Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

Сон

Леся Українка

Варіанти тексту

(Посвята Александрі С-вій)

Був сон мені колись: богиню ясну

Фантазії вбачали мої очі,

І друга любого подобу красну

Богиня прийняла тієї ночі.

Той самий вираз і усмішка мила,

Той самий погляд довгий, розумливий,

На плечах лиш барвисті мала крила,

Вінець над чолом з лавру святобливий.

Вона іде! Непереможна сила

Мене примушує за нею простувати

По темних, тісних хідниках. Вступила

Вона в якісь таємнії палати.

Чи то свята будова, чи темниця?

Високеє і темнеє склепіння,

Одно віконце вузьке, мов стрільниця, –

Крізь нього сиплеться бліде проміння

І падає на стіну; височенний

Орган стоїть там, наче скеля дика,

Де був прикований Титан страшенний,

Що забажав освіти чоловіка.

Спинилася богиня, і за руку

Взяла мене, і словом говорила:

«Вважай і пам’ятай мої слова й науку:

То світовий орган, і доля так судила,

Що тільки раз він має гук подати,

Страшний той гук, потужний і величний,

По всіх країнах має залунати

І перекинути світовий стрій одвічний.

Страшне повстане скрізь землі рушення.

І в громом упадуть міцні будови.

Великий буде жах, велике й визволення!

Тоді спадуть всесвітнії окови.

І правда лавром чоло уквітчає.

І згине зло, укриване віками.

В честь волі нової хвалу співець заграє

На вільних струнах вільними руками.

Тож слухай: ти орган порушить можеш

Не дужою, та смілою рукою,

Всесвітнє зло тим гуком переможеш,

Здобудеш для землі і щастя, і спокою.

Та знай: твоє життя так миттю згасне,

Як блискавка, що перед громом свіне:

Не для тебе те світло правди ясне,

Що світ осяє, ні! життя твоє загине!

І вільні струни славити не будуть

Ні твого ймення, ані твого діла,

Щасливії нещасную забудуть,

Не буде вкрита лаврами могила!»

Промовила і зникла. В самотині

Я зостаюся розважать-гадати,

Як визволить той гук, що замкнутий в скелині,

Що має гучно в світі залунати?

Тут наступила чорна тьма без сонця,

Я в розпачі ламаю руки, плачу,

Богиню кличу… Коли се з віконця

Я бачу світло, ясний промінь бачу!

Той промінь думки просвітив бездольні,

Ще хвиля – й світ весь затремтить від гуку, –

Зрадіють всі невільники бездольні…

Та що це нагле затримало руку?

Ох, я ж загинуть маю!.. І від страху

Від жалю розум наче хмари вкрили.

Як тяжко! Моє серце повне жаху:

Умру без слави, навіть без могили!..

І я стою, неначе скам’яніла.

Знебула думка вже не розважає…

Що се? немовби пісня забриніла

Здалека, мовби цілий хор ридає.

Глибока, тиха, нерозважна туга

Вникає в серце, каменем лягає;

Ридає хор, мов дикий вітер з луга,

А темрява склепіння застилає.

З віконця ледве-ледве блисне промінь;

Ті хмари темні давлять мою душу,

А серце палять, мов жерущий пломінь.

Ні, гук страшний я видобути мушу!

Хай я загину, та хай сяє мило

Над людьми сонцем правда і надія!

Зважливо простягаю руку, сміло –

І прокидаюсь… Так! то сон був… мрія!


Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1975 р., т. 1, с. 75 – 77.

Вперше надруковано у збірці «На крилах пісень», 1893, стор. 32 – 34.

Автограф – Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, ф. 2, № 747, стор. 17 – 19.

Готуючи поезію до друку у київському виданні збірки «На крилах пісень» 1904 p., Леся Українка скоротила твір на три строфи (щоб їх побачити, клацніть кнопку «Першодрук»).

Датується орієнтовно 1891 р.

Подається за збіркою «На крилах пісень», К., 1904, стор. 17 – 19.

Поезія присвячена О. Судовщиковій.

Ось досконалий зразок есхатологічної поезії, при тому зовсім незалежний від біблійних апокаліпсісів.