Логотип сайта «Леся Українка»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Дослідження / Поетка українського Рісорджименто / Контраст між вдачею Лесі Українки та квієтизмом її доби

Поетка українського Рісорджименто

Контраст між вдачею Лесі Українки
та квієтизмом її доби

Дмитро Донцов

Я думаю, це сталося через те, що Леся Українка своїми уподобаннями, пристрастями і вдачею типова постать Середньовіччя, з’явилася на світ, коли Україна вже вийшла з епохи Середних віків, і – ще до неї не повернула, як це сталося за нас. Вона жила і діяла в добу, у колиски якої стояла сумна постать великого плебея – Руссо. В епоху, що на місце невидимого Бога поставила релігію розуму. На місце абсолютної моралі – етику, якої приписи, як математичні формули, доводилися доказами розсудка. На місце великих пристрастей – поміркованість, на місце непевності відносин, що гаптувала волю і гострила думку, соціальну упорядкованість, а з нею загальну нівеляцію і нудоту. На місце римського miraculum – поняття непорушності законів природи і людського співжиття. На місце віри, що рушає горами – сліпе упокорення перед так званим бігом подій.

Це був той час, коли героїчний період міщанства давно відшумів, коли на місце патлатих гренадерів революції, що, перекидаючи скрізь трони і вівтарі, волочилися по світі від Парижа до Москви, від Гамбурга до країни фараонів – прийшли звинні райзендери; коли люде відзвичаїлися щиро сміятися і щиро ненавидіти. Коли ніхто не підіймався вже за свої переконання ні на ешафот, ні на кострище; коли людське життя стало важити більше, як людська честь; коли на зміну безпосередності прийшов всесильний і зарозумілий, але імпотентний та зблязований сноб. Це був час, коли знов безвладні лежали у стіп переможця народи, що в 1848 р. рвалися на свободу; коли на Україні зброю можна було найти лише в курганах або музеях; коли поетичну легенду заступила проза щоденного життя; коли на зміну непокірних дідів прийшли зрівноважені онуки, що „садили картопельку” і котрим байдуже було

…“

Ота земля напоєна,

Що картоплю родить…”

В таку добу з’явилася в нас Леся Українка, а властиво, як ця доба вже минала.

На шлях я вийшла ранньою весною" –

зачинає вона один зі своїх молодечих віршів. І дійсно найтемніші дні цієї доби тоді вже упливали. Імперіалізм, соціалізм і націоналізм – ось були три рухи, що скоро мали захитати підвалини нашого ладу, – що вбивалися в силу, а разом із ними й та тривога, непевність, туга за великим всеочищуючим поривом, що огортала маси. Наша прекрасна планета готова була знов обернутися в передсвітній хаос, а неспокійні духи вмираючої епохи, кожний на свій спосіб, звістували світанок життя.

Д’Оревілі і Пшибишевський готові були клячати перед Люципером, аби він їм допоміг вирватися з одурюючих обіймів закам’янілої в своїх чеснотах цивілізації. Кіплінґ шукав рятунку від роз’їдженої рефлексіями Європи в суворих “законах джунглів” і пять літ перед війною накликував її, як спасенну бурю, що очищує повітря. Ніцше викликав дух Чезаре Борджіа, криваву постать італійського відродження, що в своїй цілістності видавалася йому якимсь надчоловіком у порівнянні з пігмеями його покоління. Сорель впровадив культ англійських піратів, американських бізнесменів і пролетарів, бачучи в їх непогамованій енергії силу, що відродить гниючий світ. Бергсон проповідував філософію інтуїції.

Це все був дим над вигаслим уже, здавалося, кратером. Пробуджена туга людського “я” за чимсь великим, що довго придушене таїлось на дні душі, вибухаючи раз на кілька сот років, тоді коли зачиналися нові розділи в історії. Коли б Леся Українка прийшла трохи пізніше, коли й безжурних огортав переляк перед катастрофою, що йшла, її скорше зрозуміли б. Та майже ніхто з її сучасників не відчував тої бурі, якої так пристрасно прагнула вона.

Ці сучасники жили іншими ідеями. Наш націоналізм останніх тридцяти років носив на собі всі прикмети своєї доби. Це був час реакції в настроях самої суспільності, що прийшла по Шевченкові. Доба блискучого карнавалу, “червоних оргій”, як звала поетка періоди великих національних поривів, минула. Її поколінню не судилося

спалити молодість і полягти при зброї”.

Про це покоління писала вона:

“Найкращі дні своєї провесни

ми зустрічали сумом,

Тоді як раз погасли всі вогні

і вкрилось темне море сивим шумом.”

Це був час “лицарів без спадку”, коли проповідь вождів громадської думки пригадувала поетці “порікування дрібних кам’янців” на побережжі, що “наводило оспалість і досаду”. Коли

“Старі мечі поржавіли, нових

Ще не скували молодії руки,”

коли

“були поховані всі мертві, а в живих

Не бойової вчились ми науки.”

З солодкавого народолюбства і засадничого пацифізму гадали сучасники поетки викувати тую національну свідомість, що вивела б народ на шлях визволення. Вони вірили в автоматичний розвиток подій, що допровадить до здійснення їх ідеалів. Вірили в те, що “згинуть наші вороженьки, мов роса на сонці”, що воскресне Бог і розточаться врази його так самісінько, як майже дві тисячі літ тому, без усякого співділання віруючих…

Вони так були переконані у непомильності своєї науки, так звикли бачити в розпущенім водою вині своїх слів всевикупляючу кров, що зачали плутати одне з другим; забуваючи, що дійсно викупляючу силу для народів, як і для людськості, все мала тілько кров!

Про це їм і нагадала Леся Українка! Її обнята тривогою душа чулася чужою в ідейній бідермаєрівщині тих часів. Образи, що пересувалися в її уяві, різнилися від тих, що їх – у півсні – снували її сучасники поети, як дантівське пекло від касарняно-солодкавих соціалістичних утопій. Не спокійний краєвид, але криваву візію бачила вона за заслоною, що крила від нас непевну будуччину. В непогамованім пориві, що захлиснувався в нестримливім потоці власних слів, картаючою мовою старозавітних пророків відслонила вона перед спокійною і спрагненою спокою громадою цю будуччину, яку вона в своїй надлюдській імагінації бачила як живу.

Полишаючи початки її творчості, ціла її поезія – це було щось подібне до ґвалтовного і понурого Dies irae, dies illa. Лемент збожеволілої людини, якій неждано відслонили образ страшного суду. Як та кішка, що надовго перед людьми прочуває близьку катастрофу землетрусу, кидалася вона, волаючи рятунку там, де її окруження спокійно віддавалося щоденній праці. Там, де вони бачили лиш золотеє жито і синє небо, – привиджувалися їй смерть і трупи, а повільні степові річки спливали кров’ю. Перед нею вставали гнітючі примари “страшної і невсипущої війни”, “страшної і невблаганної” борні. Збіжжя урожайного краю йшли з димом в її очах, безжурне покоління ступало, угинаючись під важким хрестом, на Голгофу… Або ще гірше, навколішках перед тріумфуючим наїздником бачила вона його, з терновим вінцем на зігнутім чолі і зі сльозами каяття на помутнілих очах.

Es gibt etwas Weiseres in uns, als der Kopf ist” – сказав Шопенгауер. Це розуміє кожна жінка ліпше, ніж хто будь інший, це розуміла Леся Українка краще, як яка будь інша жінка, і власне це “щось”, що є мудрійше від нашої голови, давало їй змогу заглядати наперед. Вона неначе чула наближення тих нових скіфів, “с раскосыми и жадными глазами”, яких оспівував їх поет Блок, смакуючи ту хвилину, коли конаюча Європа віддасть останній віддих у “тяжелых, нежных” лапах нових вандалів. Вона майже фізично чула цю “тяжку лапу”, піднесену над нацією, дарма що її земляки складали на ній повні пошани поцілунки. Бачила незлічимі орди варварів з півночі, що сунули на край, як оспівана нею Касандра, що задовго до облоги Іліону бачила на гладкім морі “чорні кораблі”, що “хвилю стерном розтинали”, та як “на шоломах у вояків ахайських тряслися грізно гриви”. В смертельнім страху за націю бачила вона вже цілком близько цю хвилину порахунку, і нам, сучасникам вогневого хрещення нації, мимоволі пригадуються її вірші про ту “війну страшну і невблаганну”,

“без гасел бойових, без гучної музики,

без грімких виступів,”

коли

“на поєдинок там виходили в ночі,

ховалися під пахву короговки.”

Коли про цих борців “ніхто не знав, де й як вони лягли”; коли “ішли усі, жінки і чоловіки, і навіть діти не сиділи дома…” їй усе мариться “меч политий кров’ю”, або “зброї полиск”, вогонь, на якім “жевріє залізо для мечей, гартується ясна і тверда криця”. Рука її все “стискає невидиму зброю”, а “в серці крики бойові лунають”. Вона все снить про якусь країну, де “люде… гинуть у тяжкому лютому бою”, де “панує… смерть потайна”; про легенди “закрашені у густу барву крови”, де “річ іде про жертви та кривавії події”. Свої пісні вона рівняє зі спогадами “смутними і кривавими” забутої балади. Кидання своєї неспокійної душі – з “кривавим змаганням”. Як невідступна ідея вічно переслідує її образ кривавого дня народження нації, коли, от як

під час породу звісно ллється кров

і рветься крик…”

Ба, навіть у того ангела, що з’являвся її фантазії, бачила вона, як “на білих крилах червоніла кров”.

Кров, кров і кров! – ось що бачила в своїй надлюдській імаґінації на рідних степах українська Сивілла. Ось що відбирало її поглядові лагідність, її мові ніжність, чутливість і м’якість її віршам!

Звідки взялися в неї ці ноти в тодішні часи, задовго перед війною, ба навіть перед першою революцією на Сході Європи? Чим пояснити це дивне розкошування жінки в таких настроях?

Що крилося за тим? Передовсім – величезний дар провидження, але не лише це!


Примітки

Д’Оревілі Барбе (Barbey d’Aurevilly, 1808 – 1889), французький письменник.

Пшибишевський Станіслав (1868 – 1927), польський письменник.

Кіплінґ Редьярд (1865 – 1936) – англійський письменник .

Ніцше Фрідріх (1844 – 1900) – німецький мислитель-містик.

Чезаре Борджіа (1475 – 1507) – італійський політичний діяч.

Сорель – мабуть, Альберт Сорель (1842 – 1906), французький історик.

Бергсон Анрі (1859 – 1941) – французький філософ.

Блок Олександр Олександрович (1880 – 1921) – російський поет. Донцов цитує його славну поезію «Скіфи» (1918).

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2006 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 3456

Модифіковано : 7.07.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.