Ідейність і тенденційність
Михайло Драй-Хмара
«Відгуки» – це була остання лірична збірка Лесі Українки. З початком 20-го століття вона до лірики майже не вертається, а якщо й з’являються у неї дрібні вірші, то тільки випадково, епізодично. Так, прим., під впливом африканського «хамсину» написала вона свої єгипетські вірші. Про це згадується в одному з її листів до матері, де вона ділиться своїми враженнями, які справив на неї цей самий «хамсин».
«За останні дні хоч воспрянула духом, та під впливом хамсину могла тільки на єгипетські теми писати: «Хамсин», «Дихання пустині», «Афра» (це такі мої вірші). Ох, якби ти бачила того рудого демона хамсина, як він світ у жовтий кошмар зміняє! Справді, злий дух Тіфон! А потім уже «тихий хамсин» без піску та каміння летючого в повітрі, тільки з жовтим колоритом та з + 30° R «у холодку», а потім ще було «дихання пустині» з тою ж t°, але вже без жовтого колориту, а потім була «афра» – мертва тиша з білим від спеки небом (t° все та сама), нарешті, північний вітер і – дощ. Тепер маємо t° Гомерового Олімпу і розкошуємо. А то були такі «єгипетські ночі», що ми мало не подуріли. Гелуан наполовину спорожнів від масового панічного втікання наїздних. Але я вдоволена, бо хотіла знати, що то є справжня Африка. Тепер знаю [Недруковані листи Лесі Українки до матері. Червоний шлях, 6-7, 196].
Так само випадково з’являлися й деякі інші вірші, але їх обмаль. «Я сама не знаю, чому мені «дрібні» вірші тепер не пишуться» [Там само, 8, 244], – скаржиться Леся матері в одному своєму листі. А для нас це ясно: вона знайшла нові форми творчості – драматичну поему, етюд, віршовану драму, в яких її талант виявився з найбільшою силою. Перед нею стоять завдання соціального, національного та психологічного порядку, тобто ті самі, що й раніш перед нею стояли, але вона розглядає їх в іншому аспекті. Причиною цього є те, що сама вона змінилася, змужніла й визріла. Коли раніш ми бачили в ній тільки запальну дівчину, що одним словом хотіла перекинути весь світ, то тепер перед нашими очима встає постать твердо переконаної жінки, яка знає, що праця самовідданого робітника повсякденного життя має більше значіння, ніж раптовий короткий вибух енергії у героя. Раніш вона казала: умри за переконання; тепер вона радить перекувати меча на рало. Скромному, але важкому подвигові самозречення во ім’я ідеї співає свою нову пісню Леся Українка.
Драматизм почувається ще в Лесиній ліриці, та він там не виразний, бо в схованій формі перебуває. Багато ліричних віршів з циклів «Відгуки» та «Невільничі пісні» звучить як драматичні монологи. Діалоги знаходимо майже в кожній поемі, напр., в «Давній казці», «Роберті Брюсі», «Грішниці», «Зимовій ночі на чужині» та в багатьох інших. Це – ніби прообрази майбутньої драми [Уперше думку цю подав М. Зеров. Див. «Книгар», ч. 21]. Драматична поема становить переходовий ступінь від лірики до драми, і вона, власне, а не чиста драма, характеризує творчість Лесі Українки в другому періоді її літературної діяльності. В драматичній поемі знаходимо все – і ліричний елемент, і ширшу фабулу, і драматичну колізію. Тут Леся не тільки утворює настрій, не тільки сугестує певні ідеї в їх діалектичному розвиткові, а й дає епічний малюнок, досягаючи при цьому найбільшої повноти та пластики. Витонченість архітектоніки почасти й заводить її в бік, цілком протилежний реалізмові. Вона обминає дрібні факти, не прислухається до галасу буденного життя, не зливається з ним. «Її урочистий тон і архітектоніка, – як каже Євшан, – не можуть вміститися в сучасному житті» [М.Євшан. Рецензія на І кн. творів, що видав «Дзвін». Літературно-науковий вісник, 1911, XII, 613].
Лесині твори з другого періоду є високоідейні, але тенденції в них нема, хоча деякі з критиків вважають, що «більш тенденційної поетеси, як Леся Українка, немає між українськими поетами» [С.Черкасенко. Леся Українка. Дзвін, 1918, № 9, 196]. Навіть так. В чому ж вбачають вони тенденційність письменниці?
«Тенденційність творчості Лесі Українки, – пише С. Черкасенко, – полягає в бажанні пробудити до життя рідний народ; це єсть і об’єктом її творчості, засіб – прекрасне огневе, пророче рідне слово, вилите в дивні форми» [Там само, 196-197].
Коли вбачати в такому бажанні тенденційність, то тоді доведеться мало не все українське письменство назвати тенденційним, а за найтенденційнішого поета визнати Т.Шевченка. Одначе ні про українське письменство взагалі, ні про Шевченка зокрема ніхто так не говорив. Не приходиться цього говорити й про Лесю Українку. Національну ідею не раз підносить вона і в творах першого, і в творах другого періоду, але її вбрано в такі художні форми й стільки в ній безпосереднього почуття й животворчої сили, що про тенденційність навіть мови не може бути. В тенденційних творах завжди є надуманість, нещирість – їм бракує художності, запалу, огню. Це – здебільшого газетні твори, що пишуться тільки на один день, а потім ідуть у безвість. Нічого цього не знаходимо у Лесі Українки.
Але, крім національної ідеї, є в неї ще й цілий ряд інших ідей загальнолюдського характеру. Вона вирішує проблеми мистецтва, релігії, любові, морального обов’язку, її цікавлять соціальні питання, і звужувати цей широкий діапазон її творчості до «бажання пробудити до життя рідний народ» – значить не розуміти Лесі Українки, або розуміти її дуже однобоко. Та не будемо довго спинятися над тим, чи є Леся ідейна, чи тенденційна письменниця – досить прочитати одного її твора, щоб переконатися в тому, що це є перш за все художник. А раз так, то й мова про тенденційність сама собою відпадає. Треба тільки зазначити, що ідейність у Лесі Українки іманентна, як висловився Франко, що вона не висить над життям, а як найтісніше зв’язана з ним, органічно з його виростає, хоча й не застрягає в ньому, як у багні [Про ідейність та тенденційність у творах Лесі Українки див. цитовану нами в Літературно-науковому віснику, 1898, VII].
Якраз тому, що Леся Українка не була тенденційною письменницею, Євшан залічує її до класичного типу творців.
«Класик той, – каже він, – що вмів визволити себе від галасу переходових кличів літератури, життя суспільного і політичного, віднайшов себе і свою ціль і, не тікаючи до естетичного формалізму, увійшов в країну тривалої краси і правди. Дійти до того – значить дійти до зміцнення в собі «вищого чоловіка», дати своїй творчості вищу етичну силу і підстави, станути поза боротьбою поколінь!» [М.Євшан. Fiat ars! Укр. хата, 1913, X, 609].
Визволення від суспільного життя, входження «в країну тривалої краси і правди» – це про творчість, а не про людину. Якби Леся стояла поза боротьбою класів та націй, ми б не мали тих найкращих її творів, які вона нам дала. Творчі думки її виростають якраз з життєвої боротьби, але виросши, вони пнуться до сонця, стають понад життям. В цьому – таємниця всякої творчості.