Дитинство

Михайло Драй-Хмара

Ще колись Євшан сказав: «Леся Українка належить до тих постатей в літературі, які поза своєю творчою діяльністю не мають своєї «біографії» [М.Євшан. Леся Українка. Літературно-науковий вісник, 1913, X, 50]. Почасти так. Всі свої сили, всю свою внутрішню енергію Леся вкладала в творчість і тільки нею і для неї жила. Через творчість вона єдналась з оточенням, пізнавала речі, людей, увесь світ. Творчість була для неї – все. Тому-то писати життєпис Лесі Українки, окремо від її творчості, здавалось би річчю зайвою й непотрібною. Але є в тому життєписі такі риси, що проливають світло на творчість письменниці в цілому й дають можливість встановити іноді генезу того чи іншого літературного твору.

Досі ми не мали біографії Лесі Українки. Та й тепер, за браком матеріалу, писати її передчасно. Листи письменниці й до цього часу перебувають у приватних осіб, родичів або знайомих її, і використати їх немає можливості. Частина їх уже пропала [Маємо на оці листи Лесі Українки до Л. Старицької-Черняхівської, в яких було багато пояснень до окремих творів письменниці]. Можливо, що те саме буде і з рештою, якщо їх не зберуть тепер же й не передадуть у відповідне місце. Мемуарів про Лесю не написано жодних. Навіть не зібрано й не систематизовано всіх її творів літературних, критичних, публіцистичних тощо. Деякі з них і досі не видруковані, а інші хоч й видруковані, то в таких журналах та збірниках, що їх трудно роздобути й використати.

Те, що подається тут, складено, головним чином, на підставі статті Л.Старицької-Черняхівської [Л.Старицька-Черняхівська. Хвилини життя Лесі Українки. Літературно-науковий вісник, 1913, X, 12 – 31] та її оповідань, листів М.Драгоманова до Лесі Українки [Недруковані листи М. Драгоманова до Лесі Українки. Червоний шлях 4-5, 187-200. X. 1923 (подав Ів. Ткаченко)], листів Лесі до матері та до брата Михайла [Недруковані листи Лесі Українки до матері. Червоний шлях, 6-7, 187 – 196 та 8, 241-262. X. 1923 (подав Ів.Ткаченко)], статті Л.Шишманової-Драгоманової [Л.Шишманова-Драгоманова. Леся Українка. Рада, 1913, X 263. ] та тих відомостей, що ми дістали від К.В.Квітки. Цього матеріалу вистачає тільки на те, щоб встановити основні контури в житті та літературній діяльності нашої письменниці.

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка) народилася р. 1871-го, дня 13 лютого за старим стилем, в м. Звягелі [Так звуть волиняки м. Новоград-Волинський. Це – стара назва, що залишилася й по цей час] на Волині. Батько Лесин Петро Антонович Косач і під час її дитинства й потім був головою мирових посередників та повітовим маршалком в різних містах Волині – то в Звягелі, то в Луцькому, то в Ковлі. Родом він із Мглинщини, з того кутка північної Чернігівщини, що лінгвістично належить уже до Білорущини. Почував себе Петро Антонович українцем, хоча по-українському не балакав. Але треба зазначити, що він взагалі не знав ніякої іншої розмовної мови, крім російської. Проте ж читав він по-українському вільно й міг, напр., перечитати за ніч цілу книжку Літературно-наукового вісника. Був він членом Старої громади й акуратно відвідував редакційні збори «Киевской старины», а в важніших випадках навіть спеціально приїздив для цього з Волині. Він ніколи не жалував грошей на українські видавничі справи, й, напр., 1-й випуск Лисенкового збірника українських пісень, що вийшов у Липському, виданий був його коштами [Див. Життєписи українських діячів. Микола Лисенко. Спогади і думки Олени Пчілки, стор. 34]. Багато українців вибилося на торовану путь якраз завдяки Петрові Антоновичу.

Так, він вивів у люди відомого українського етнографа Ів. Рудченка. За його ж допомогою перебрався Лободовський із Харківщини на Волинь, щоб там проводити наукову працю збирання словарного матеріалу. В зв’язку з цим Лободовським він був навіть замішаний у одну жандармську справу. Це був з природи скептик, і його критичне відношення до українського письменства пояснюється, мабуть, тим, що він прикладав до українських творів ту саму мірку, що й до інших – російських, польських тощо, а тодішні українці думали, що все українське треба хвалити вже тому, що воно українське. Він був щирим приятелем М.Драгоманова, з яким разом брав участь у недільних школах, і це приятелювання й привело його до одруження з сестрою Драгоманова Ольгою Петрівною, матір’ю Лесі Українки. Взагалі це була широко освічена людина, що пильно стежила за розвитком науки й письменства й не забувала книжки до самої смерті. Особливого впливу на Лесю Петро Антонович, може, й не мав, хоч дуже любив її й допомагав орієнтуватися в справах політичних та соціальних [Про П. А. Косача див. у О. Пчілки. Рідний Крій, 1909, 7].

Мати Лесина Ольга Петрівна – рідна сестра Мих. Драгоманова й відома українська письменниця, що виступала під псевдонімом Олени Пчілки. Родина Косачів була досить численною – вона складалася з восьми душ. Дітей було шестеро: два хлопці та четверо дівчат. Найстарший був Михайло [Виступав пізніше в літературі під псевдонімом Михайла Обачного], за ним ішла Леся.

Пізніше батько Лесин купив у с. Колодяжному, в кількох верстах від Ковля, маєток, і в тому Колодяжному, власне, і пройшли дитячі роки Лесі.

Про дитинство її згадують найближчі товаришки – Л.Шишманова-Драгоманова та Л.Старицька-Черняхівська. «Вона була по натурі тиха – розповідає перша, – розумна, слухняна дитина, котру нам, буйним, ставили завше, як приклад розсудності» [Л.Шишманова-Драгоманова. Рада 1913, № 253]. У «буйних» дітей енергія завжди виявляється в рухах; вони ні над чим не замислюються і люблять веселі гулянки. У «тихої» Лесі уже в дитинстві помічаємо зосередження на внутрішньому житті. Забави, в яких вона брала участь, мають не дитячий, а скорше літературний характер. «Цілий день бігаємо по усіх усюдах і ціле літо граємо все одну гру: Іліаду й Одіссею [Там же]. В цих епічних грищах Леся була завжди Андромахою – «втіленням усіх доброчинів».

«Коли я згадую свої дитячі роки – пише Л.Старицька-Черняхівська, – я бачу все весняний день: повно золота й світу, – все блищить і сміється навколо, і серед того сміху й блиску постать блідого дівчатка з глибокими, розумними очима і лагідною ухмілкою на вустах» [Л.Старицька-Черняхівська. Хвилини життя Лесі Українки. Літературно-науковий вісник, 1913, X, 13]. «Вже й тоді Леся мала хворобливий вигляд, була тиха, соромлива; серед гуртка «безшабашних», як водиться, гімназистів і Леся і Михайло почували себе, мабуть, трохи ніяково» [Там само, 13]. «Тиха дитина» поміж «буйних» дітей, «бліде дівчатко» з «хворобливим виглядом» серед «безшабашних» гімназистів – цей контраст дедалі то все більше всилюється, стає помітнішим, яскравішим і тільки пізніше, в процесі творчого натхнення, потрохи нівелюється, знаходячи для себе погідніші ноти.