Логотип сайта «Леся Українка»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Дослідження / Поетка українського Рісорджименто / Національна ідеологія Лесі Українки

Поетка українського Рісорджименто

Національна ідеологія Лесі Українки

Дмитро Донцов

Не можемо не добачити великої консеквенції в усіх цих ідеях, в яких одна логічно випливає з другої. Спершу висунула поетка постулат самовистачальності ірраціональної волі, не зв’язаної ніякими санкціями; постулат боротьби, незалежний від того, чи вдасться його виправдати аргументами розуму; незалежний від того, чи ся боротьба приведе до якоїсь мети (“щастя всіх” тощо). Відтак унезалежнила вона свій постулат боротьби навіть від того, чи ця мета взагалі об’єктивно існує, чи лише в її уяві, як фантом, як видиво. Сенс мав для неї лише абстрактний, незалежний від конкретного змісту, від мети, від вихідної точки – великий порив душі до чину, до руху, до виявлення себе і ґлорифікація цього первісного елементу життя.

Викресана немов з одного куска бронзи, національна ідеологія Лесі Українки була в нас – щось зовсім нове. На місце пацифізму – поставила вона ідею войовничого націоналізму, що був для неї ціллю в собі; що не шукав за виправданнями, ні в інтересах “поступу”, ні “загалу”, ні в “щасті” на сім, чи на тім світі. На місце раціоналізму і утопізму, що видумував “кращі ідеали” – волюнтаризм. Замість харитативного жалю до подавлених, активну ненависть до переможців; замість так розширеного в нашій поезії розкошування в почутті жалю, насолоди у власних сльозах, ніцшианівське werdet hart! На місце холодного інтелектуалізму – релігійність фанатика; де досі вихідною точкою був біль і терпіння, принесла вона ображене почування і унесення горячкою боротьби. Способом там була – еволюція, в неї – революція. Оточення, для якого робила – були не “ближні”, а “дальні”, не світ сучасників, а світ нащадків; її люди були не святі, а герої. Її герої не маси, а одиниці: Прометей, Іфігенія, Самсон. Її чесноти – не співчуття, а відвага, не добрість, а шляхетність. Її ідеал – не Гарне (das Schöne), а Величне (das Erhabene).

Довгі роки перед нею жили в нас мріями, як в’язень, що марить у тісній камері про вікна без ґратів і двері без колодок,. не маючи сили, ні відваги перетворити сон у дійсність. Поезія Лесі Українки була пробудженням закованого в ланцюги, засудженого на смерть раба, зірваного з ліжка важкими кроками сторожі, що прийшла його брати на страту; крик зацькованої як дикий звір нації, що своєю елементарною силою нагадував “aux armes!..” 1793-го року або знаменитої статуї Родена тої самої назви. Її поезії це був крик нової нації, що нарешті відшукала в собі абсурдну, спонтанну волю до чину, ентузіазм morituri і фанатичну віру в велике чудо.

Своєю поезією була Леся Українка пророчицею, рідною духом тій пожежі, якої червону заграву вона давно бачила, а яка щойно тепер розіллялася кривавою повінню по Україні. В її поезії знаходимо все: і етику, і пафос цієї стихії, і її віру і злочини, і її безмірну тугу і нестямний порив, і упоєння хвилями тріумфу і розпач упадку, і її зловорожу усмішку і понурий трагізм безпросвітної боротьби, і її горде: “або – або!” Поезія Лесі Українки була енциклопедією наших часів, як твори Монтеня або Рабле були енциклопедією 16-го віку. Як цей останній лучив собою з нашими часами Грецію і Рим, так творчість Лесі Українки лучила mentalité часів Мазепи і Шевченка із психікою нашої бурливої доби…

М. і. її поезія вперше по Шевченку показала, що українська стихія потрапить сама з себе, з власних сил, із непозичених в інших ідеалів видобути той великий пафос, створити ту творчу легенду, ту розгонову силу, яких її заблукані попередники надаремне шукали в чужих національних ідеях або в інтернаціоналізмі, хитаючись між ріллею і фабричними коминами, між червоним прапором і гайдамаччиною, між одним і другим берегом, роздвоєні душі із спаралізованим почуванням і з зламаними думками.

Тут переходимо ми до того, що виводить творчість Лесі Українки поза рамки стисло національної поезії на великий простір, де змагалися, терпіли і гинули великі розвідчики людськості, що хотіли вирвати від заздрих олімпійців іскру життя. Вже в її розумінні націоналізму властиві були нотки ірраціонального самовистачаючого sic volo, sic jubeo; апофеоза нестриманого пориву, сього вічно живого elan vital (скок, розгін, унесення, запал життя), як його зве Берґзон. З цього то власне життєвого розгону зробила собі поетка Бога, суть своєї, не тількі національної, філософії, – з цієї обскурної волі, сліпого динамізму, що не має ні імені, ні постаті, якого ми не усвідомлюємо інакше, як через те, що чуємо, як вибухав він у нас. Не дурно уявляє собі поетка цю волю в образі Сфінкса, потвори, “що стала в людях богом”, про яку складалися легенди “закрашені у густу барву крови…”

“Там списані були усі імення

тії потвори: Сонце, Правда, Доля,

Життя, Кохання і богато інших”,

але поетка думає, що їй

“краще всіх пристало слово Сфінкс,

воно таємне, як сама потвора”.

Збагнути суть цієї потвори-Бога людям не дано, але це не заважає їй панувати над ними, гнати їх проти їх свідомості до незнаної мети, як перелітних птахів у далекий вирій, по дорозі до якого так часто надибує їх смерть. Це було щось як відблиск, як спомин платонових ідей, як ті “довгі й запальні розмови”, які чула в дитинстві поетка, з яких тепер не пригадає й слова, але яких “барва… мелодія раптова, тепер, як і тоді (її) бунтує кров”; не дає зав’янути в її душі “диким рожам” життєвого шалу… Саме щастя, сам світ, який би не був він гарний – для поетки ніщо, коли не знаходить у ньому цього свого Бога. Вкриті вічними снігами швейцарські гори не діють на неї, бо вони не справа великого творчого пориву, великої пристрасті. Для неї ці гори – “не мають мови”, бо “людські руки їм не давали ні краси, ні сили”; бо

“не людська злість яри сі поточила,

не людський гнів громи ті породив”,

що вона бачила і чула в прекрасній Гельвеції. Бо краса творчості вабить її більше, як краса творіння. Навпаки присутність цього життєвого розгону в людині, хоч би його припадковим змістом були “злість” або “гнів” – є найвище щастя; хоч би навіть цей “дух Божий” вирував у людині зовсім абстрактно, не маючи ніякої певної мети, ні змісту, як ритм у поета, доки виллється у конкретну форму слів. У чудовому вірші-спомині з дитячих часів, описуючи “таємне товариство” малечі, що збиралося в звалищах старого замку, пише поетка:

Яка ж була мета у товариства?

Мета? – “великі” вже б не обійшлися

без сього слова, ми ж були щиріші:

в нас не було мети. Було завзяття, одвага,

може навіть героїзм, із нас було доволі!”

Ще ясніше висловлюється вона в своїх небагатьох прозаїчних творах. У життєвій, “як і у всякій азартній грі – читаємо там (“Блакитна троянда”) – не в тім сила, що виграти! Головне – ризико і осягнення мети”. Якої? – “Се все одно! саме ризико, ось що притягає до гри”. Це ризико, ця напруженість волі все стоїть у неї на першім плані: їй все було “миліше ставити на карту своє життя, як рятувати чуже”. Небезпека, сама небезпека як така, непереможно вабить її. “Я сама не знаю – каже вона устами своєї героїні, що зо мною робиться, коли я бачу огнище пожежі; се щось стихійне, непереможне. Певно метелик летючи на вогонь, почуває те саме” (idem). – Цю саму ідею знаходимо у віршу “Епілог”. Порівнюючи революційну молодь, що жертвувала життям, з індійською вдовою, що “йде вмирати на кострищі мужа”, пише вона:

“З вином в руці, весела та хмільна

іде обнять в огні дружину любу,

Хто знає, чи любов, чи просто чад вина

веде її на огнище до шлюбу!”

Поетка отже сама не знає гаразд, чи її жене до якоїсь мети її розумна воля, чи її демон, це підсвідоме “я”, без цілі й змісту, ця темна хіть, це міцне вино “з буйних мрій, святої віри, молодого палу”, від якого хочеться кинутися в бій “з широким розмахом збунтованого валу”; якому нема ні імення, ні оправдання, ні осуду…

Гюго і Ліст звеличили цей абстрактний, непогамований гін – перший в своїй поемі, другий в симфонічній поезії “Мазепа”. Знав про нього і Вергарен, що блукав в своїй поезії:

“Sans savoir où.”

Бодлер представляв собі цей містичний гін життя в образі мореходів, які

partent

Pour partir:

Et sans savoir pourquoi

disent toujours: Allons!

[Принагідно порушували цю тему м. і. О. Кобилянська (Impromptu fantaisie) і Дніпрова Чайка (“”) – Д.Д.].

Всі вирази на означення цього розгону, як і образи, в які його вбирали його жерці, збуджують передовсім представлення руху. Так само і в Лесі Українки, і це надає її розумінню цього містичного боку нашої душі, незвичайну глибину і зміст, а її світоглядові динамічний характер. Її сучасники були в поезії тим, чим атомісти в фізиці. Для них матерія складалася з найменших, незмінних у своїй якості частинок (атомів, молекул), так само й душевний світ. Леся Українка бачила в ньому гру живих, вічно рухливих творчих сил. Ті розуміли світ, як щось, що є; вона – як щось, що стає. Це власне і дало їй змогу знайти одну вищу синтетичну ідею для всіх протиріч життя, що влучила його протилежних бігунів. Бо лише рух нищить протистояння бігунів, бо лише той, хто не втратить з ока безперестанну квантитативну зміну якоїсь одної речі, може розуміти її перехід у кваліфікативно іншу (дня в ніч, білого в чорне), поставити між ними знак рівності, об’єднати однією формулою, здавалося б, виключаючі себе суперечності.

Віра в таємничу єдність, тожсамість усього існуючого – і є вірою Лесі Українки. Я звертав уже на це увагу, коли говорив про її розуміння добра і зла. Однією ідеєю охоплює вона: і смерть і життя (“Три хвилини”), теперішність і вічність (“Магомет і Хадіджа”), можливе і неможливе (Contra spem spero!), правду й брехню (“Касандра”), ненависть і любов (“Товаришці на спомин”), чесноту і гріх (“Грішниця”), жадобу крові і милосердя (“Негода”), звичайних людей і святих (“Свята ніч”), Бога й потвору (“Сфінкс”). Для неї, що дивилася з динамічної точки погляду на світ душі, усі ці поняття обіймалися одною вищою ідеєю енергії і руху; вони покривалися взаємно десь у далечині, як для математика паралельні лінії, що продовжені (в руху!) в безкінечність, сходяться десь там у далекій височині.

І дійсно! Хіба одне з тих понять не пов’язане містичними узлами з іншим? Хіба не лежить в основі однієї і тієї самої божественної сили об’являтися поділеною, раз через свій позитивний, раз через негативний бігун? І чи взаємна залежність обох їх не є есенцією життя? Хіба поетку не навчила творчої ненависті її любов? Хіба Люцифер не був упавшим ангелом? Хіба вона не вчила, що лихо потрібне для позитивного героїзму і для добра? Чи по її думці шлях до цього останнього не йшов через зло? Чи вона не рвала квіти своєї поезії, кривавлючі терням серце? Чи в святім письмі не написано: “Не оживеш, аще не умреш?” І чи цього самого не вчить і вона, даючи нам (“Оргія”) чудовий тип грецького співця Антея, що запрошений потішати на учті римського мецената, задушує себе струною з лютні зі словами: “Товариші, даю вам добрий приклад!” Чи в цьому образі, як в образі Кармен, що волить згинути, як зігнути свою волю, не вказана велика ідея відродження через смерть? Ідея безсмертності волі через добровільну смерть тих, що її носять у собі?

Леся Українка знала на ці питання лише потакуючу відповідь. Важливим для неї був сам рух, а не те, звідки йдеться, ні те, куди ідеться; цей безнастанний рух, піднесення і упадок, вічний перехід одного в друге, що нагадує гру хвиль на морі, де гори раптом обертаються в провалля, провалля в гори; рух, як вираз великої, передвічної, всеобіймаючої сили, що криє в собі всі суперечності; як та потуга, що крила в собі і тьму, і світло, доки, сепаруючі їх, не створила в раптовім творчім зусиллі наш світ.

Пшибишевський називає таку філософію особливою оцінкою життєвих проявів, не відповідно до їх користі, або некористі для нас, лише “після напняття людської душі чи в злім, чи в добрім”. Цієї самої думки тримається і Леся Українка. Вона також не розрізняє пристрасті по їх змісту, лише по їх великості і силі (гл. цит. твір у “Нов. громаді”). Для неї лиш те творить життя, що постійно переливається через границі, що вічно повстає наново, як Воскреслий, що “смертю смерть поправ”; як її улюблений Прометей, що підніс руку на свого пана і Творця. Для неї – лише цей вічний шал творчості, ця вічна ребелія не дають міцним націям зледачити в нещасті, ані здеґенеруватися в щасті; лише цей шал зуміє обернути нудний світ в хаос, а з хаосу створити новий всесвіт. Лише хто розуміє це, потрапить співати гімни життю і смерті, Любові й ненависті, добру і злу, тернам і квіткам, святині й темниці, вину й крові, гімни відвазі і ризику!

Цими своїми ідеями касувала вона наші представлення про початок і кінець, “нині” і “завтра”, ставлячи над цим всім ідею вічного руху. Цими своїми думками вона перша поставила над врівноваженою красою мрій і терпіння – красу духового пориву, красу змагання людської душі, що прикута до землі, пнеться до неба, що любить блукати над краєм провалля, над краєм незнаного, раю чи пекла – все одно, аби лиш шукати нового. За цим поглядом була поезія Лесі Українки в нас чимось новим.


Примітки

Роден Огюст (1840 – 1917) – французький скульптор. Донцов говорить про його скульптуру «» (1879).

Монтень Мішель (1533 – 1592) – французький філософ.

Рабле Франсуа (1494 – 1553) – французький письменник.

Ліст Ференц (1811 – 1886) – угорський композитор. Він написав кілька творів (до 6) під назвою «Мазепа».

Вергарен – Еміль Верхарн (1855 – 1916), бельгійський письменник.

Бодлер Шарль (1821 – 1867) – французький поет.

Кармен – героїна оповідання П.Меріме та одноіменної опери Ж.Бізе.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2006 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 4177

Модифіковано : 7.07.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.