіваючись іскри Прометея. І заглушити дикий голос хаосу, крик голоду й біди і розпачливе гукання: «світла, світла!» – не можна. Цар тьми тільки тоді переможе, коли він замість «Хай буде тьма!» скаже: «Хай буде смерть!» Смерть або перемога.
Ще дивнішим є те, що на таку запеклу боротьбу виступає безнадійно хвора жінка. Франка це так вразило, що з уст його вирвались слова: «, що ся хвора, слабосила дівчина – трохи чи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Україну» [І.Франко. Леся Українка. Літературно-науковий вісник, 1898, VII, 24]. Деякі з критиків вбачають навіть дві істоти в Лесі Українці:
«жило на світі ті дві істоти під одним іменем Леся Українка, – читаємо в некролозі «Української хати». – І коли одна тяжко і постійно хворіла, швидко йшла до краю свого існування у «царство тіней», тоді друга буйно розцвітала, кріпла й чарувала нас, прямуючи на величну гору, у небо, в царство світлих ідеалів» [Українська хата, VII – VII, 385.].
Цей дуалізм, що позначається на всій поетичній творчості Лесі Українки, підкреслює й М.Зеров. Він бачить з одного боку – хвору, слабосилу, з ніжним серцем жінку, з другого – надзвичайної енергії духової людину, що чарує нас силою й міццю своїх переживань [M.Зеров. Л.Українка. Книгар, ч. 21, 1353.]. Проте ж Леся була суцільна, не роздвоєна людина. Таку монолітну постать ледве чи й знайдеш в нашому письменстві. Були в неї хитання, сумніви, кризи, але вони ховалися в темній глибині її душі й на поверхню майже не випливали – на поверхні пишно розцвітала квітка Saxifraga. Хитання, роздвоєння – це є, може, conditio sine qua non в тій героїчній боротьбі, що наповнює все недовге життя нашої поетки, але контрасти душевні вона перемагала в процесі творчості, яка кінець-кінцем для нас все. Те ж саме у Достоєвського. У Куліша роздвоєння було далеко більшим, а ресурсів поетичних не вистачало, – через те й не міг він, як художник, бути монолітним.
Характерно, що в Лесі Українки виступають найчастіше не герої, а героїні: Сафо, Марія Стюарт, Русалка, Даліла, Жанні, Грішниця, Іфіґенія, Ра-Менеїс, Міріам – в ранішньому періоді, а пізніше – Віла-Посестра, Ізольда, Кассандра, Пророчиця Тірца, Прісцілла, Айша, Йоганна, Оксана, Донна Анна, Мавка і багато інших. Героїні ці, як і сама вона, при всьому своєму героїзмові, при всій активності, не втрачають женності. Це вигідно відрізняє Лесю Українку від тих жінок-письменниць, у яких чоловіче начало переважає жіноче і які, бувши заражені цією андроманією, як, приміром, З.Гіппіус, навіть про себе пишуть, як про чоловіків [Про мужність у творах Л. Українки див. у М. Зерова, вступна стаття до творів поетки, виданих Книгоспілкою 1924, т. І, стор. XXIX-XXXI].