Літературна творчість 1890-х років
Михайло Драй-Хмара
Проживши з рік в Софії у Драгоманових, Леся знову повернулася до Києва. Там саме закладалося Літературно-артистичне товариство. Було воно спочатку російське, але українці стали до нього потроху встрявати, аж поки не взяли й зовсім в руки. В правління Товариства з українців увійшли: В.Антонович, Т.Рильський, Олена Пчілка, М.Лисенко, М.Старицький, К.Михальчук та М.Ковалівський. Взяла участь в Товаристві й Леся. Весь час велася конкуренція з неукраїнськими елементами, й кінець-кінцем українці перемогли. На українські вистави, концерти й вечірки ходило найбільше публіки. Були вечірки Шевченка, Пушкіна, Лермонтова, Міцкевича, Куліша, Кольцова, Надсона і багатьох інших.
Беручи якнайбільшу участь в громадському житті, працюючи безнастанно в Товаристві, Леся шкодила своєму здоров’ю й витрачала на всякі біжучі справи той час, який могла б віддати творчій роботі. З приводу цього вона багато думала, й здавалася їй, що така чорна праця стоїть на перешкоді розвиткові таланту й навіть убиває його. На цю тему написано вірша «То be or not to be». Поетка звертається до винозорої музи, щоб та порадила, що їй робити – чи, знявши срібло-злото з ліри, скувати рало й, ставши поруч з іншими людьми, орати переліг та сіяти; чи кинутись у пущу і в диких нетрях пробивать дорогу з сокирою в руках; чи злинувши високо орлицею в безмежний простір, вхопити з хмари ясну блискавицю, зірвати золотий вінець із зірки й запалати світлом опівночі. Вона вагається, боїться. А що, як світло згасне? А що, як у неї не стане сили й вона впаде мов камінь в глибину безодні? Горда муза мовчить, не дав їй поради. Тільки очі спалахнули вогнем, барвисті крила широким помахом знялись угору і сплеснули…
О, чарівнице, стій!
Візьми мене з собою, линьмо разом!
Не рало, не сокира – поетове знаряддя: з ними він прийде до небуття. Його знаряддя – ліра, буття його – в ній. Всяке занедбування таланту – це зрада його й самовбивство. Але хоч Леся й повставала проти самовбивства таланту, проте ж вона сама ніколи не відмовлялася від громадської праці й свій талант несла на офіру українському народові. Цю ж саму тему розробляє Леся і в своїй драмі -«У пущі».
Року 1898-го Україна святкувала сторічний ювілей свого письменства. Леся виступила на цьому ювілеї з віршем «У кожного люду, у кожній країні», в якому відзначила найхарактернішу рису українських співців – їх народолюбство, демократизм:
і вабили очі їм іншії мрії.
Не вів до палацу їх шлях:
не оди складали, а думи народу.
Вірша цього декламував на вечірці М.Старицький.
«Як зараз пам’ятаю цей момент, – розказує Л.Старицька-Черняхівська. – Зала була залита публікою понад береги. Вірші Лесині зустріли рясними аплодисментами. Тоді тато мій спустився з естради і, взявши Лесю за руку, вивів її перед очі публіки. Це була хороша хвилина, хороша група! Батько мій мав високу гарну статуру, і коли він, вже старий поет і старий чоловік з довгими сивими вусами, вивів на естраду молоду бліду дівчину, відому вже всім по своїх творах, – загриміли оплески. Довго стояли вони так удвох на естраді, довго уклонялась схвильована молода дівчина, довго гриміли оплески. Це вітала молодь свою любу письменницю і виявляла їй почуття своєї пошани і любові» [Л. Старицька-Черняхівська. Хвилини життя Лесі Українки. Літературно-науковий вісник, 1918, X, 24].
Про Лесю в той час уже писали, і вона ставала відомою письменницею. Франко вмістив в Літературно-науковому вісникові за 1898-й рік , в якій прихильно поставився до неї. Лесі було це й приємно, й неприємно, бо, хвалячи її, критик сказав кілька образливих слів на адресу її матері.
«Це тяжко вразило Лесю, – свідчить Старицька-Черняхівська. – Серце в неї було надзвичайно любляче, ніжне, вразливе. Жодної грубості, жодного прикрого слова не перетравлювала вона; щиро добра, глибоко ніжна людина, вона рада була поступитися всім для другого. І той поет, що сказав: «ні, тільки той ненависті не знає, хто все життя нічого не любив», почував тільки ненависть до ворогів свого народу, до ворогів того життя, для якого він не жалував ні свого серця, ні свого часу» [Там же, 24].
Працюючи то на літературному, то на громадському полі, Леся весь час ішла в контакті з молоддю. Молодь зверталася до Л.-а.т-ва з проханням влаштовувати відчити для неї, і Леся брала гарячу участь в цих відчитах. Коли виникла Вітровська історія, а за нею й інші, молодь захвилювалася. Леся була хвора, але вона переживала те, що й інші, може навіть глибше переживала, і лежучи нерухомо в ліжку, писала свого «Поета підчас облоги».
Тимчасом стан здоров’я Лесиного гіршав. Нога боліла в неї все більше й більше. Їй робили ін’єкції в слабий сустав, але після кожної ін’єкції вона почувала себе зовсім зле, температура в неї підвищувалась, її мучив страшний біль, і вона майже втрачала свідомість. Лікарі визнали потрібним зробити операцію. Хоч ця операція була й небезпечна для життя, Леся погодилась на неї й поїхала ради цього в Берлін. Проте скінчилась вона досить гарно, і Лесине здоров’я ніби покращало.
Вернувшись з Берліну, Леся знову взялась за працю. Вона стала співробітником російського журналу «Жизнь», де містила свої літературно-критичні статті. Як свідчить К.В.Квітка, робилося це виключно тому, що Леся хотіла мати свій власний заробіток, щоб не обтяжувати батька видатками, зв’язаними зі здійснюваннями її чисто особистих, індивідуальних планів. «Манить мене мрія, – читаємо в одному Лесиному листі до матері, – хоч який час пожити зовсім самостійно, при виразній і відповідальній роботі» [Недруковані листи Лесі Українки до матері. Червоний шлях, 6–7, 191]. Але добрий стан здоров’я тривав не довго. Р. 1900-го Леся пережила важке горе, і їй знову стало гірше. Тепер вона вже не жила постійно в Києві, а тільки коли-не-коли сюди наїжджала. Осінь та зиму вона мусила обов’язково провадити десь на півдні – чи то в Італії, чи на Кавказі, чи десь інде. Оце курортне життя страшенно знесилювало її.
«Вона казала не раз, – признається Старицька-Черняхівська, – що не має вже сили більше жити цим життям оранжерейної рослини, відірваної від рідного ґрунту, а мусила жити і, живучи там далеко від свого краю, думкою лишалася в нім» [Л.Старицька-Черняхівська. Хвилини життя Лесі Українки. Л.Н.В. 1913, X, 26].
Оці щорічні мандрівки в теплі країни, оця повсякденна боротьба з смертю характеризують другу половину життя Лесі Українки. Правда, недуга мучила її й раніш, але тоді молодий організм сяк-так ще міг поборювати її. Тепер же сил стало менше, а життя було трудніше – смерть зазирала їй у вічі. І наче передчуваючи близьку смерть, Леся подвоює, потроює творчу свою роботу, щоб сказати все, чим боліла душа. В другу половину життя вона написала далеко більше, ніж у першу, і з художнього боку це речі значно кращі за ті, що вона дала за молодих літ. Більша продукційність літературної роботи в останні часи життя пояснюється ще й тим, що Леся жила не в Києві, де їй завжди стояла на перешкоді всякого роду біжуча праця – відчити, вечірки, бібліотека тощо, а за кордоном.
Екзотичність сюжету та драматизм панують і тепер в творчості нашої письменниці, але які досягнення у неї за пройдений період, яка сила духу, яка міць слова, краса форми! Раніш, коли вона захоплювалась лицарськими романами, сюжети її не виходили з рамок середньовіччя; тепер же, після того як їй стали приступні художні перлини всесвітнього письменства, після того як вона пережила могутній вплив Драгоманова й сама побувала в Європі та в країнах стародавньої східної культури, – тепер сюжети її стали ще різноманітнішими: вона бере їх і з староєврейського життя, і з старогрецького, і з староримського, і з часів раннього християнства, і з життя єгипетського, арабського, іспанського, американського і, нарешті, з доби Французької революції.
Ми б не назвали це екзотичністю – термін цей, хоч він і став загальновживаним, мало пасує сюди, – а просто сказали б, що письменниця орієнтується на письменство європейське, світове. Це було в неї органічним, а не випадковим явищем, бо почувала вона себе людиною європейської, а тим самим і греко-римської культури. І коли раніш драматизм в її творах тільки намічався, пробиваючись крізь конвенціональну форму ранньої лірики, то тепер він зайняв чільне місце в її творчості, став головною пружиною творчого процесу. В другій половині життя Леся Українка пише переважно драми або драматичні сцени, етюди. І цей драматизм, на нашу думку, як і драматизм попереднього періоду, помимо лектури, помимо літературних впливів, має своє коріння в тих настроях і переживаннях письменниці, що викликалися її постійною боротьбою з страшним привидом смерті. Цим хочемо сказати ми, що діалектичний метод мислення у Лесі Українки має під собою головним чином психологічний ґрунт, а не якийсь інший.