Логотип сайта «Леся Українка»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Дослідження / Поетка українського Рісорджименто / Безкомпромісність у боротьбі

Поетка українського Рісорджименто

Безкомпромісність у боротьбі

Дмитро Донцов

Думка “останнього бою” допровадила логічно до іншої – до ідеї безкомпромісовості. Попередники і сучасники Лесі Українки знали лише горизонтальний поділ суспільності: долі були пригноблені всіх суспільностей, пануючих і поневолених; у горі – пануючі верстви, також усіх суспільностей. Такий поділ допускав фузію “пролетарів усіх країв”. На нім же ж базувалася ідея інтернаціоналізму й – угоди, потреба шукати союзників між іншим і в таборі противників. Тому співали інші про “червоний стяг” (Олесь), про “всесвітний пожар” (Семенко), про “гурт світовий” (О. Коваленко), боліли серцем за працюючі маси ворожої нації (гл. Франко – “Тюремні сонети” , , ), або простягали до неї руку згоди, як Старицький або Кониський, котрому “Славян усіх в одній сім’ї побачить” хотілося. Ба, ці нотки угоди знаходимо навіть і в геніального кобзаря Гайдамаччини! І він жертвував своє “” войовникам з тамтої сторони барикади. І він у до своєї найбільшої поеми, так висвітлював її ціль:

“Нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялися, нехай братаються знову з своїми ворогами, нехай житом, пшеницею, як золотом покрита нерозмежованою останеться од моря і до моря Слав’янськая земля!”

Ці нитки інтернаціоналізму й угоди були безконечно чужі світоглядові Лесі Українки. Людство поділене в неї горизонтальними перегородками, а фузія можлива між різними класами одної нації, і ніколи – між одними й тими самими верствами різних народів. Інтернаціоналізмом вона не дуже захоплюється. Популярний в соціалістичних кругах роман-утопія Белламі є для неї “партацький твір”, а в соціалістичнім раю бачить вона лише “велику нудну казарму”, в якій їй робиться “душно від педантизму, самовдоволення та міщанства всіх тих прийдешних людців” (“Нова громада”, ibid.). Для неї були важливі тільки такі категорії: “свій народ, чужий народ, своя держава, чужа держава, свої боги, чужі боги” (ibid.). І це майже в усіх її дотичних творах (“Роберт Брюс”, “Бранець”, “Оргія”, жидівські й єгипетські драми). Як один з її персонажів, жидівський раб в Єгипті, могла б вона сказати про край переможців,

Що він мені чужий, сей край неволі,

Що тут мені товаришів нема”.

Який відмінний світогляд від пануючого серед тогочасної нашої, не лиш соціалістичної, інтелігенції… Цей світогляд був зрештою наскрізь консеквентний для того, хто, як вона, вірила в неминучість катастрофи, як у догмат, бо договоритися до угоди можна лиш там, де – говориться; де свої переконання доводяться доказами логіки. Там же ж, де вони були предметами віри, як у середні віки, спір рішав не суд, але – ордалії, двобій, боротьба. Такими догматами віри були для поетки її ідеали. Тому вона знає лише жорстоке aut-aut. Тому її Левіт найліпше

“загородив би Ніл і затопив би весь сей край неволі”,

як далі терпіти в нім ганьбу (“В дому роботи”). Тому накликає вона потоп на свій зневажений край, щоб не бачити його зігнутим під ярмом угоди (“Негода”). Для того в неї є лише альтернатива: загин або перемога, от як вона сама каже:

Душа боротись буде до загину,

Або загине, або переможе!”

І далі знов:

“Або загибіль, або перемога,

Сі дві дороги перед нами стануть…

Котра з сих двох судилась нам дорога?”

Це було байдуже для поетки, для котрої в кожному випадку – компроміс із тими, що інакше вірили, був таким самим дивоглядом, як компроміс із Люцифером для середньовічного монаха.

“Вчені ідеолоґи”, як вона згірдливо звала модерних утопістів, що давали “наукові схеми, вироблені плани” майбутнього устрою “та обрахунки pro і contra” (“Нова громада”, цитований твір), могли думати про угоду, бо де є “за” і “проти”, там є дискусія й уступки. Леся ж Українка знала лише “pro”, а з усіх “contra”, лише один – “contra spem – spero”! (заголовок одної з її найсильніших поезій). Мрійники й утопісти вчили нас роздумувати та порівнювати утопію з дійсністю; Леся Українка, забуваючи рефлексію, навчила нас – хотіти. Цим впровадила в наш світогляд тую волюнтаристичну ціху, що є ознакою модерного націоналізму.

Проповідь катаклізму, непримиренності, чуда – мала як раз у наш зматеріалізований вік величезне значіння. Матеріалізм, що шукав, або “щастя всіх” або “насолоду одиниці”, що ставив понад усе особистий або гуртовий егоїзм, а примітивні інтереси загалу понад ідеї батьківщини, або національної честі; особисту вигоду понад жертву, працю в ярмі понад “бандитизм” безоглядної боротьби, – цей матеріалізм знайшов у Лесі Українці затятого ворога. Вона вірила, що народ кориться скорше своїм пристрастям, як своїм інтересам, і хотіла, щоб так було. Вона ніби передбачила її і викликала нашу велику епоху, що прийшла на зміну матеріалістичному XIX віку. Епоху, коли німці поставили понад усе (“über alles”) величність своєї вітчини і свого цісаря; коли Франція поклала трупом півтора мільйона людей для таких “нереальних” вартостей, як “слава” і “честь”; коли Італія спровадила на себе економічну руїну і майже соціальну революцію, аби лиш здійснити мрію про “mare nostro”…

Ці ідеї, що А. Франс називав “теологічними доктринами”, а я б назвав тріумфуючим ідеалізмом, є ті, яким завдячують свою несмертельну волю до життя здорові раси. Вони ж були тими, що впровадила в нашу національну літературу Леся Українка. Цими ідеями давала вона нам змогу “любити дальшого свого”, жертвувати для нього “ближніми і самим собою” (“Нова громада”, цитований твір). Ними ж вона проводила різку черту, що відділяла її ідеал від інших: від ідеалу “європейського нігілізму” (назва Ніцше), що з найнижчих інтересів юрби зробив собі Бога, і від ідеалу тої “blonde Bestie”, що не хотіла знати нічого опріч особистих інстинктів одиниць. – її “одержима” не приймає науки Месії через те, що він вимагав від неї любити “всіх”, дбати про щастя “всіх” тоді, як вона любила лиш його, лиш свою велику ідею. І вмирає вона укам’янована не за “розумні”, доступні всякій юрбі речі, не “за щастя, не за блаженство, ні, “…з любові”… до свого абстрактного ідеалу.

Ту саму думку висловлює різьбяр Ричард (“У пущі”). Суворим пуританам, що радять йому занятися речами, більш пожиточними громаді, кидає він своє: pereat mundus, vivat ars! Вона віддає першість першій жінці Магомета Хадіджі перед Айшою за те, що тамта знала те “вічне”, що було ніби без потреби в щоденнім житті (“Айша і Магомет”); Марії перед Мартою, бо “Марта дбала про потреби часу, Марія ж прагнула того, що вічне” (“У пущі”). Цього “вічного”, що стоїть понад шлункові інтереси юрби, понад злобу дня, понад гуманізм, пацифізм і інші релігії загалу – цього – “вічного”, з чим живуть і без чого вмирають нації й одиниці – прагнула поетка, змагала до нього. Як Марія в одній з її поезій,

що принесла для Месії олії пахучої міру,

що не годилась ні в страву, ні в лампу до світла”,

принесла вона в наш позбавлений творчого ідеалізму світ китицю “абстрактних” ідеалів, що як “Imperium Romanum” та “Italia fara da se” виривають великі народи з трясовиська самозакоханого квієтизму і лишають нам приклади найбільш героїчного, на що лиш може здобутися людський дух.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2006 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2135

Модифіковано : 7.07.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.