Логотип сайта «Леся Українка»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Дослідження / Поетка українського Рісорджименто / Волюнтаризм та символізм у поезії Лесі Українки

Поетка українського Рісорджименто

Волюнтаризм та символізм у поезії Лесі Українки

Дмитро Донцов

Підкреслюючи момент волі в своїй поезії, наближується вона до шопенгауерівського волюнтаризму. Для неї, як і для останнього воля хоче не тому, що відчуває брак чогось і бажала б цей брак усунути, лише безпричинно; і лише тому, що вона хоче, відчуває вона як брак те, чого припадково хоче, чого ще не осягла. – Для неї мета вольового зусилля не в максимумі почуття задоволення, але в нормальному виявленні життєвої активності, життєвої енергії. Не гедоністична, лише чисто енергетична мотивація волі є підставою її світогляду.

Цими нотками своєї творчості ставить себе Леся Українка поруч із такими апостолами культу енергії, як Стендаль, Меріме, Стівенсон, Ніцше, Карлейль, Роден, Барбей д’Оревілі, Гюйо або д’Анунціо та іншими піонерами нової релігії, що має відродити наш безвірний, хворий на волю вік. Цими ж нотками вона так різнилася від своїх сучасників, жреців розслабляючого почування і пасивної любові до позбавленої всяких трагічних моментів краси. Її стиль був точним відбиттям її світогляду. Вона сама дала нам характеристику головних рис її стилю, пишучи про мову так званих пророчих утопій (які вона відрізняла від інших).

Форма пророчої утопії – пише поетка в уже згадуваній статі в “Новій Громаді” – як і пророчої поезії інша. Замість епічно-спокійного тону, певного в безперечній для всіх правді того, що віддається, замість простоти стилю, знаходимо тут запал і завзятість, повний брак об’єктивності, нагромадження образів, порівнянь, докорів, погроз, обіцянок, віщувань, жалю, надій, гніву, – всі почуття, всі пристрасті людського серця відбилися яскраво в тій огненній ліриці… Навіть сама техніка фрази виміряна свідомо на те, що тепер звуть сугестією. Кожний образ, кожна імперативна фраза повторюється двічі… різкими виразами рівної сили і через те силоміць западають у пам’яті, заглушають голос критики в думці читача.”

Таким був і стиль поетки! Інші оперували переважно ідеями і поняттями, з якими сполучаються звичайно певні емоції, певні переживання душі; Леся Українка малювала нам самі ці переживання. Не те, як вони виявлялися в словах і поступках показує вона нам, лише нав’язує читачеві стани душі на межі між свідомим і підсвідомим; не втискає своїх ідей в вузькі рамки трафаретних і ясних понять, лише спускається в ті рембрандтівські темноти, де формуються контури почуттів і родяться містичні суті речей. Для неї мова понять була затісна, вона була проти етикеток, що відбирали в почування його безпосередність, зафіксовуючи те, чого не можна було зафіксувати.

Як в образі Годлера “Реформація” (присяга, ліс піднесених догори рук) не можна добачити певно означеного конкретного почуття (змова борців за свободу? нарада бандитів? зрада?), лише загальний зміст: однодушність, так і в творах Лесі Українки тяжко дошукатися ясно означеної суті емоції. Замість того нав’язує вона нам лише її рід і ступінь. Вона не конкретизує змісту емоцій, і цим її поезія наближається так до музики. Як і ця остання відкривала вона абстрактний порив душі до ближче неозначеної мети; віддавала те, чого не виразити ні образами, ні поняттями, la chose en soi.

Інші малювали образи, зрозумілі для думки, ясні для ока, описували боротьбу “народа”, “міліонів”, боротьбу “за щастя й волю”, за “поступ”. З одного боку – “”, з другого – “пітьма”, що зводять між собою бій. У них бачимо ті акти, з якими лучаться певні емоції, а ці емоції конкретно означені що до їх змісту і мети, на яку звернені; бачимо нарешті – знов у живих образах – тих, кого ці емоції хвилюють, чуємо речі, про які говорить нам схвильована людина, але – не бачимо видимої емоції того, хто говорить.

Якою ж іншою мовою послугується Леся Українка! Її не вабить ні “поступ”, ні “щастя”, лише – “верхівля золоті” гір, осяяні малиновими променями заходячого сонця; вони тягнуть її до себе, як усе велике, а неясне, як сонні примари, – як її муза, як “путь на Голгофу”, як непевне море, як “сон літньої ночі”, як “зірниця”, що спалахує край неба, як “червоні квіти” щастя, що ясніють десь “геть за річкою, там на схід сонця”, як хаотичні видива, до яких рветься спрагнена чину, напружена, неначе готова розірватися струна, людська душа.

Вона не потребує малювати нам акти перенятої гнівом або іншою емоцією людини, аби нав’язувати нам свої переживання; Вона знає секрет безпосередньо малювати їх, заражати нас своїм настроєм.

Коли ви читаете наприклад цей вірш:

,

Мабуть благодатная хвиля надходить!

Мільйони чекають…”

то властиво не відчуваєте ні цієї дрожи, ні цього чекання. В коротесенькому вірші Лесі України – “Горить моє серце”, де нема жодного слова ні про дрож, ні про чекання – ви мимоволі заражаєтеся напруженим тремтінням душі поетки і повним страху очікуванням душевної кризи, що незадовго виллється нестриманим риданням… В безперечно сильному вірші Франка “Каменярі”, образ працівників, що “” і що ідуть з “молотами в руках” не викликає враження такої неприєднаної жадоби боротьби, як маленька поезійка Лесі Українки (у “Відгуках”), де вона, повна зневіри, спершу питається:

Чому ж я мушу слухати наказу?

Чому втекти не смію з поля чести,

Або на власний меч грудьми упасти?”

Чому вона має все нести

“святую орифламу з пісень і мрій

і непокірних дум?”

а потім кінчить:

“Чому на спогад сих покірних слів

рука стискає невидиму зброю,

а в серці крики бойові лунають?”

[Згадую Франка не тому, щоб важився оцінювати нижче від Лесі Українки його геніальний поетичний хист (цитовані вірші не типові для нього), лише тому, щоб порівнювати величини м. б. рівнорядні – Д.Д.].

В цьому вірші нема такої конкретизації, як у першім, нема образа озброєної людини (з молотом в руках!), ні образу самої боротьби (поетка лише готується до неї), але враження сильніше. Так само коли вона говорить про релігійне почування, в неї не знайдемо ні божества, ні чиїхось рук, простягнутих до нього, – ні, вона малює сам релігійний екстаз одержимого ним. В його очах, в виразі обличчя, але не в його рухах і трафаретних словах. Змагання передових борців за свободу представляє собі не в виді барикадної боротьби, ні навіть в образі каменярів, що лупають скалу, лише в виді “голосів відважних, вільних”, що розлягалися в хаосі (Fiat nox!). Вони лунали мов “гукання в лісі”, мов Веберівські фанфари в “Обероні”. Не знати чиї, не знати які, не знати до кого – але повні експресії, що так чудово віддавали суть емоції, яка хвилювала поетку.

Вона не малює тупоту ніг “мільйонів”, об’ятих гнівом, ні повалених на землю, подоланих, – але за те саме почування гніву, образи, сорому, жалю, помсти, самі змагання і тремтіння душі такими, якими ми їх відчуваємо, коли переживаємо подібні зворушення. Вона не називає по імені ці зворушення, говорить лише про тую “іскру”, що “чує пал її в своїй душі”, про “пожежі пломінь непокірний”, що їсть її серце, про “крики бойові”, що лунають у нім, про “невидиму зброю”, що стискає її рука, про те, як її “серце кидалось, розпачем билось, завмирало в тяжкій боротьбі”, про “змагання криваве” її душі, про “пісню безумну, що з туги повстала”, що тріпочеться “мов хижая птиця” і “ранить, як тільки (вона) хоче приборкать її силоміць” – про руки, що “зводяться від судороги злости…

У інших – оповідання, у неї немов чуєте, як пульсує під вашою рукою стривожене серце. У інших – слова, у неї – ніби бачите скривлене пристрастю, болем або ненавистю обличчя того, хто переживає емоцію. У інших – пізнане змислами, заведення під рубрику того чи іншого поняття, в неї – пережите самою душею, самий, механізм таємничого світа внутрішних переживань… Цим досягала великого враження, викликаючи у читача ті самі яскраві зворушення, що переживала вона. Це може видатися спершу парадоксом, але власне ця “абстрактна”, ця “неясна” її мова є причиною інтенсивності викликуваних її поезією вражень.

Бо коли уживати для малюнку виразних контурів, коли ідею боротьби завжди уособлювати в “народі”, що повстає, а ціль цієї борні – в “щастю” й “волі”, то це робить так само мало враження, як малюнок, де всі зігнуті форми віддаються лініями кола, всі обличчя єгипетськими профілями, а місячне світло конче в виді червоної діжі над обрієм. Леся Українка свідомо уникала цього способу малювання, віддаючи цілу хаотичну, часом дисонансову гаму наших підсвідомих почувань, що як нічні хвилі на морі постійно переливалися одне в друге, але як і вони, під час фосфоресценції, іскрилися плавким вогнем правдивого почуття.

Вона скупа на стисло означаючі слова, але саме це надає її творчості таку вимовність: найширший акт обжалування про вбивство в афекті не віддасть так добре почувань убийника, як оповідання його самого, коротке, уривчасте, не пов’язане, але націховане правдивим пережитим почуванням. Штука бути нудним полягає власне на тім, щоб сказати все, а як часто недосказані слова і урвані речення говорять більше, ніж довгі розмови… Це мав мабуть на думці й Гесіод, коли казав, що “половина є більш, як ціле”. Мабуть те саме хотів сказати і Малларме своєю фразою, що в поезії “треба, щоб не було нічого, опріч алюзії”. Алюзія і метафора – несподівані, яркі, глибокі думкою – це і є головні засоби, до яких удається Леся Українка в своїй творчості.

З одного боку дозволяють вони їй уникати немилого їй ясного формулювання, називання того, що переживає; з другого – за допомогою цих засобів, особливо ж за допомогою ризиковних порівнянь вдається їй розширювати до безконечності асоціації, збуджені якоюсь ідеєю; порівняння, кинуте немов несподівано, часто в формі запиту, тягне одну думку по другій, не даючи їм завмерти, як звукам акорду на роялі, коли рука замість відірватися від клавішів затримується на них… Інші старалися вхопити якоюсь назвою, якимсь іменем неясні рухи душі, вона так і називає Сфінкса Сфінксом, але малює його так, що ви мимоволі відчуваєте істоту цієї загадкової потвори. В її логіці і асоціаціях не раз чутно логіку того, що снить, але тим яркіші її образи, а коли не раз її слова бринять жахливо і дивно, як усмішка або як говоріння крізь сон, то й тоді не можемо позбутися німого подиву перед інтенсивністю того внутрішнього життя, що посилає нам і цю усмішку, і ці слова, і де не можемо ми сягнути духовим зором.


Примітки

шопенгауерівського волюнтаризму – філософське вчення Артура Шопенгауера (1788 – 1860).

Меріме Проспер (1803 – 1870) – французький письменник.

Стівенсон Роберт (1850 – 1894) – шотландський письменник.

Карлейль Томас (1795 – 1881) – англійський письменник.

д’Анунціо Габріель (1863 – 1938) – італійський письменник.

Годлер Фердінанд (1853 – 1918) – швейцарський художник. Донцов говорить про його картину «» (бл. 1913).

Гесіод (8..7 ст. до н.е.) – давньогрецький поет.

Маллярме Стефан (1842 – 1898) – французький поет-символіст. Думка Донцова, що поезія Лесі Українки близька до символізму – помилкова.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2006 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 4985

Модифіковано : 7.07.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.