Життя на курортах

Михайло Драй-Хмара

Починаючи з 1900-х років, Леся живе майже виключно на курортах і тільки на літо іноді приїжджає на Україну. Так дві зимі 1901/2 та 1902/3 вона пробула в Сан-Ремо, коло Генуї. Зими 1903/4 та 1904/5 рр. проведені були в Тифлісі (влітку Леся гостювала у матері на хуторі під Гадячем). Зиму 1905/6 р. вона прожила в Києві, з великим захватом та любов’ю працюючи в Просвіті. Крім літературних та організаційних справ, їй доводилося брати на себе й чорну роботу – вона збирала книжки, упорядковувала бібліотеку тощо. В 1907-му році весною Леся була в Криму, а літом, живучи в Києві, одружилася з відомим етнографом К.В.Квіткою й на зиму знову подалася до Криму. Цю зиму 1907/8 р. вона прожила в Ялті.

За цей час Леся написала чимало творів. Це переважно драми та драматичні поеми: «Одержима», «Вавилонський полон», «На руїнах», «Три хвилини», «Руфін і Прісцілла», «В дому роботи, в країні неволі», «В катакомбах», «Кассандра», «Айша та Мохаммед», «На полі крові», «Йоганна, жінка Хусова». Всуміш з драмами писалися й вірші. Року 1902-го вона видала в Чернівцях ліричну збірку «Відгуки», через рік переклала Гайнів «Атта Троль», а ще через рік видала в Києві вдруге «На крилах пісень», куди ввійшли майже всі її ліричні твори і з першого, і з другого, і з третього збірника. Крім того, було ще написано кілька поем та оповідань. Тимчасом недуга знову стала сильно непокоїти Лесю. Весною 1908-го р. вона їде до Берліна, щоб там зробити операцію. Але професор Ізраелі, у якого вона лікувалася, сказав їй, що операція нічого не поможе, що треба їхати до Єгипту. Як казали лікарі, вона могла ще прожити 2 роки, – в дійсності вона прожила трохи більше як 5 років. Літо й осінь після Берліна Леся прожила в Криму, спочатку в Євпаторії, потім в Ялті. На зиму вона поїхала на Кавказ і оселилася в кахетинському місті Телаві. Тільки восени р. 1909-го в супроводі К.Квітки Леся вирушила до Єгипту, щоб там прожити цілу зиму.

Останні два рази до Єгипту вона їздила сама, але подорожі ці були дуже тяжкими для неї. Проте єгипетське сонце й повітря добре підживляли її, й вона старалася використовувати їх якнайчастіше.

«Ті подорожі до Єгипту, – розповідає Старицька-Черняхівська – це було чудо мужності Лесиної душі. Хвора, безсила, з підвищеною температурою, з щохвилинним чеканням можливої смерті вона вирушала сама в далеку путь по завжди бурхливому в цю пору морю й вирушаючи, заспокоювала всіх, щоб ніхто не турбувався, що їй все гаразд. І тільки потім вже переказувала про всі свої пригоди [Л. Старицька-Черняхівська. Хвилини життя Лесі Українки. Літературно-науковий вісник, 1913, X, 26-27].

Лікування в Єгипті не йшло так, як треба. Грошей на ліки та на лікарів не вистачало, доводилося шукати «уроків», а стан здоров’я радикально не змінювався.

«Щось-таки з ним нема справжнього ладу, – скаржиться вона матері. – Може, даремно я одважилась робити ті ін’єкції туберкуліну (препарат endotion), бо відколи їх роблю, оце вже два місяці, то мала тільки 19 день нормальної температури, а то все «реакція», та ще до того обізвалася було й моя нога (sic!) – либонь там якийсь недорізаний бацил ще від Бергмана лишився – і так мені цілий місяць безперестанку обридала, що часом і до плачу доходило… ja, das war etwas!

Тепер, чи вже звикла до туберкуліну, чи може хамсин та сірчані купелі її подолали, але вже схаменулась і ні спати, ні ходити не заважає, хоча ще часом озивається. Скоріш таки хамсин та сірка помогли, бо з туберкуліном ми зробили на якийсь час велику перерву та зайнялися вже ногою. Пробували було «сонячну ванну», та з тим вийшло щось чудне: t° підскочила (в мені) до 38°, пульс до 115, і поки що якось мій лікар боїться повторити цю пробу.

Чи не розсердився це мій бог Ра на мене за те, що я, крім його небесної сили, вдаюся до нечестивих земних ліків, усяких тих endotion’ів… Ну, та вже «Le vin est tiré, il faut le boire», скінчу вже той «курс», а якщо аналіз не покаже серйозного поліпшення в нирках, то будь він проклят, той endotion, віднині і довіку. Хоча лікар і каже, що ті «курси» треба від часу до часу повторяти впродовж двох років, але з мене буде досить і одного курсу – «себе дороже стоит» [Недруковані листи Лесі Українки до матері. Червоний шлях, 6-7, 196].

Літом 1910-го p. Леся повернулася з Єгипту, побувала в Києві і знову поїхала на Кавказ. Літо вона прожила в Телаві, а осінь в Кутаїсі. В січні 1911-го р. удруге вирушила до Єгипту. Оця, передостання подоріж її, – як розказує Старицька-Черняхівська – була надзвичайно важка. Від’їздила вона зовсім слабою. Довелося їхати на якомусь італійському пароплаві, негаразд і пристосованому до пасажирських подорожей. Навіть отопления порядного на ньому не було. Через день подорожі зірвався страшенний сніговий шторм на морі… Корабель, на якому їхала Леся, кидало й шпурляло як тріску, і кілька день носився він, обліплений льодом і снігом, як привид, не знаючи, куди жене його буря між хвиль і завірюхи. Оповідаючи про ту подоріж, Леся казала: «Це було щось таке неможливе, що я бажала всім серцем, щоб корабель розбився і разом пірнув на дно» [Л.Старицька-Черняхівська. Хвилини життя Лесі Українки. Літературно-науковий вісник, 1913, X, 27].

Приїжджаючи до Єгипту, Леся почувала себе цілком розбитою, знесиленою, та тільки їй ставало трошки ліпше, вона зараз же починала шукати праці й заробітку, щоб зменшити видатки на подорож, щоб не обтяжити нікого своїм лікуванням.

Повернувшись з Єгипту, Леся поїхала на Кавказ. Літо 1911-го р. вона перебула в Кутаїсі, на осінь виїхала в Хоні, потім знову вернулася до Кутаїсу, де й прожила майже цілий 1912-й рік. З Хоні Леся пише матері про своє здоров’я: «Моє здоров’я ліпше, ніж торік було о цій порі, а зовсім добрим воно ж не може бути» [Недруковані листи Лесі Українки. Червоний шлях, 8, 243]. Тобто поліпшення було тільки частковим, а взагалі хвороба брала своє, розвиваючись дедалі, то більше й більше.

«Хотіла я діждатись, – читаємо в іншому листі до матері, очевидно, з Кутаїсу, – поки мені вже виразно стане ліпше, та тоді [Надруковано: тобі.] вже писати, але, видно, ще цього довго ждати, то нехай буде й так. Не пам’ятаю, чи я тобі писала, що лікар сказав про цюю слабість, а саме – що це зовсім не шлунок болів, а тії ж таки нирки, і що тепер у мене запалення нирок, цебто загострена форма хронічного катару» [Недруковані листи Лесі Українки. Червоний шлях, 8, 244].

«Стан мій не такий поганий і гострий, як був торішньої зими до виїзду в Єгипет, але зате здається, цьогорічне загострення приймає більш затяжний характер і похоже просто на «другу стадію» хвороби. Лікар мені цього не казав і ніхто не казав, тільки мені самій так здається, але я, може, й помиляюсь. Лілі я писала про всякі об’єктивні ознаки (дані аналізу і т.і.), то вона ліпше може тобі пояснити, що саме зо мною робиться, а мені, може, й не все кажуть по правді» [Там же, 224].

Останній раз до Єгипту Леся поїхала восени 1912-го р. Це було якраз під час Балканської війни. Вона була дуже хвора, але вирушила сама. На морі відбувалися військові події, можна було наскочити на міну або попасти в блокаду, – «та краще ж наскочити на міну, ніж давати бацилам доїдати себе», – сказала Леся й таки поїхала. Від’їжджаючи, вона потішала всіх, що все буде гаразд.

Але вже й Єгипет мало що міг допомогти Лесі.

«Я так вимучилась була і хворобою, і тяжкою та прикрою дорогою, – писала вона в останньому листі до Старицької-Черняхівської, – що ледве тепер як слід до пам’яті прихожу, нирки вже встигли трохи поправитись, але загальний стан організму ніяк не поправляється, невважаючи на важкі особливі заходи, я навіть схудла вся. Не роблю нічого, все тільки збираюсь робити» [Л.Старицька-Черняхівська. Хвилини життя Лесі Українки, Літературно-науковий вісник, 1913, X, 27].

Лесині слова: «не роблю нічого», звичайно, не можна розуміти буквально. Вона працювала й підчас хвороби, тільки не могла зробити всього того, що задумала. У всякому разі на протязі цього, так би мовити, «єгипетського» періоду нею написані найкращі твори – «Лісова пісня», «Адвокат Мартіан», «Камінний господар» і «Оргія».

Писала Леся здебільшого з настрою. Ми вже згадували раз, як вона скаржилася братові на те, що в неї «нема натхнення», що муза над нею «стоїть, як стовп, німа», що фантазія її «прив’язана за ногу». В одному з листів до матері підкреслюється це саме: «Досі не зробила цього не з браку охоти, а з браку відповідного цій темі настрою» [Недруковані листи Лесі Українки до матери. Червоний шлях, 6-7, 193].

Деякі свої речі Леся написала за кілька день, а деякі й за ніч. Так, напр., «Одержиму» написано протягом ночі 15 лютого 1901 p., «Бояриня» скомпонована за три дні, «Лісова пісня» теж вилилась за кілька день. Отаке писання з настрою, отака страшенна напруженість підчас праці дуже дорого обходились Лесі. Коли вона при переписуванні двох віршів лягала тричі, як признавалась братові, – то від «натхнення», від несамовитої творчої екзальтації вона просто горіла.

«Лісову пісню», – пише вона матері, – я потім так відхорувала, що боялася повороту зимової історії; інші речі менших нападів коштували, але жодна не минула дарма, – вже нехай ніхто не скаже, що я «ні горівши, ні болівши» здобуваю собі «лаври», бо-таки в буквальному значінні горю й болію кожнісінький раз. Та ще як навмисне – ледве заберуся до якоїсь спокійнішої роботи, так і «накотить» на мене яка-небудь непереможна деспотична мрія, мучить по ночах, просто п’є кров мою, далебі. Я часом аж боюся цього – що це за манія така?» [Там само, 8, 242].

Правда, деякі речі писалися не так. Іноді Леся, розпочавши якого-небудь твора, кидала його на середині й верталася до його тільки через кілька років. Так, приміром, написана була драма «У пущі», що розпочата була р. 1898-го, а закінчена р. 1907-го.

Інакше ніби дивиться на творчість Лесі Українки Євшан. Він каже, що творчість ця – «не моментальні реакції поетичного духу, не якісь фрагментаричні картини, писані «в такі хвилі», коли приходить на поета «натхнення». Це вічно свідомий акт творчої волі, це консеквентна реалізація творчих задумів, на яку не здобувся ні один сучасний український поет» [М.Євшан. Леся Українка. Л.Н.В. 1913, X, 53]. На думку Євшана, «те «натхнення» по найбільшій чисті часто мимовільна реакція, одноразовий і нестрашний вистріл без дальньої мети, слабосиле квиління, авторська поза, безглузда екзальтація, яка виливається в рими» [Там само, 54].

Говорячи про те, що Леся писала з настрою, ми весь час посилалися на її власні слова. Коли вона сама каже, що на неї іноді «накочує» «непереможна деспотична мрія», яка просто п’є з неї кров, коли натхнення ввижається їй в вигляді якоїсь манії, – то ми цьому не можемо не вірити й не можемо цього заперечувати. Це – факт, і коли Євшан його заперечує, то тільки тому, мабуть, що він не був ознайомлений з тим матеріалом, яким користуємося ми. Але, спростовуючи в цьому відношенні талановитого критика, що любив і цінив творчість Лесі Українки, ми цілком погоджуємось з його думкою про «творчу волю» в нашої письменниці, про «внутрішній примус» і т.і. «Настрої» Лесі Українки не були легкими, позверховими, – ні, вони були надто глибокими, коли так можна висловитись, і важкими, вони зв’язані були з фізичним болем і горінням.

Те, що раптово вибухало в Лесі на протязі кількох днів чи годин, виношувалось нею цілі роки. Так, напр., образ Мавки, що з’являється центральною фігурою в «Лісовій пісні», виник у Лесі ще в дитинстві, і вона ту Мавку «в умі держала» усе своє життя, аж поки затужила перед смертю за волинськими лісами. Те ж саме можна сказати й про Вілу-посестру, один з найулюбленіших образів Лесі Українки. Леся не залежала від «життьової торговиці», не була в полоні у речей, як Коцюбинський, а підпорядковувала все, що бачила навколо, своїй «творчій волі». Під «внутрішнім примусом», а не зовнішнім, творила вона, і на кожному її творі – печать її духу. І хоча вона й писала в хвилини натхнення, але це натхнення приходило після довгого підготовчого періоду, коли збирався матеріал і організовувалась провідна ідея того чи іншого твору.

Не ідейних творів у Лесі немає, як не рахувати кількох невеличких віршів, які вона сама вважала за «дзеньки-бреньки» й які писала «для власної втіхи й розривки». Але ідея в неї не була голою тенденцією – вона тісно поєднана з художньою формою, і не можна сказати, де в неї ідейність, а де художність: те й друге – одно прекрасне тіло. Тирс, оповитий виноградною лозою – образ, що його колись приклав Бодлер до музичної творчості Ліста – характеризує ідейно-художню творчість Лесі Українки.

В останні часи свого життя Леся «натхненням» тільки й поборювала того дракона, що поїдом їв її тіло й душу.

«Здоров’я в мене тепер таке тонке, – пише вона до Старицької-Черняхівської, – що навіть за таку періодичність роботи, як ви визначаєте, я ручатись не можу, бо от, напр., від Різдва до Великодня цього року я абсолютно нічого не могла писати, та й це фраза, що я пишу «только в припадке умопомешательства», бо я тоді тільки можу боротись (чи, скоріше, забувати про боротьбу) з виснаженням, високою температурою й іншими пригнітающими інтелект симптомами, коли мене попросту гальванізує якась idée fixe, якась непереможна сила. Юрба образів не дає мені спати по ночах, мучить як нова недуга, – отоді вже приходить демон, лютіший над усі недуги, і наказує мені писати, а потім я знову лежу zusammengeklappt, як порожня торбина. Отак я писала «Лісову пісню» і все, що писала останнього року» [Л.Старицька-Черняхівська. Хвилини життя Лесі Українки. Літературно-науковий вісник, 1913, X, 29].