Ілюзії, що поривають людей до дії
Дмитро Донцов
Вона сама знає, що в тих страшних часах “стародавніх справедливості немає”, але там були великі пристрасті. А це в її очах, як в очах Стендаля, виправдувало ці часи і за їх жорстокості, і за її несправедливості. Не раз ці епохи міняться непевним, червоним світлом “наче пурпур благородний від крові людей невинних”, та все ж горить у поетки серце, коли їх пригадає, а оточуюче життя видається тоді блідим і мертвим; без лиха, але й без руху, без боротьби, без того, що є найвеличавіше в житті: без морального героїзму.
Цьому останньому моментові в творчості Лесі Українки завдячуємо, що наш націоналізм позбувається стародавніх рис і набирає прикмет трагічного. Бо трагізм не міг повстати з пасивного терпіння, лише з такого, що зроджує тугу за чином і ушляхетнює душу. Він не міг повстати з моралі релятивізму, лише з конфлікту між vis major і великою волею, що скорше гине, як зраджує свої засади. Цей трагізм внесла до нашої літератури Леся Українка, трагізм непохитної волі, непрощаючого почування, упертої гордости жовніра в рядах, або мученика на хресті, шалу раненого хижака, що під наведеною люфою готується до останнього скоку; трагізм нації, поставленої в положення: перемогти або згинути.
Я вже згадав про замилування поетки до середних і античних віків. Думаю, що в потягу до трагічного треба шукати і причин екзотичності тем поетки. Ця сама туга за чимось міцним, стильовим і містичним змушувала Рембрандта тікати від самовдоволеного, оспалого голандського міщанства в жидівське гетто, переповнене втікачами з Іспанії, звідки вже зачинався чудесний Орієнт, що хвилює фантазію європейця. В сім Орієнті де – на думку Наполеона – можна було лише шукати за великим, – шукала і Леся Українка натхнення, знуджена безпросвітним “благоденствієм” власного оточення… Пояснюється ця екзотичність певно ще й сором’язливістю хисту поетки, що уникала називати речі їх іменем, шукаючи для виявлення своїх ідей – чужих постатей, чужі убрання, проміння чужого, яснішого сонця.
Думаю, що уподобанням минулих віків, цим своєрідним романтизмом поетки треба пояснювати ще й другий, характеристичний момент в її творчості: той, де малює вона нам блискуче марево ілюзії, цієї вигнанниці модерного світа, що як і чудо, грало величезну роль в житті наших предків. Цієї злуди шукала вона все, як ту, оспівану нею “зірку провідну, ясну владарку темних ночей”. В одній своїй статті вона пише: “Юрбі мало наукової схеми. Вона шукає знамення часу, вона прагне дива”, що промовило б не лиш до її розуму, але й до її серця і фантазії. – “І вона має рацію!… їй треба наразі хоч мрій, хоч видива (галюцинації), щоб не впасти в розпач” (Див. Л. У. – “Утопія в белетристиці”, “Нов. громада”, 1906, кн. 11 і 12). Модерне людство потребує хоч фікції, хоч блискучої помилки, замість догм і переконань, що втратили владу над нашим розумом. І що дивного? Та ж у кожнім людськім чині криється більший або менший кусень помилки! Скільки дитячого було в мріях альхемістів, але вони стали основниками великої науки. А відкриття Америки, чи не було, по часті, наслідком геніальної помилки? Вартість злуд полягає не на їх правдивости, лише на їх корисності для життя. Чи ж не маємо благословити злуди, що будить волю до великих діл, а душу до шляхетних поривів?
“Хочеш знати, чим справді було
Те, що так колись пишно цвіло?
Що на серце наводило чари,
Світ вбирало в розкішні примари?”
– питається поетка, –
“Приторкнутись ти хочеш близенько,
Придивитись до його пильненько,
Скинути з його покраси й квітки,
Одрізнити основу й нитки, –
Адже часом найкраща тканина
Під сподом – просто груба ряднина!”
І відповідає:
“Залиши! се робота сумна,
Не доводить до правди вона”.
А коли б і довела, волить вона лишитися при своїй злуді, що пхає людей часом як болотяні вогники до загину, часом до діл, що, як діло Колумба, стають дороговказами в житті людства…
Нехай ця ілюзія – лише примара, як незнаний світ далекої зорі, що “може, сам давно погас в блакиті, поки сюди те проміння дійшло”, але вона не перестане любити – “те світло, що живе і без зорі!…” Читаючи ці віршики Лесі Українки, згадуєте Гюйо з його гімнами на честь ілюзії, цілу його філософію, що разом із Бергсоном і Джемсом започаткувала здвиг у дотеперішнім світогляді, збудованім на раціоналізмі.
Серед усіх злуд, що коли-будь грали роль в суспільному житті, найважнішою є легенда про неминучість останнього порахунку добра із злом, правди з неправдою, духа світла з князем тьми. Цей міф, у тій чи іншій формі, відіграв значну роль в релігійних, політичних і національних рухах, надаючи їм великої вибухової сили. На цім міфі збудовано середньовічне християнство, що перемінило думку про день божої ласки в день гніву, в день страшного суду. Ангельські фанфари, отворені гроби, Творець на троні, “грядущий со славою судити живих і мертвих”, огнева геєна – це був потрясаючий образ останнього виміру справедливості, остання надія покривджених. Цей образ останнього порахунку із зненавидженими силами тьми гартував непримиренність віруючих, консервував у серцях християн почуття незнищимого противенства до цього світу.
Подібною ж була роль ідей Енгельса і Маркса, ідеї Zusammenbruch-a міщанської суспільності. Ідея цієї “lutte finale”, як співається в “Інтернаціоналі”, – між пролетаріатом і буржуазією, – мала велике значіння для розвитку соціалістичних рухів; гадка про неминучість боротьби між двома світами, що себе виключають, надавала страшного розмаху і римському імперіалізмові в Пунічних війнах, так само як і французькому революційному романтизмові кінця 18-го віка. Подібну ж ідею катастрофи внесла своєю поезією Леся Українка в область націоналізму і в цьому її епохальне значення для нас. В неї ходить при цьому про такий самий фатальний процес. Вона не знає, лише вірить. Не доводить, лише твердить. Так як, наприклад, пророки російського месіанства – Тютчев і Блок.
Раз уявляє вона собі цей останній день в образі “дев’ятого валу” на морі, що наступає “плавким багаттям” на побережну скелю. Раз в образі повстання Спартака, то в формі “білої війни”, то ураґану, що нищить усе по дорозі, або – морської бурі, то знов в образі Самсона, що закопує себе під звалищами ворожого храму: все в формі катастрофи. Вона все марить про “бій, тільки бій вже останній, не на життя, а на смерть”, а день пробудження нації звістуватиме для неї “страшний… гук потужній і величний” того “світового органу”, що бачила колись у сні, – гук, який вона “видобути мусить, хоч слабою, та смілою рукою”, від якого
“страшне повстане скрізь землі рушення,
і з громом упадуть міцні будови…
Великий буде жах, велике й визволення!..”
Цією ідеєю “великого визволення”, ідеєю “заграви кривавої” збагатилося наше убоге розуміння націоналізму одною з тих абсолютних думок, тих сильних образів, що – одні лише вони! – здатні гуртувати і вести за собою маси. Інші – видумували досконалу “модель громадського механізму” і старалися переконати нас у його розумності і потрібності для людського щастя. Але своїми холодними образами не могли вони привчити нас кохати цю прийдешність “не тільки думкою, але й почуттям” (“Нова Громада”, цитований твір).
І інші, не тільки Леся Українка, – бачили подібні ж сни, але, як каже поетка: “ні сни, ні примари ніколи не бувають і не можуть бути об’єктивно-розсудними, діалектично логічними”. В них повинна бути “суб’єктивна, безпосередня вразливість самого одержимого видивом”. Коли ж нам хто розказує сон у формі політично-економічного трактату (хоч і віршованого, як це бувало у сучасників поетки), то це “не заражає читача” (ibid.). Заразити його, заразити маси відповідним настроєм, вириваючи їх “силою фантазії з великого… ланцюга еволюції” (ibid.) можуть лише натхнені почуванням легенди й образи, про які я згадував вище: ідеї раптового зриву, що внесла до нашої поезії перша Леся Українка. Лише вони збуджують у нас віру в чудо, запал боротьби, порив до героїчних вчинків і жертв. Бо, як добре сказав Ренан: “вмирається за те, у що віриться, а не за те, що знається” (On meurt pour се qu’on croit, et non pour се qu’on sait).
Примітки
Рембрандт Харменс (1606 – 1669) – голандський художник.
Наполеон Бонапарт (1769 – 1821) – французький імператор (1804 – 1815).
Колумб Христофор (1451 – 1506) – іспанський мореплавець, відкрив шлях через Атлантичний океан до Америки.
Гюйо Жан Марі (1854 – 1888) – французький філософ.
Джемс – Вільям Джеймс (1842 – 1910), американський філософ.
Енгельс Фрідріх (1820 – 1895) – німецький марксист.
Маркс Карл (1818 – 1883) – німецький мислитель, засновник марксизму.
Тютчев Федір Іванович (1803 – 1873) – російський поет.
Ренан Жозеф Ернст (1823 – 1892) – французький письменник та історик.