Останні місяці життя

Михайло Драй-Хмара

З Єгипту Леся повернулася востаннє в травні 1913-го р. За останню свою подоріж вона сильно подалася, схудла й поблідла. Лікар, що лікував її в Єгипті, казав їй жартома: «Madame, vous devenez tout esprit».

«В останній раз в минулому травні, – розповідає Старицька-Черняхівська, – коли я побачила Лесю, мимоволі згадались мені слова лікаря, – вона вразила мене своїм виглядом: була зовсім прозора, тільки великі очі дивились так пильно, і в глибині їх чорних зірок наче проглядало ще щось, глибоке і мудре понад життя» [Там само, 27].

Підчас свого короткого перебування в Києві вона здебільшого лежала, але ні скарги на життя, ні слова докірливого ніхто від неї не почув. Так, як і в дитинстві, мовчки переносила вона своє горе, казала, що це нічого, і тільки й дбала про те, як би не завадити кому, як би кого не обтяжити. Але й хвора, лежучи в ліжку, Леся не переставала цікавитись нашим громадським життям, нашими літературними справами, ділилася своїми єгипетськими враженнями, розповідала про свої плани та заміри, про свою повість з арабського життя, яку мала писати для «Вісника» й якої так і не докінчила. В цій повісті Леся хотіла дати образ, становище і психологію арабської жінки, яка європеїзувалася з зовнішнього боку, але ще мусить жити в східному оточенні.

В одному з своїх давніх листів до Старицької-Черняхівської Леся пише, щоб та затримала одну з її речей. Боялася Леся, що в останні дні свого життя не зможе написати нічого й тоді для всіх стане ясно, що її вже нема, що вона не існує, а вона ще молодою мріяла скінчити так свій шлях, як починала – з співом на устах:

«Може настати рік повного мовчання, – то часом буває. Та й взагалі хто ж його знає, як мені ще сила послужить. От горю собі потрошку, але безперестанку, то мушу колись і догоріти – ніяка свічка не вічна. Нехай же буде моїм приятелям довше та ілюзія, ніби свічці не кінець!» [Там само, 28].

Але свічка вже догорала.

В травні 1913-го p., як Леся на короткий час завітала до Києва, українське громадянство вшанувало її.

«Похапцем було вкладено те шанування, – розказує Старицька-Черняхівська, – через те воно й не набрало відповідної імпозантності, але в ньому було щось невимовно сумне, що й зрушувало і шматувало серце. Бліда, прозора постать Лесі з руками, повними квіток, з словами, повними енергії, любові й віри і з смертю в очах» [Там само, 29].

Отак в боротьбі поміж життям та смертю проходили Лесині дні – від початку й до кінця. І дивно, що в такім кволім, крихкім тілі буяла така могутня, непереможна стихія духу! Вона була сильніша, ніж смерть. Здається, чим слабішою ставала Леся фізично, тим міцнішою виростала духово: тіло в’януло, марніло, а творчість розцвітала. І це був розцвіт передчасного кінця.

В останніх своїх драматичних творах Леся ступила на такі творчі вершини, таких досягла високостів, що всю її попередню літературну діяльність можна вважати тільки за путь до цих вершин.

«Ще довго наші поети, – каже Євшан, – з нечисленними винятками, не будуть того знати, не будуть розуміти, що значить віддихати «воздухом гор» серед тої холодної, але зате чистої атмосфери. Витримати її можуть тільки сильні духи, – як замітив Ніцше, – тому вона убиває нижчі організми. Леся Українка могла її витримати і полюбила її, як любить її кожний, хто може стояти власними силами» [М.Євшан. Леся Українка. Літературно-науковий вісник, 1913, X, 54].

Цього свідома була й наша письменниця. Пишучи Старицькій-Черняхівській про свою драму «Камінний господар», вона каже:

«Як ви зараз же побачите по списку діячів, єсть це ні більше, ні менше, як українська версія світової теми про Дон-Жуана. «До чего дерзость хохлацкая доходит», – скаже Струве і вся чесна компанія наших «старших братів». Що це є, справді, дерзость з мого боку, це я й сама тямлю, але вже, певне, «то в высшем суждено совете», щоб я mit Todensverachtung кидалася в дебрі всесвітніх тем (як, напр., з «Кассандрою» своєю), куди земляки мої, за виїмком двох-трьох одважних, воліють не вступати» [Л.Старицька-Черняхівська. Хвилини життя Лесі Українки. Літературно-науковий вісник, 1913. X, 29–30].

Побувши недовго в Києві, Леся поїхала в Кутаїс. Це було за кілька тижнів перед смертю. В кінці травня та на початку червня Леся писала свою повість з арабського життя «Екбаль-ганем», але докінчити її не встигла – не було вже сил. Лежучи хвора в ліжку, вона ще диктувала К.В.Квітці тексти волинських народних пісень, які пам’ятала з дитячих літ. Наостанку переказала матері, що приїхала до неї в липні, зміст тієї ненаписаної поеми, про яку ми говорили раніш.

За кілька день перед смертю Лесю перевезли в Сурам, гірську кліматичну станцію, що знаходиться поміж Кутаїсом та Тифлісом. Там вона і вмерла. Сталося це 19-го липня за старим стилем 1913-го року. З Сураму тіло небіжчиці було перевезено до Києва й поховано на Байковому кладовищі.

«Шумує життя і наче не розуміє того, що воно втеряло, – пише на Лесиній могилі стара її товаришка. – Я живу, дивлюсь надоколо, стою на варті біля дорогих могил, і з душі моєї, як туман над осіннім лісом, підіймається холодне почуття образи, образи за мертвих» [Там само, 31].

Сама Леся не ображалась, коли її не розуміли й не цінили: вона вірила в те, що ця оцінка колись буде і що її зрозуміють. Правда, і їй було боляче, бо ж вона вкладала в твори всю свою душу, а ті, з ким вона жила, байдуже проходили мимо цих творів. Коли Леся бачилася останній раз, в травні місяці 1913-го p., з Старицькою-Черняхівською, то розповідала їй, як вона турбувалася перед страшною операцією в Берліні за свою п’єсу «Руфін і Прісцілла», що не скінчить її, що вмре і не скаже людям того слова, яке так хотіла сказати.

«А потім, my dearest friend, – додала вона з ухмілкою, – побачила, що, як кажуть у нас: прийшов Прокіп – кипить окріп, пішов Прокіп – кипить окріп, і без Прокопа кипить окріп» [Там само, 30].

І без Прокопа кипить окріп. Не будемо ображатися за мертвих – вони зробили своє діло, і їм байдуже, чи хвалять їх, чи лають, чи читають, чи не читають. Боляче за живих, що не вміли й не вміють оцінити одного з найкращих наших письменників, який по силі своїй може рівнятися з такими титанами, як Шевченко й Франко; боляче, що не знали й не знають, яким почуттям високого героїзму дихає вся творчість цього письменника, яка в ній безмежна горить любов до життя й людей, яка віра в перемогу пригноблених рабів; боляче, що не могли й не можуть зрозуміти, з яким широким світоглядом, з якою глибокою думкою виступила ця людина, що піднесла наше письменство до високостів світового з його вселюдськими символами та вічними проблемами життя.

Леся Українка творила для майбутнього, і тому належне розуміння її творчості і популярність серед широких кол нашого суспільства – тільки в майбутньому.