Дитинство Лесі
Н. Антоненко
Народилася Леся у містечку Звягелі на Волині 26 лютня 1871 р., як друга дитина в сім’ї Косачів; першою дитиною був старший Лесин брат Михайло, близький повірник думок і мрій Лесі (1869 – 1903).
Молоді літа прожила Леся в новому маєтку батьків, у селі Колодяжному біля Ковеля.
Сучасники малої Лесі затямили її блідим дівчатком, з хоробливим виглядом, тихою й розсудливою, без дитячої веселості. Вже тоді носила в собі зароди пізнішої важкої недуги, що загнала її передчасно в могилу. Коли фізичний розвиток Лесі спинювала її недуга, то буйно вже тоді розцвіло її духове життя. Здавалося б, що це зовсім природне, (бо зупин фізичного розвитку дитини викликає поглиблення її духового життя ), та ніякими природними й раціональними мотивами не можна виправдати напряму та змісту дуже інтенсивного її духового життя.
В час, коли ім’ям варварства охрещено духовий імперіалізм, коли одчайдушність у дрібноміщанських очах була немалою ганьбою, коли принципіальність – простолінійність в обороні честі була в цих очах доказом дитячого романтизму, – в час, коли попри весь формальний патріотизм батьківська хата дає їй тільки реалістичне й раціоналістично-матеріалістичне виховання – тоді вже виразно визначається її бунтарська душа. В дитячі роки залюбки прислухувалася до жахливих бабусиних казок про перелесника, що приходив до „дівчини необачної”, що
А в хаті гарним парубком ставав,
Облесливим – речами і очима.
Він їй приносив дорогі дарунки,
Стрічки коштовні й золоті квітки.
Він дівчину квітчав і молодою
Своєю називав і коси розплітав їй,
Речами любими затроював їй серце.
І поцілунками виймав із неї душу.
На ранок, як співали треті півні,
Зникав той перелесник, а дівчина
Уквітчана, убрана засинала
Камінним сном. А потім цілий день
Бліда ходила, мов яка сновида,
І тільки ждала, щоб настала ніч.
Манили маленьку Лесю „палкі слова”, „грізні вироки тим, що кров лили”. Ось один спомин про оповідання одної принагідної товаришки; вона плела вінки, Леся подавала їй квіти,
… Здавалося, вона плела не для забави,
А щоб зробить оправу для речей.
В речах зривалися слова палкі, ворожі,
Мов грізні вироки всім тим, що кров лили;
В вінку палали кров’ю дикі рожі,
Слова мов квіти ярії цвіли.
Шумів зелений лист, а голос той коханий
Про волю золоту співав мені, –
В вінку мінився злотом ряст весняний,
І золотим дощем лились пісні.
Змісту цих розмов Леся не затямила, бо її поривало що інше:
…барва їх, мелодія раптова
Тепер, як і тоді, мені бунтує кров.
Це напруга її відчування, що різнила Лесю від її ровесників, (що в них почування будяться ок. 14 року життя ). Ця напруга визначує вже характер Лесі, що вже змалку була невгнута й горда.
Упаду собі на лихо,
То хоч в серце біль доходив,
Я собі вставала тихо.
«Що, болить?» – мене питали,
Але я не признавалась,
Я була малою горда –
Щоб не плакать, я сміялась.
Ця невгнутість вже в дитячі роки виразно визначена змістом.
У дитячі любі роки,
Коли так душа бажала
Надзвичайного, дивного,
Я любила вік лицарства.
тільки дивно, що не принци,
Таємницею укриті,
Не вродливі королівни
Розум мій очарували.
Я дивилась на малюнках
Не на гордих переможців,
Що, сперечника зваливши,
Промовляють люто: «Здайся!»
Погляд мій спускався нижче
На того, хто розпостертий,
До землі прибитий списом,
Говорив: «Убий, не здамся!»
Не здававсь мені величним
Той завзятий, пишнийлицар,
Що красуню непокірну
Взяв оружною рукою.
Тільки серце чарувала
Бранки смілива відповідь:
«Ти менеу бити можеш,
Але жити не примусиш!»
Маленька Леся знала тільки одну забаву – сцени з лицарського життя; серед них забувала про дійсність довкілля. Ці дитячі уподобання понесла Леся дальше в життя. В часті години фізичного болю й гарячки та рівночасно творчого пафосу вона не вміла розрізнити:
Тихий стогін виринає,
Чи то стогне бранець-лицар,
Знемагаючи на рани:
«Хто живий у цьому замку?
Хто тут має серце в грудях?
Другом будь, зійди на вежу,
Подивись на бойовисько!
Подивись на бойовисько,
Хто кого перемагає?
Чи над лавами ще в’ється
Корогва хрещата наша?
Коли ні, – зірву завої!
Хай джерелом кров поллється,
Будь проклята кров ледача,
Не за рідний край пролита!
Ні, я чую наше гасло!
Ось, воно все голосніше…
«Зав’яжіть тісніше рани,
Шкода кров губити марне!»
В добі повного сумерку лицарського духа, в добі, коли „мечі перековували на плуги” навіть найбільш випробувані патріоти, коли фізичне життя стало найвищим скарбом людини, – в душі кволої, хворобливої, блідої дівчинки будиться лицарське завзяття, почуття лицарського обов’язку й відповідальності за честь оборонця народу. Зміст Лесиних мрій стоїть теж у сполуці з її улюбленою лектурою: лицарськими поемами середньовіччя.
Наведений момент, що характеризує ціле життя Лесі, не має ніякого іншого виправдання поза духом нації, що його дальше відчуватиме Леся як непереможний наказ, що діє в ній з якоюсь фатальною силою.
Поруч цього психологічного моменту виступає ще в дитинстві Лесі друга прикметна риса: глибока органічна любов до всього, що визначає зміст поняття: Україна.
[Назви «органічна любов» уживаю в тому розумінні, що Леся почуває таку тісну сполуку з Україною й українською нацією, наче б була нерозривною частиною великого організму нації. Такий ступінь любові викличе в душі Лесі як конечні явища, найвищий біль і почуття безсилля з приводу розлуки з Україною, і навпаки, в цій сполуці почуття сили й повноти життя.]
Ось її види: близька сполука з селянськими дітьми була й залишилась назавжди випливом почуття одноплемінності, якої не нищив різний ступінь інтелігенції Лесі й її маленьких товаришів. А в тім і вони могли сказати Лесі багато, про що вона не чула в батьківській хаті. В Лесині й творчості бачимо багато цих малих білих істот – селянських дітей, що дають багато змісту її почуванням.
Ця любов до України викликує в душі малої Лесі й почуття органічної сполуки з селом, отже цим людським скупченням, щозберегло український духовий характер. Місто для неї завжди чуже: воно може мати для неї цікавість, але любов зберігає тільки для українського рідного села, що тоді єдине репрезентує сучасну Лесі генерацію української нації.
Ідеально – як у дусі української нації – сполучена лицарська вдача Лесі з любов’ю до ніжності, м’якості й гармонії сільського життя. Цей останній момент розв’язує її сполуку з рідною природою:
Ой чи так красно в якій країні,
Як тут на нашій рідній Волині!
Ніч обгорнула біленькі хати,
Немов маленьких діточок мати.
Вітрець весняний тихенько дише,
Немов діток тих до сну колише.
Ця органічна сполука з рідною українською природою буде силою контрасту до довкілля або шляхом асоціації викликувати в душі збережені там дорогі образи. В непривітному, чужому місті зустрічає „убогу похилу селянку із жмутком пролісків в тремтливій руці” (звернім увагу на елементи цього портрету, що розв’язують духове відношення до особи на цьому портреті), тоді
Скрізь квіти, ряст, ясна роса…
На проліски білі, на квіти лагідні
Скотилася тихо сльоза…
Ця органічна сполука буде завжди викликувати в Лесині й душі почуття нестерпного болю, коли її доведеться кидати рідний край.
Інший прояв любові до України, це відношення Лесі до народної пісні. Малою дитиною заслухувалася з захопленням в пісні матері й селян, причому це захоплення – як зазначують її біографи – з’явилося без впливу матері. Одначе вартість української народної пісні відчувала Леся більш підсвідомо, інтуїтивно, бо сучасна їй наука не ставилася з глибокою пошаною до тієї ділянки своїх дослідів.
[Ці досліди: 1) переочують зовсім змістові вартості пісні, 2) обезцінюють її естетичні прикмети безвиглядним розшуком чужонародних впливів і штучною теорією т. зв. «величання»; 3) в досліді форми або обмежуються до самого охоплення її видів, або аналіз її ведуть також у напрямі розшуку чужини. Єдино в ділянці мелодики поважне становище до української народної пісні займає М. Лисенко. Тоді нікого не цікавило питання, чому Шевченко бачив в українській пісні «славу України».]
Не вживаючи майже зовсім народних ритмів, зберегла цю пісню з пошаною в душі так, як зберігаються дорогі пам’ятки. На півтора місяця перед смертю диктувала свому чоловікові ці пісні, що їх зачула ще п’ятилітньою дитиною.
[В 1917 р. в Києві вийшов збірник: «Народні мелодії з голосу Лесі Українки». К. Квітка пише там: «Отож її (Лесі) життева праця, почавшися з народної пісні й відбігши потім дуже далеко, скінчилася народною піснею». На ділі ця праця не відбігла від укр. нар. пісні, якщо взяти під увагу основу її змісту.]
Ще органічна сполука з Україною вимагатиме врешті від неї безупинної праці для нації; повна свідомість цього моменту збудиться одначе у Лесині й душі щойно пізніше.
Батьки Лесі виїздили, звичайно зимою, до Києва; безпосередньою метою цих виїздів була потреба доповнювати освіту дітей, що їх Косачі вчили дома, бажаючи зберегти їх перед шкідливими впливами московської школи. Для цього наймали студентів університету. Здобута таким способом освіта дітей далеко перевищувала той ступінь знання, що його давала школа. Тоді познайомилася Леся й її брат Михайло із своїми міськими ровесниками; їх перевищували молоді Косачі знанням української мови; всі їх ровесники з інтелігентських родин говорили поганою мішаниною української й московської мови.
Між 11 і 12 роком життя з’являються в Лесі перші прояви сухіт костей, спочатку в руці, яку мусіли лікарі покласти в гіпс. Від цього часу починаються її жахливі терпіння, що на цілі місяці приковують її до ліжка. Довкруги неї пливе буйне життя, радіють здорові люди, розцвітає весна. Ось один болючий спомин:
Провадить речі й співа й гука.
На клавішах твоїх швидкий гучний таночок
Чиясь весело виграла душа.
Та хто це плаче там, в другій хатині?
Здавило серце почуття гірке.
Чого я плакала тоді? Чого ридала?
Тоді ж кругом так весело було…
Ох, певне, лихо серцем прочувала
Що на мене, мов хмара грізна йшла.
Та люди не почули від маленької Лесі ні скарги на долю, ані не побачили її сліз.
З 12 року життя починається її літературна творчість під наглядом матері, що „творить для дітей літературну атмосферу”. Перші твори (віршики) друкує Леся в Галичині, в „Зорі” з 1884 р., в „Народі”, „Дзвінку”, „Буковині”, „Бібліотеці для молодіжи”, в альманаху „Перший вінок”. Головно ж силує мати Лесю працювати над перекладами з Гейне, безмежно далекого до її світогляду.
[Подібно далекий до Лесиного світогляду був з українських письменників Панько Куліш, що від нього Леся Українка вчилася віршувати. Іншого зв’язку з Кулішем Леся немає. Зате О. Пчілка й усі Лесині сучасники віддають Кулішеві (першому типовому дефетистові в українській літературі й першому типовому індивідуалістові) перше місце перед Шевченком. Те становище сучасників Лесі до Куліша й Шевченка мало тільки цей негативний вплив на Лесю, що не спонукало її простежити глибоко творчості українського генія – Шевченка.]
Не диво, що в 1890 р., в листі до брата Михайла, жаліється Леся на цю примусову роботу – переклади з чужих літератур.
Натхнення лиш нема!
А надо мною муза
Стоїть, як стовп, німа…
Тепера буду мучить Альфреда де Мюссе…
Помучитись прийдеться
З усім тим не на жарт,
Але ж «козацька слава»
Теж чого-небудь варт,
– кінчить з легкою іронією Леся.
Коло 1890 р. сухоти перекинулись на ноги; в листі до брата скаржиться Леся, що ходить на шпильках, що „ноги болять в ступнях, спина болить”, не може „рівно сидіти”. Найболючіше для неї те, що вона не може бачити весни:
тільки співи та квіти ясні
Наче казку давню пригадаю
У сні.
Для себе вона дуже мало, а то й нічого не бажає. Ось зустріч Лесі з весною в пізніших роках (1894):
Дарунки всім несе ясна,
Для мене тільки дару не придбала,
Мене забула радісна весна.
Ні, не забула. У вікно до мене
Заглянули від яблуні гілки,
Замиготіло листячко зелене,
Посипались білесенькі квітки.
Прилинув вітер, і в тісній хатині
Він про весняну волю заспівав,
А з ним прилинули пісні пташині
І любий гай свій відгук з ним прислав.
Моя душа ніколи не забуде
Того дарунку, що весна дала:
Весни такої не було й не буде,
Як та була, що за вікном цвіла.
Та й не бажала Леся цього спокійного щастя для себе:
Я щастя не маю і в мріях не бачу,
Бо іншії мрії у серці ношу,
Коли я часами журюся і плачу,
Я щастя і долі тоді не прошу.
Для інших і доля і щастя хай буде,
Собі я бажаю не сну, а життя, –
Хто зо сну прокинувсь, хай щастя забуде,
Йому вже до щастя нема вороття.
Різка суперечість між фізичним безсиллям і безрухом, та палким поривом викликує в душі Лесі бунт, який виявляється в її знаному вірші „Contra spem spero”, що то так глибоко символічно ілюструє цілу її особовість:
… Я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть думи сумні.
Я на вбогім сумнім перелозі
Буду сіять барвисті квітки,
Буду сіять квітки на морозі,
Буду лить на них сльози гіркі.
І від сліз тих гарячих розтане
Та кора льодовая міцна…
Я на гору круту, крем’яную
Буду камінь важкий підіймать,
І вагу несучи ту страшную,
Буду пісню веселу співать.
В довгу, темную нічку невидну
Не стулю й на хвилинку очей,
Все шукатиму зірку провідну,
Ясну владарку темних ночей…
В 1890/1 р. в Колодяжному вчить сестру Ольгу та складає для неї підручники, нпр.:„Стародавню історію східніх народів”, що виказують високий ступінь освіти.
[Леся Українка вивчила багато світових мов; із старих: латинську та грецьку, з нових: московську, польську, німецьку, французьку, італійську, болгарську й іспанську. Деякі мови Леся знала так добре, що могла ними орудувати навіть і в поезії.]
Антоненко Н. За духа нації. – Краків: Українське видавництво, 1941 р., с. 12 – 21.