Соціальні й національні ідеали
Михайло Драй-Хмара
Мотиви боротьби за здійснення соціальних та національних ідеалів у другому періоді літературної діяльності Лесі Українки виявлені далеко ясніше й повніше, ніж у першому. Кінець боротьби – це соціальна катастрофа, в якій загине клас гнобителів і з якої переможцем вийде клас трудящих. Дев’ятий вал, Спартак, Самсон, біла війна, ураган – це прообрази тієї катастрофи, того страшного суду, які пророкував Карл Маркс і свідками яких є ми. Тільки людині з ідеєю безкомпромісовості, якою була Леся Українка, могла прийти в голову думка «останнього бою», великої соціальної катастрофи. Цей «останній бій», цю катастрофу розуміла вона в масштабі інтернаціональному. Для неї однаково близькими були і революція на Україні та в Росії, і Велика французька революція, і боротьба шотландських селян з своїми та англійськими панами, і повстання єгипетського народу проти фараонів та жерців, і взагалі всякий визвольний рух, направлений проти тиранів, проти класу визискувачів та гнобителів, незалежно від того, де він відбувається – в своїй рідній чи в чужій країні.
Тому дивною здається нам думка Д.Донцова, що інтернаціоналізм Лесі Українці був чужий. Правда, він не насмілюється так сказати – він тільки каже: «Інтернаціоналізмом вона не дуже захоплюється» [Д.Донцов. Поетка українського Рісорджименто. Літературно-науковий вісник, 1922, V, кн. 1, 42], бо ж одкидати зовсім Лесин інтернаціоналізм – це значило б заперечувати очевидні факти – вплив на неї космополітичних думок М.Драгоманова, її перебування в соціал-демократичній партії і т.і., і т.і. Але таке однобічне, двозначне й невиразне визнання Лесиного інтернаціоналізму зовсім не заважає Донцову зробити з нашої поетки – horrible dictu – фашистку:
«Ціла її творчість – пише він – стає одним несамовитим закликом до тої bella vendetta, що в своїй найновішій формі «фашизму» справляла свої оргії в Італії, а в формі повстань в її власній країні» [Там само, 34].
Вбачати в Лесі Українці пророка фашизму, який в наші дні протиставляв себе соціалізмові – це абсурд, цілковите ігнорування поетки як людини, що так близько приймала до серця інтереси поневолених трудящих мас. З таким же успіхом можна було б зробити з неї франкмасона або члена американської партії «Ку-Клукс-Клан», що провадить шалену боротьбу з робітничим рухом та з неамериканськими національностями. Взагалі в статті Донцова, написаній, щоправда, з великим темпераментом, багато є всяких парадоксів та нісенітниць, напр.: «Фузія можлива межи різними класами одної нації і ніколи – між одними й тими самими верствами різних народів» [Там само, 42]. Так наче Донцов нічого й не знав про спілки буржуазії, про різні великі й малі «Антанти», а міжнародна солідарність пролетаріату, що стільки проявів мала за останні часи, є ніби один тільки міф. Український робітник за Донцовим може єднатися лише з українським паном, дідичем і капіталістом, але він мусить вороже ставитись до німецького, французького чи англійського робітника й обов’язково з ним воювати [Докладніше про Донцова, яко репрезентанта українського фашизму, див. у В. Коряка: Українська література перед Жовтнем. Червоний шлях, 8, розд. 2, 186 – 194].
Виставляючи Лесю Українку, яко українську фашистку, Донцов зовсім забуває про ті соціальні контрасти, що їх подибуємо у неї, про людей, що мучаться як у пеклі, й про панів, що втішаються мов у раю. Ось, напр., пісня про мужиків та панів з «Давньої казки», що її співці розповсюджують серед уярмленого люду, щоб викликати повстання проти графа. Пролетарським, а не фашистським духом дхне від неї:
в пана хата на помості;
що ж, недарма люди кажуть,
що в панів біліші кості!
У мужички руки чорні,
в пані рученька тендітна;
що ж, недарма люди кажуть,
що в панів і кров блакитна!
Мужики цікаві стали,
чи ті кості білі всюди,
чи блакитна кров поллється,
як пробити пану груди?
Отаким співцем була й Леся Українка. Вона не любить жартувати з панами, бо стогін людський завжди в її серці озивається луною. Той не поет, хто забуває про страшні народні рани, і вона йде шукати дороги тим людям, що ходять в ярмі. Нехай вони й не побачать волі, але її напевно побачать їх діти. Ідучи до людей, вона не проповідує, не ллє на їх рани «примирительного елея» і не несе їм голубиної лагідності та ясного погляду:
Лагідність голубина, погляд ясний,
патриція спокій – не личить нам.
Що вдіє раб принижений, нещасний,
як буде проповідь читать своїм панам?
Не проповідь, не євангелію кротості й любові, а огонь ненависті до класових ворогів несе вона змученому людові. І з яким гнівом в очах, з якими судорогами в руках і лютістю в голосі сама вона стає перед лицем цих ворогів:
Вже очі ті, що так було привикли
спускати погляд, тихі сльози лити,
тепер метають іскри, блискавиці, –
їх дикий блиск невже вас не ляка?
І руки ті, не учені до зброї,
що досі так довірливо одкриті
шукали тільки дружньої руки,
тепера зводяться від судороги злості, –
чи вам байдуже про такі погрози?
Уста, що солодко співали й вимовляли
солодкі речі або тихі жалі,
тепер шиплять від лютості, і голос
спотворився неначе світ гадючий, –
що як для вас жалом язик їх буде?
Соціальні мотиви найкраще бринять у «Невільничих піснях», майстерно оброблених з художнього боку: шляхом боротьби Леся витворила з себе артистичну натуру. На соціальну тему написано поему «Роберт Брюс», хоча соціальне тут тісно зв’язано з національним. В основі поеми лежить шотландська легенда про короля Роберта Брюса. Років 500 тому на Шотландію пішов війною англійський король Едвард. Розбивши шотландців в бою, він запропонував їм мир на таких умовах, щоб простий люд платив йому податки й десятини, а шотландські лицарі щоб були вільними панами своєї батьківщини. Лицарство на це охоче погодилося.
Один тільки при зброї залишився молодий рицар Роберт Брюс. Він кинув ворогам залізну рукавицю й помчав у гори здіймати серед шотландських селян повстання. Селянство одностайно пішло під Брюсів прапор. Девіз був один: «За волю, за рідну країну!» Але повстанцям не пощастило: шість разів були вони розбиті, й не стало сили боронити країну. Без війська, без слави залишився Роберт. Тепер він хоче зовсім покинути рідну Шотландію й податися з хрестоносцями до Палестини, щоб там забути свої невдачі й горе. В самітній хатині на ірландському березі моря чекає він корабля й спостерігає, як павук на стелі плете своє павутиння. Шість разів він обривався, але в сьомий прип’яв свою нитку до стіни. Роберт скочив на ноги, схопив зброю і сказав: «Та невже-таки лицар менше має снаги, ніж павук?» І знову повернувся до Шотландії й у сьомий раз підняв повстання. На цей раз вороже військо було розбито, й Шотландія стала вільною. Люди обрали Роберта на короля, але обираючи сказали, щоб він не продавав їх панам:
ми тебе й розвінчаєм сами,
і коли проти нас ти повстанеш,
проти тебе повстанемо ми.
Ця промова селян до короля звучить трохи наївно. Взагалі композицію цілого твору не можна назвати вдатною. Наближається ця річ до «Самсона», хоча в стилістичному відношенні вона значно краща від нього.
В деяких віршах змальовано сумний політичний стан України та безнадійну боротьбу за неї. Сюди належать «Fiat nox!», «Грішниця», «Хвилина розпачу» та інші. В останньому вірші песимізм поетки доходить до крайньої межі. Вона хотіла б, щоб загинули і честь, і сумління – аби тільки впала тюремна стіна російського самодержавія. Те ж саме знаходимо і в Некрасова в вірші, написаному на смерть Писарєва:
Тот герой, кто и честь свою губит,
когда жертва спасает людей.
Проти цього повстає Драгоманов, доводячи, що чиста справа потребує чистих рук. Признаючи поетичну силу Лесиного вірша, Франко також не погоджується з його практичною філософією.
Раніш було вже зазначено, що Леся часто не відділяє соціального від національного. Це й не дивно, коли взяти під увагу, що Україна була поневолена одночасно і в соціальному, і в національному відношенні – мимохіть одно зливалося з одним. Національні мотиви у Лесі складають дві групи: з одного боку, вона висміює й картає в’ялість та безсилля українського суспільства, нездібного до боротьби за визволення України, з другого – направляє свій гнів проти гнобителів української нації, проти царату і всього, що зв’язане з ним. Критично дивитись на «доморощену премудрість» навчив її ще М.Драгоманов. Це ж він писав їй про плаксиву вдачу українців:
«я сам не одчаююсь в українцях, а надто в молодих, і про старих я зовсім не так уже зле думаю: вони все-таки роблять своє діло, – тільки що вже занадто багато плачуть» [Недруковані листи М.Драгоманова до Лесі Українки. Червоний шлях, 4-5, 195].
В українському суспільстві панували тоді народолюбство й пацифізм, якими сучасники Лесі Українки думали збудити в масах національну свідомість, гадаючи, що все станеться само собою. Проти цього пацифізму, проти пасивного українофільства й здіймає бунт поетка, шукаючи дійсних, радикальних засобів до вирішення національних проблем. Не йдучи на жодні компроміси, вона виступає проти тих, хто став на півдорозі, проти «спокійних чол» та «заспаних серць» українських народолюбців, показуючи їм, що кожне право, в тому числі й національне, здобувається тільки шляхом боротьби, тільки через кров – такий девіз поетки. Звертаючись до цих рабів, до «паралітиків з блискучими очима», від яких щасливіші навіть фелахи та парії, вона показує їм, в якому політичному стані опинилась країна:
Ми навіть власної не маєм хати,
усе одкрите в нас тюремним ключарям:
не нам, обідраним невільникам казати
речення гордеє: «мій дом – мій храм!».
До національних ворогів, як і до соціальних, поетка ставиться з ненавистю. Вона думає, що, може, й життя не було б таким нещасним, «якби вогонь ненависті не гас». Ненависть ця повстає через те, що недруги нищать любов до людей. Ненависті не знає тільки той, хто ніколи нікого не любив. «Ти все згадуєш любов, – докоряє Грішниця черниці, –
вона моя наставниця єдина.
Мене любов ненависті навчила».
Іноді національна стихія прибирає чужерідних, екзотичних форм. В майбутньому це буде один з улюблених прийомів Лесі Українки, зараз же він тільки випробовується:
Це вже було колись… Це вже не раз бувало:
я на чужому йшла шукать надій,
як в рідній стороні мені їх бракувало,
і обновлення силі молодій.
«Єврейська мелодія», де оспівано тугу полоненого Ізраїля за зруйноваїним храмом, є те «чуже», у що вкладала Леся українські національні думки й почування. Слова Іфіґенії, в яких вона звертається до Еллади:
Єдиний мій коханий рідний краю!
– також одбивають власні настрої й переживання поетки, що тужила, перебуваючи в Криму, за рідним оточенням, за рідною природою.
Стиль в останніх двох ліричних збірках набирає міцних, крицевих форм. Таких lapsus’iв, як у першій книжці, трапляється значно менше. Це пояснюється тим, що Леся критично ставилася до своїх творів, одрізняючи «достойне» від «недостойного». «З коротших віршів якось не знаходжу «достойного», – пише вона матері в одному листі, – може згодом що-небудь кращого напишу, то надішлю» [Недруковані листи Лесі Українки до матері. Червоний шлях, 6-7, 193]. Леся ввесь час училася, працювала над своїм словом, шукала нових, кращих форм. Усе її життя – це школа, де вона загартовувала свій талант. Ми не раз згадували про ті поправки та зміни, що їх знайшли у власному Лесиному примірникові першої її збірки «На крилах пісень». Це саме можна сказати и про інші твори. Б.Якубський, що користувався рукописами Лесі Українки, зазначає, що «в кожному майже рукопису сила змін та поправок; поправка одним атраментом, потім ще другим, потім зверху ще олівцем, а потім – в рукописах переважно першої доби – ще поправки рукою матері – Олени Пчілки» [Б.Якубський. До долі творів Лесі Українки. Червоний шлях, 2, 295]. Кожну фразу, кожне слово Леся перевіряла, справляла. Вживши в одному з листів до матери слова «розповсюдження», вона в дужках додає: «От іще слово!» [Недруковані листи Лесі Українки до матері. Червоний шлях, 6-7, 189]. Про неї можна сказати, що вона дійсно була «взыскательным художником».
Стиль Лесі Українки має ідеалістичний тон, і в ньому відбивається її світогляд. Систему ідеалістичного стилю, ідеалістичної мови М.Доленго характеризує так:
«Ця система вислову є умовна, абстрактна, схематична й символістична, з обмеженим лексиконом, з мелодійною музичністю, з похилом до певної ритуальності, з неможливістю безпосереднього підходу до дійсності, з деякими архаїчними прикметами: нахилом до постійності епітетів, одноманітності образів, симетричності в будові і з деяким консервативним нахилом до певних формуловок – змістовних та ритмічних» [М.Доленго. До питання про дві системи мови. Червоний шлях, 8, 208].
Таку систему вислову бачимо ми й у Лесі Українки. У неї нема безпосереднього підходу до дійсності, замилування в зовнішньому – в предметах, речах тощо, бо все вона знаходить у собі. У неї переважають визначення психологічні, тобто не самого предмету, а того враження, яке він справив на неї, та тих асоціацій, що виникли в зв’язку з цим враженням. Вона не розпускається у всьому, а, навпаки, все вбирає в себе. Світовідчування її – егоцентричне.
Мислення Лесі Українки Євшан зве «символічним мисленням» і каже, що цей дар мислення символами був у неї органічним.
«Може тому, – припускає він, – вона мусила полишити на боці сучасне життя при виборі тем і вічно нав’язувати до далеких, напівміфологічних тем. Це її не стримувало, давало більший простір її думкам і ширші перспективи, як може дати сучасне життя і сучасна українська дійсність» [М.Євшан. Леся Українка. Літературно-науковий вісник, 1913, X, 55].
Символічні образи свої Леся сугестує читачеві шляхом всяких технічних прийомів – повторень, синонімічних виразів тощо. Це – не мова понять, бо вона нічого не доводить і не пояснює, – це мова символів. «Вона, – як каже Донцов, – не конкретизує змісту емоцій» [Д.Донцов. Поетка українського Рісорджименто. Літературно-науковий вісник, 1922, VI, кн. 2, 140], бо відтворює не смислові переживання, як більшість її сучасників, а душевні. Своєю ідеалістичною мовою, своїм символічним думанням нагадує Леся стародавніх єврейських пророків, про стиль яких вона писала:
«Навіть сама техніка фрази неначе вимірена свідомо на те, що тепер звуть сугестією (внушенням): кожний образ, кожна імперативна фраза повторюються двічі різними, але синонімними виразами рівної сили і через те силоміць западають в пам’ять і заглушають голос критики в думці читача» [Леся Українка. Утопія в белетристиці. Нова громада, 1906, XI, 18].
Ці слова можна прикласти в однаковій мірі і до єврейських пророків, і до самої авторки.