Логотип сайта «Леся Українка»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Дослідження / Поетка українського Рісорджименто / Активна самодостатня віра у свою правоту

Поетка українського Рісорджименто

Активна самодостатня віра у свою правоту

Дмитро Донцов

Цю мораль активізму, апологію афекту, неприєднану філософію віруючого, що кожної хвилини, як жовнір перших каліфів або мальтійський лицар, готовий був пролити кров невірних – внесла вперше до нашого націоналізму поезія Лесі Українки. Перед тим ми майже з ним не стрічаємося. Роздвоєні душі її сучасників шукали різних санкцій і оправдань для свого націоналізму і знаходили їх: в інтернаціональній ідеї, в “законі” множини форм людського генія, в “розумності”, в “конечності” для “поступу” дати виявитися кожній національності у власних формах, в “інтересах культури”, в вимогах педагогіки, навіть у “добре зрозумілих” інтересах переможців. Поети – в ідеалі “правди і справедливості”, в “щасті всіх”, що можливе лише у визволеній нації.

Якими наївними і пожалування гідними мусили здаватися Лесі Українці ці арґументування! Для неї питання, для чого треба поклонятися ідеалу визволення нації, було так само дике, як для віруючого католика питати, нащо він поклоняється Мадонні? Для неї нація повинна жити не для того, що це потрібно для якоїсь вищої цілі, а для того, що вона так хоче і більше ні для чого! Старе тертуліанове Credo, quia absurdum для неї зовсім не звучало так смішно, як для її зараженого раком рефлексії віка.

Коли безапеляцийність, самодостатність догматів її віри – була одною стороною її релігії, то її другою стороною було цілковите іґнорування наслідків релігійного шалу; повне нечислення з неможливостями і жадоба боротьби, незалежна від її вислідів, від слів перестороги, від доказів “здорового розуму”. Той “пломінь непокірний”, що палив серце поетки, не давав їй думати про це все: про те, до якої катастрофи могло б допровадити її огненне слово, коли б воно, як вона собі бажала, “в руках невідомих братів” дійсно стало б “мечем на катів”. Цілу її захоплював пафос борні і упоєння сподіваною перемогою. Вона не в силі стримати в серці “ту пісню безумну, що з туги повстала”, що “за скритий жаль помститись хоче”. Їй все одно, що ця вільна пісня “темнії хмари в хаос помішає”; що “вбогу хатину, останній притулок важкою лавиною скине в безодню”. Вона не знає навіть, “на щастя, чи на горе” тая пісня? Дарма, її вона із себе видобути мусить, “немов ридання що довго стримане, притлумлене таїлось в темниці серця”. Вона не має поняття сама, куди її і тих, що кличе з собою, запровадять її свавільні мрії, але несена ними, мусить бігти вперед…

Так божевільний волю здобуває,

Щоб гнатися на безвість до загину!”

Вона не хоче убрати у віжки своє “непереможне безумство”, хоч і знає, що воно “людей заводить на роздоріжжя страшні”. Хоч і прочуває, що на її шляху “може волі не буде їй до загину”. Хоч чує, що навіть

тих шляхів нема, а тілько де-не-де

поплутані стежинки йдуть на безвість”.

Для неї “irrational” і “deraisonable” не були синонімами, як для французьких енциклопедистів. Усім резонерам і прихильникам того, що “випадало”, могла відповісти поетка словами своєї улюбленої грецької пророчиці:

Кассандрі байдуже, що випадає, що ні.

Вона лиш те чинити мусить,

що їй на долю випало!”

Що їй наказувала її ірраціональна, байдужа до наслідків, воля. Цей “мус” досягає у неї часом того ступеня, що у звичайній мові зветься абсурдом. У “хвилини розпачу” вона годиться на те, щоби втопити в болоті честь і сумління, “аби лиш упала ся тюремная стіна”, в якій скніє нація. Нехай “зрушене каміння покриє нас і наші імена”, аби лиш вирости могли нові покоління, що не бачили би перед собою “камінний мур цвілий”, котрим “бридкі мозолі” від кайданів не нагадували б їх рабства… Коли в її попередніх поезіях слідно було войовничий дух хрестоносців, то в сих, зроджених “хвилинами розпачу”, спалахують уже непевними огниками думки, що їх можна знайти і в безсмертного автораIl Principe”…

І це не було припадкове! Поетка рвалася із свого спокійного і зрівноваженого середовища в ту повну понурої поезії епоху, котру ми називаємо “темним Середньовіччям”, або в часи античного світа. В ту епоху, коли ще неподільно панували над людською совістю її засади, коли люде ще розуміли “красу змагання, хоч і без надії”, коли ще могли вірити contra spem, коли двигуном їх вчинків не було розмислене і холодне “ut”, лише вибухове, безкомпромісове “quia!”. Це була правдива “nostalgie du siècle quittè”, як сказав би Бурже.

У дитячі любі роки

– Коли так душа бажала

Надзвичайного, дивного,

Я любила вік лицарства”

– пише поетка і до цього віку вертає вона все. Її тягнуть до себе загадкові або криваві постаті Середних віків, як Данте, Жанна Д’Арк, Марія Стюарт. То знов поринає вона думкою до старого Єгипта або Риму, до фантастичної країни кримських ханів„ то знов до часів великої французької революції, де

звичайний крамар… ставав героєм”,

де

“невіглас… робився геніальним”,

де

“одна хвилина… давала більше”

ніж роки, проведені де-інде… Цілим своїм великим ображеним серцем, що скніло в мирній, до нудоти мирній обстановці, прагнула вона повороту тих повної чаруючої романтики часів, коли в напруженій борні великих пристрастей гартувалися міцні душі, коли життя мало в собі стільки страхіття і стільки правдиво великого, того divin imprevue, за яким зітхає Стендаль!

Криваві легенди тих часів в її очах “червоніють, наче пишна багряниця”. Проти цих “легенд червоних” блідим здавався їй “білий світ” теперішності.

При читанню віршів поетки, в яких дзвенить хоробливий сум за сею епохою і жадоба боротьби, мимоволі встають у пам’яті ті далекі часи, коли сторонники Катерини Медичі з ножами в руках бігали темними й вузькими вулицями Парижа роблячи гугенотам “криваве весілля”, “криваву оргію”, привид якої не давав спати поетці. Понурим фанатизмом і нічим незнищимою вірою віє від цих її віршів, як від темних церковних склепінь Флоренції, – де спалили Савонаролу – з падаючим крізь кольорові шиби червонястим світлом, мов відблиском пожежі. Безмірною тугою за вільним життям, як від вогких казематів Шильйонського замку, зі слідами від ланцюгів на колюмнах, і з широкими просторами далекого неба й озера, що тонкими смугами синіли крізь вузенькі вікна грубезних мурів. Тою далекою епохою, коли людство знало страшні кари, але й страшну відвагу, страшні злочини, але й страшне хотіння і посвяту.

Цими своїми думками наближається Леся Українка до того погляду на світ, що ми стрічаємо у Данта, а пізніше у Ґете. Обидва останні, а з ними й Леся Українка, вірили в таємну лучність двох бігунів: добра і зла, в їх взаємне доповнювання, їхню містичну взаємну залежність. На погляд Данта пекло створила найвища мудрість, первісна любов, а напис перед входом до пекла звучить: “Це – діло великої справедливої руки”. Так само на погляд Ґете (в “Прологу” до Фауста) Бог не лише толерує Злого Духа, але просто дає його людині як “товариша”. Без нього могла би людська активність erschlaffen. Він “reizt, und wirkt und muss als Teufel, schaffen”: елемент поступу, фермент руху.

[Подібну ідею висловлює Стендаль, що був закоханий в середніх віках за “la presence plus frequente du danger”, котра безмірно інтенсифікувала втіхи життя і розвивала пристрасті, що хоронили нас від нудьги і млявості вдачі. – Д.Д.]

Подібної думки тримається і Леся Українка. В неї – вони також належать одне до другого. Як “Der Herr” у Фаусті могла б і вона сказати до свого Мефіста: “Ich habe deinesgleichen nie gehasst”. Вона також гадає, що цей вічний стимул людської активности, потрібний чоловікові, бо зледачити міг би він без того у вічнім спокою, а цей спокій – це була б, по думці поетки, найстрашніша кара, яку міг наслати Бог на людство. Говорячи про ідеал сього “спокою” і “щастя” – про лад, вимріяний соціалістом утопістом В. Моррісом (“Нов. громада”, 1906, XI і XII, У. Л. – “Утопія в белетристиці”), вона пише:

“Ніяково в тому прийдешньому товаристві… Сумно серед того безхмарного щастя… від безцільного, непотрібного добробуту… Нема боротьби, цеї конечної умови життя, нема трагедії, що дає глибінь і зміст життю. І ми готові радіти, коли автор хоч вряди годи посилає тим щасливим людям якесь лихо, бо все ж це сплеск життя серед мертвого моря повної згоди”.

Тому вона і марить про “терни та квіти нових шляхів, про світло і плями нових світочів”. Про часи, коли б люди могли “прагнути і боятись, любити і ненавидіти” (ibid.). Їй тяжко вступати на той шлях “широкий, битий, курявою вкритий, де люди всі отарою здаються, де не ростуть ні квіти, ні терни”. Бо не відділяє останніх від перших, бо волить остатні, аби лиш були й перші! Як один з героїв “У пущі” воліла вона часи, коли проти борців за мрії видавалися декрети святої Інквізиції, але й часи, коли людство вінчало лаврами чола відважних! Вона бажала б скорше повернення часів великих переслідувань відмінно думаючих, подібних до гонінь на християн, ніж спокійного бігу подій, що оглуплює душу і присипляє совість. Вона “воліла б… мучителя Нерона від ворога такого, що роз’їдає душу”. Вона готова навіть співати гімн в’язниці, бо там гартуються душі в безумній любові до волі…

Один із її навернених варварів християн “жалував про ту залізну клітку, де він був тілом раб, душею вільний!” А її жирондіста, що втік із в’язниці, тягне

до стін Конс’єржері,

До тих понурих свідків героїзму,

товаришів великих дум і вчинків”,

де він пережив

“велике щастя жертви для ідеї,

І муку мрій, і смерти неминучої трагізм”.

Він рветься до покинутої темниці,

“бо там було життя, за тими мурами,

де кожний вечір здавався нам останнім”.


Примітки

безсмертний автор – Ніколо Макіавеллі (1469 – 1527), італійський політичний мислитель; «Il Principe» (Государь) – його найбільш відомий твір.

Бурже Поль (1852 – 1935) – французький письменник.

Данте Аліг’єрі (1265 – 1321) – італійський поет. Йому присвячена поезія Лесі Українки «Забута тінь».

Жанна Д’Арк (1412 – 1431) – національна героїня Франції. Леся Українка згадувала її в кількох творах.

Марія Стюарт (1542 – 1587) – шотландська королева. Їй присвячена поезія Лесі Українки «Остання пісня Марії Стюарт».

Катерина Медичі (1519 – 1589) – дружина французького короля Генріха 2-го, причетна до організації різанини протестантів у Парижі (Варфоломіївської ночі).

Савонарола Джіроламо (1452 – 1498) – італійський релігійний діяч-мракобіс. Спалений на вогнищі як єретик.

Шильйонський замок на березі Женевського озера у Швейцарії.

Гете Йоган Вольфганг (1749 – 1832) – німецький поет.

Стендаль (1783 – 1842) – французький письменник.

Морріс Вільям (1834 – 1896) – англійський письменник.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2006 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2653

Модифіковано : 5.07.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.