Українська родина

Михайло Драй-Хмара

Іноді родина Косачів проживала в Києві. Тут Леся зазнайомилася з Л.М.Старицькою-Черняхівською.

«Виразно виступає момент, – оповідає остання, – коли між нас уперше зародилася певна приязнь. Були ми тоді ще дітьми підлітками, я ходила до гімназії, – Леся і Михайло (старший брат Лесин) до гімназії не ходили. Як діти, що виховуються не в гімназії, а вдома, вони були далеко серйозніші й освіченіші за нас. Одрізнялися вони від нас і мовою і одежею. Балакали й ми по-українськи, але це вже була якась мішанина з російщиною, що затопляла нас в гімназії, – Леся і Михайло балакали добірною мовою, бо вони і вчилися на ній; що до одежі, то й тут вони відрізнялися від нас – скільки пам’ятаю Лесю і Михайла, – все пам’ятаю їх в доброму українському вбранню – Михайла в сірій чумарочці, Лесю в спенсері, в вишиваній сорочці, білява голівка гладенько перев’язана стьожкою» [Там само, 13].

Одного разу в господі Старицьких зібралося молоде товариство. Між ним були й Леся та Михайло. Л.Старицька з якоюсь групою гостей завзято диспутувала про полабских слов’ян, відстоюючи ту точку погляду, що вони взагалі існували, але та група з цим не погоджувалась і перемагала в диспуті Старицьку. Тоді на підмогу їй виступили Леся й Михайло, що стояли до того осторонь і мовчали. Вони так гаряче й так ґрунтовно обстоювали існування полабських слов’ян, що противники того навіть не сподівалися. І вони перемогли.

«З цього моменту, – каже Старицька-Черняхівська, – почалась між нами інтенсивна приязнь, – полабські слов’яни з’єднали нас. Цей факт, що так рельєфно стоїть в моїх спогадах, свідчить про вищий рівень Лесиної освіти і взагалі про вищий настрій її душі. В той час чи й було Лесі 12 років, – вік, коли існування слов’ян і германців і взагалі всієї білої, жовтої й чорної раси цілком не турбує людину» [Там само, 13].

Із спогадів Старицької-Черняхівської видно, що Леся, залишаючись поза мурами казенної російської школи, не тільки нічого не програла, а, навпаки, багато виграла. Косачі, приїжджаючи з Колодяжного до Києва на зиму, наймали тут для своїх дітей хатніх учителів, здебільшого студентів, і таке чисто приватного характеру навчання давало, очевидно, далеко кращі наслідки, ніж гімназіальна «зубрьожка» «отсюда і досюда». При такому навчанні Леся вийшла серйознішою й освіченішою від багатьох дітей свого часу. Надзвичайно важливим є й те, що навчання провадилося рідною українською мовою, завдяки чому дитина не відривалася від національного ґрунту.

Не можна не вбачати в цьому великого виховавчого таланту її матері, що весь час стежила за освітою своїх дітей та керувала нею. Як не тяжко було в ті часи учити дітей по-українському (бо жодного українського підручника тоді не було), все ж таки мати Лесина, жінка високоінтелігентна й глибоко переконана українка, переборола всі труднощі й добилась того, що її діти здобули солідну освіту.

Вплив матері на Лесю Українку, особливо спочатку, коли її світогляд був ще в періоді організації, стоїть понад усякими сумнівами. Тільки завдяки матері Леся зробилася українською письменницею. Ось як пише сама Олена Пчілка про це в листі до Омеляна Огоновського:

«В дітей мені хотілося перелити свою душу й думки, – із певністю можу сказати, що мені це вдалося. Не знаю, чи стали б Леся й Михайло українськими літераторами, коли б не я? – Може б стали, але хутчій, що ні… Від батька вони не могли б навіть навчитись української мови, бо він нею не вміє говорити. Власне я «наважила» й завше окружала дітей такими обставинами, щоб українська мова була їм найближчою, – щоб вони змалку пізнали її якнайбільше. Життя зі мною та посеред волинського люду сприяло тому» [Ом. Огоновський. Іст. літ. рус., ч. III, від. II, 1127].

Останні слова вказують на те, що Олена Пчілка виховувала свою доньку не тільки в національному, але й у демократичному дусі. Це потверджує на підставі Лесиних слів К.В.Квітка. Маленька Леся не цуралась селянських дітей, росла вкупі з ними, знайомилась з їхнім побутом та психологією, переймалась міфічним світоглядом села. І, очевидно, як результат оцього співжиття з волинською народною стихією і з’явився її найкращий художній твір – «Лісова пісня». Що Леся дуже добре знала народне життя, а надто життя селянських дітей, видно з її оповідання «Приязнь», де чудово змальовано дитячі типи з волинського Полісся.

В одному вірші, де Леся згадує своє дитинство, розповідається, як вона з дітьми ходила на віче і як вони, маленькі революціонери, радили там раду та співали червоних пісень. У вірші «Забуті слова» пригадує вона одну жінку, яка навчала її, семилітню дівчинку, цих «червоних необачних слів». Жінка та розказувала їй про своїх замучених братів, про золоту волю, і в речах її зривалися грізні вироки всім тим, що лили кров. З цих запальних розмов запам’ятала вона не слова, а тільки барву їх, раптову мелодію, що й досі бунтує їй кров. Таким чином бунтарство, що характеризує всю Лесину творчість, було прищеплено їй ще замолоду. Революційна пісня, якої співала вона на дитячому вічі, ніколи не затихала в її серці і завжди стояла на сторожі, щоб кожен раз будити душу від сна.

Від матері Леся вчилась народних пісень. Л.Шишманова-Драгоманова, згадуючи про це, розповідає, як одного разу вся Косачівська родина виїхала на полювання; всі розбрелися по лісу, а

«Леся тимчасом сиділа і плела віночки з квіток та жита та співала вже трошки зі мною та мамою своєю українських пісень. І пісні ці я теж ще пам’ятаю, пісні інші, як ті, що співала на Полтавщині: «Виступцем тихо йду», «Посію я рожу, поставлю сторожу», «Бувайте здорові, шляхи та дороги», а дальше «Звягельськії люди»… От так то сидить маленька Леся, держить віночок з волошок і співає з нами тихесеньким голосом» [Л.Шишманова-Драгоманова. Рада, 1913, № 253].

Пісень цих від Олени Пчілки навчилася й донька Драгоманова:

«Багато знала тітка тих пісень, і багато навчилась і я їх від неї, і довгі-довгі роки співала я їх батькові на далекій чужині, і часто, скінчивши, бачила сльози на його ясних очах» [Там само, № 253].

Багато пісень перейняла Леся й безпосередньо від волинського люду в часи дитинства та в ранній молодості, хоча треба признати, що таке захоплення народними піснями з’явилося у неї не без впливу матері: «Олена Пчілка з любов’ю переносила в родинне життя кращі мелодії, які находила в народі» [Народні мелодії з голосу Лесі Українки. Записав і упорядив Климент Квітка, ч. І, Київ 1917, 1]. Більшу частину цих мелодій Леся тримала в пам’яті весь свій вік і ще в кінці травня та на початку червня 1913-го року, тобто за півтора місяці перед смертю, диктувала тексти до них К. В. Квітці, внаслідок чого й з’явився відомий збірник «Народні мелодії з голосу Лесі Українки», упоряджений Климентом Квіткою й виданий «Часом» у Києві р. 1917. Упорядник зазначає, що деякі весняні танкові пісні Леся запам’ятала зовсім малою, либонь п’ятилітньою дитиною, і то на його погляд, був несвідомий ще початок її чинності.

«За складанням цього збірника, – додає він, – застала її остання смертельна стадія її хвороби. Вона диктувала ці тексти ще кілька днів після того, як покинула від знесилення свою останню повість «Екбаль-ганем». Отож її життєва праця, почавшися з народної пісні і відбігши потім дуже далеко, скінчилася народною піснею» [Там само, 2].