Екзотичні сюжети
Михайло Драй-Хмара
Творчість Лесі Українки у другому періоді розвивається в двох напрямках: по-перше, вона збагачується новими екзотичними сюжетами й, так би мовити, розростається вшир; по-друге, вона психологічно поглиблюється. Останнє, як побачимо далі, зв’язано з першим. Річ в тому, що Леся далеко стояла від реально-побутового життя. Побут у Лесиних драмах, драматичних поемах та етюдах майже не одбивається – всю свою увагу вона звертає на душевні переживання героїв, на внутрішні їх конфлікти. Звідціля такий інтерес до філософсько-психологічних проблем, звідціля той високий ідеологічний настрій, що наскрізь пронизує п’єси Лесі Українки. Аналіз людської психіки – ось одно із головних завдань, що його поставила перед собою письменниця у другому періоді своєї літературної діяльності.
Але об’єктом при аналізі людської психіки беруться не місцеві українські типи, а типи чужих національностей, і то не сучасні, а історичні. Цей екзотизм найхарактернішим є для другого періоду Лесиної творчості, але зачатки його можна бачити і в першому, ранішньому періоді. Сюжети таких її ранніх творів, як «Самсон», «Сірома», «Іфіґенія в Тавриді», «Сфінкс», «Ра-Менеїс», «Саул», «Давня казка», «Роберт Брюс» та багатьох інших, мають екзотичний характер. В другому періоді сюжети стають ще різноманітнішими: вони беруться з історії єгипетської, грецької, римської, староєврейської, з історії первісного християнства, з європейського середньовіччя, з англійської реформації, з французької революції тощо. Цього ми не побачимо ні в одного з українських письменників.
Цією різноманітністю світових сюжетів, цим екзотизмом Леся роздала вузькі межі переважно побутового, етнографічного українського письменства. На першому плані поставила вона проблеми світового життя, питання загальнолюдського характеру й цим самим вивела українське письменство з тісних кабінетів українофільства.
Чому Леся Українка не писала на українські теми? Передовсім тому, що вона була відірвана від України й від українського побуту. Через своє слабе здоров’я вона мусила довгий час проживати поза межами рідного краю, роблячи часті мандрівки то в Крим, то в Італію, то в Єгипет. Якби Леся зважилася писати на теми з української історії, їй довелося б довше пробувати на Україні, працювати по архівах та бібліотеках, розшукувати сировий матеріал, а для цього в неї не було ні здоров’я, ні часу. Простіше було звернутися до одного з мандрівних сюжетів, тим більше, що письменство європейське знала вона досконально, і їй близькими, рідними були всі ті проблеми людського духу, що ставилися й вирішувалися на Заході – вона була «європеянкой» в повному розумінні цього слова.
Через матір та Драгоманова Леся Українка війшла в круг інтересів західно-європейських. Цей потяг до європейського і навіть всесвітнього найяскравіше визначився в другу половину її життя. Ми не сказали б, що Леся «тікає в глиб віків, немов щоб там знайти пристановище та захисток од гіркої дійсності» [С. Єфремов. Історія українського письменства, вид. 3, 387]. Такі люди, як вона, не тікають – девізом її було й лишилось: «Убий – не здамся!». Просто її тягло до більшого світу, який увійшов уже в її душу, і з високостів якого вона могла кинути промінь світла на українство, що десь волочилося в хвості європейської цивілізації. Коли вона писала на грецькі та римські сюжети, то це був не екзотизм, а органічне входження в світ греко-римської культури.
Деякі з критиків, як, прим., Євшан, оцей потяг до європейських тем, до світових проблем, пояснюють, що вона ніби лякалася бруду, що не маючи міцних нервів та не будучи взагалі грубою, вона не могла дивитися в вічі реальному життю. При цьому вони посилаються на Лесине оповідання «Над морем», де ніби звучать мізантропічні мотиви. Якраз навпаки. Від туги, від самотності Леся, як і раніш, тікає іноді до природи, але це не є тікання від людей. «Мізантропія не в моїй натурі», – каже вона, і коли їй навіть хочеться на якийсь час втекти від людей, то тільки для того, щоб споглядати природу, цю «картину без плями», як висловлюється вона.
Власне, мізантропічні думки приходять їй в голову лише тоді, коли вона живе самотньою, без людей, а прийдуть люди або вона сама до них спуститься згори – і на серці стане спокійніше:
«Скрізь люди!» – казала ображена думка, перелякана стріванням з брудом, злиднями і всею недолею людською. Але я гамувала її давніми і новітніми афоризмами, спогадами, картинами з людьми, але без плям. І думка моя гамувалась і мусила навіть зовсім покоритись, коли я, змушена власною безпомічністю, прийшла жити в те саме місто, що здавалось мені здалека частиною пейзажу без людей. Там уже всюди і завжди були люди. Навіть коли я сиділа в своїй одинокій кімнаті, то чула їх рух за стіною, або над стелею, або під моєю хатою.
Були люди, але вкупі з ними і робота, і думки, а ті нові думки заглушили давнішу, ворожу до людей думку. Те, що здалека, в перспективі, здавалося плямою, дисгармонією, зблизька не так вражало. Це часто буває. Коли я була дитиною, мене прикро вражали великі олійні картини на виставах, повні безжалісного реалізму, як, напр., картини Репіна; щоб розбити тяжку ілюзію, я підходила зовсім близенько до картини і тоді – переставала її бачити. Передо мною були просто цятки краски, а крізь них просвічували грубі нитки з полотна, і навіть чудно здавалось, чого вони здалека були мені страшні. Тепер, коли цятки краски знов злились в далеку картину, мені хочеться покласти цю картину на папір і знов придивитись до неї ближче; бо вона вже занадто опанувала моєю увагою і починає гнітити мене».
З наведеного уривку видно, що плями, дисгармонію життя реального Леся бачила тільки здалека, в перспективі, а коли вона, «змушена власною безпомічністю», приходила до цього життя й змішувалась з ним, то й плями, й дисгармонія зникали, і картина життя навіть опановувала її увагою. Таким чином неукраїнські теми Лесі Українки випливали зовсім не з того, що вона, ніби злякавшись бруду, не могла дивитися в вічі реальному життю.
Є ще одна причина, що викликала так звану екзотичність сюжету. В творах Лесі Українки визначне місце займає трагічний елемент. Оцим стремлінням до трагічного пояснюються її екскурси в далеке історичне минуле різних народів Європи та Сходу. Середньовіччя, напр., її приваблює своїми кривавими подіями та червоними легендами, тим, що там стріли волі загострюються й людина, не задумуючись, іде на жертву во ім’я своїх ідеалів. Це той шлях, яким ішли Данте та Ґете, що шукали великих пристрастей у минулому. Їх знаходить Леся у стародавніх євреїв, у греків та римлян часів занепаду, у первісних християн, у героїв Великої французької революції і хоче ці пристрасті, цей огонь бунтливих душ перелити в оспалі серця своїх сучасників. Вона ненавидить їх холодний раціоналізм і, щоб зробити здвиг в їхньому світогляді, іде в далекі краї та віки, щоб знайти там живої та цілющої води, яка б воскресила в них велике серце, революційний запал, дух сміливості й відваги.
До тих первісних, стародавніх культур веде її й архітектоніка творів, що не може вміститися в вузьких рамках сучасного. Як Шекспір, вона вдається до історії, бо тільки історична перспектива може дати ту прекрасну художню форму, ту урочистість тону й гармонію, що ними відзначаються шедеври найкращих митців. Життя дає тільки імпульс до творчості, але в ньому дуже багато дисонансів, і тому-то гармонії поети й художники часто шукають у первісних культурах. В них знаходять вони суцільний світогляд, міф, яких не може дати занадто фрагментаричне життя наше й без яких письменство є тільки «мідь звенящая», «кимвал бряцающий».
Це головні причини, що викликали всі ті сюжети, які Леся брала з неукраїнського життя. До цього можна ще додати момент лектури. Коли теми Лесиних творів стоять в тісному зв’язку з загальним розвитком її світогляду, з поглибленням інтелектуального життя, то сюжети їх часто-густо опреділюються лектурою. Читаючи яку-небудь книжку, Леся так захоплювалась нею, що кілька день знаходилась під її впливом, і внаслідок цього з’являвся той чи інший її твір. Так, прим., читання біографії Мільтона було стимулом до написання драматичної поеми «У пущі»; Поліванівське видання Пушкіна, що вона одержала його в Хоні, збудило думку про написання «Камінного господаря»; «Орґія» викликана була читанням «Іридіона» Красінського і т.д., і т.д. Але, повторюєм, лектура відогравала другорядну роль, вона тільки підказувала остаточне рішення, а на першому місці стояли завжди ті причини, на які ми вказали вище.
Неукраїнський, екзотичний, як кажуть, сюжет панує в творчості Лесі Українки. Але це не значить, що письменниця цілком сходить з реального українського ґрунту, і те, що пише про неї в одному місці Євшан, зовсім не відповідає дійсності. «Життя українське, – каже він, – не відбилося в її творчості зовсім, не дало їй відповідних мотивів та струн, не виховало її думок та поглядів» [М.Євшан. Рецензія на 1 кн. творів, що видав «Дзвін». Літературно-науковий вісник, 1911, XII, 611]. І далі: «Її творчість – різкий дисонанс з епохою [Там само, 611-612]», «вона стоїть одинока в нашій літературі» [Там само, 612]. Перш за все, у Лесі є такі твори, що в них одбилося українське життя. Сюди належать: «Лісова пісня», «Бояриня», «Приязнь», «Розмова» і ін.
З уст К.В.Квітки ми почули, що Леся збиралася писати цілу низку таких творів, де б фігурували чисто українські типи. Так, напр., вона думала писати про Бондарівну, про Кармелюка, про Красінську-Барзобагату. Але і в творах з неукраїнськими сюжетами українське життя, українська національна ідея позначаються дуже сильно. Сам же Євшан, ніби заперечуючи сказане ним раніш, пише через два роки:
«Її віддалення від нашого щирого громадського життя – це не втеча перед ним ані відчуження. Її переважно античні і чужі теми, особливо в останні роки, не відчужували від України; вглиблюючись в душу старинного грека чи гебрея, вона думала про Україну, серцем була при нас, писала навіть про наш час і наші обставини, а що вибрала такий власне екзотичний одяг для своїх творчих задумів – то не тому, щоби віддалюватися від нас, а тому, що так їй було краще, мала більше внутрішньої свободи. І винно того найбільше хіба наше життя, яке не розвертає, а вбиває радше прояви внутрішнього чоловіка, примушує його бути плитким та дріб’язковим і заслонює його характер» [М.Євшан. Леся Українка, Літературно-науковий вісник, 1913, X, 51].
Увесь екзотизм Лесиних творів просто насичений українством, її драматичні поеми є не що інше, як символічні картини, в яких треба віднаходити прокляті проблеми українського життя. Самий псевдонім письменниці – Українка – говорить проти тих, що закидають їй втечу від нашого громадського життя. Екзотизм її тільки сюжетний, формальний, бо змістом творчість її – плоть од плоті й кров од крові живої української сучасності.