Мотив індивідуалізму

Леонід Підгайний

Нарешті, мусимо розглянути ще один мотив у творчості Л.Українки, що особливо виразно постав за останні роки, – це так званий індивідуалізм.

Індивідуалізм взагалі є прагнення створити сильної вдачі людину, що бореться здебільшого за своє визволення, за повний розвиток усіх своїх інтелектуальних сил і не хоче поступатися своїми інтересами перед громадськими. Такий був індивідуалізм європейський – у німецького філософа Ніцше та в письменників – Байрона, Ібсена, Уайльда, Лермонтова.

Індивідуалісти – це ті, що визнають розвиток своєї особистості за мету життя й не визнають над собою жодних прав суспільства, ані обов’язків до нього. Тому вони вступають у конфлікт з громадою, борються з нею за права своєї особистості на абсолютно вільний розвиток, рвуть з громадянством усякі зв’язки й тому, здебільшого бувають самотні. Образ лермонтовського «» і є найвизначніше втілення такого гордого й незалежного індивідуаліста-самітника. Відразу здається, ніби ті персонажі, що є в Л.Українки, з сильними індивідуалістичними рисами, горді й самотні, що йдуть проти суспільства, цілком тотожні з індивідуалістами європейськими.

Але так тільки здається. В дійсності маємо щось інше. Придивімося до її творів.

В ранній поемі, ще напівдитячій, «Самсон», маємо тип сильної вдачі – жінку Далілу, що бореться за незалежність не своєї особистості, а свого народу. Це особистість, в якої громадські інтереси найперші.

Далі, в поемі «Віла-посестра», на сюжет з слов’янського епосу, бачимо, як звичайно в Л.Українки, цілком самостійну обробку, в іншому, ніж у епосі, дусі.

Це поема про сильну, мужню, з удачею хороброго вояки, жінку й щиру посестру, що не побоялася заподіяти смерть любому побратимові, щоб той не мучився, бо визволити його з мук вона не могла.

Дослідники здебільшого йдуть по лінії з’ясування «генези», себто походження твору, його джерел, під якими впливами він виник тощо, і мало звертають уваги на те, що ж нового вносить поетка, обробляючи мандрівний сюжет, і чим те нове пояснити. Це нове своє розуміння, що вносить його письменник, обробляючи старий сюжет, і становить найголовнішу та найцікавішу проблему в дослідженні творчості даного письменника, бо в цьому саме на увесь зріст і виявляється його особливе творче обличчя, його письменницька індивідуальність.

У вступній статті до цієї поеми (III т. «Творів» Л.Українки нового вид.) М.Драй-Хмара переважно виясняє, що саме Л.Українка взяла з епосу сербського, українського та ін. Правда, він зазначив, чим різниться обробка Л.Українки від трактування цього сюжету в епосі, а саме те, що Віла заколює власноручно визволеного побратима, – трагічний фінал, що ним кінчається поема, замість радісного, яким звичайно кінчаються в епосі подібні мотиви. Але тут справа не в нахилі Л.Українки до трагізму за останні роки, як думає дослідник, а в іншому.

В поемі є кілька місць, де юнак-побратим, звертаючись до Віли-посестри, виявляє свій сумнів щодо її лицарських здібностей саме через те, що вона жінка:

«Як обступлять вороги тісненько,

то коли б ти, сестро, не злякалась».

У відповідь на ці зневажливі від юнака слова та образливу недовіру посестра нічого не відповіла, «тільки погляд кинула урочий, наче той пірнач блискучий, гострий», себто поки що поглядом виявила свою рішучість, готовність змити незаслужену образу. Далі, в боротьбі з турками, трапився прикрий випадок: яничар розрубав пута, якими зв’язані були крила Вілиного коня, й вона злетіла з ним аж за хмару, а побратим лишився сам і попав у полон. Він прокляв тоді Вілу-посестру, думаючи, що вона, слабодуха, зрадила його.

Віла-посестра кинулась визволяти побратима, але вже було пізно: побратима, вимученого катуванням («сириця тіло ззіла, а залізо кості перегризло») і з зломленою волею («горде серце висушив той сором, що зламав я сам почесну зброю і живим до рук віддався туркам»), зовсім не радувало те визволення, що вчинила посестра: він благає її тільки одібрати йому життя й знов застерігає:

«Коли ти мені сього не вчиниш,

то таки зрадливе в тебе серце».

Тоді Віла-посестра затужила, закувала, як зозуля сива:

«Що ти кажеш, побратиме любий.

Чи рука ж моя на те зведеться».

Віла це каже, безперечно через глибоку любов до побратима, – вона ще надіється вернути йому дух життя, але побратим зрозумів ці слова як потвердження своїх сумнівів щодо взагалі вдачі своєї посестри, саме тому, що вона жінка, і виголошує знов тираду таку образливу для гідності посестри Віли, що хоче бути справжньою посестрою, не гіршою від юнака-побратима й, очевидно, має всі до того підстави:

«За що, Боже, покарав так тяжко,

що не дав юнака-побратима,

а судив посестру – цюю Вілу?

От тепер я помочі не маю,

тільки маю жалощі дівочі.

Чи й без них мені не досить жалю?»

[Підкр. моє. – Л.П.].

Таким чином, знов юнак виявив остаточно свій сумнів, що дівчина ні на що інше не здатна, як на «жалощі дівочі», і що на побратима, мужнього й дужого, який не боїться глянути смерті в вічі, коли це треба, вона не здатна й поготів.

Тоді Віла, остаточно впевнившись, що врятувати його життя не можна, довела йому таки своє справжнє побратимство, і «в правиці запоясник блиснув та й убився глибоко у серце» побратимове… Віла-посестра довела, нарешті, що вона не слабодуха жінка, а сильна й мужня вдача, нічим не гірша й не нижча за чоловічу.

Отже Л.Українка втілила тут одну з своїх улюблених ідей, що зреалізувала вона її в багатьох творах, про сильну жіночу індивідуальність, про повне право жінки в усьому бути рівною з чоловіком.

В поемі «Віла-посестра» цю ідею рівноправ’я подано у формі сильної вдачі і в чоловіка, і в жінки. В інших творах Л.Українка доводила здатність жінки до героїчного політичного вчинку («Грішниця»), до боротьби за національне визволення («Даліла», «Тірца»), до боротьби з слабодухою опортуністичною громадою – одна проти всіх (Міріам) за право одверто, не криючись, виголошувати свої переконання, хоч може за них і доведеться заплатить життям (Аврелія).

Головне, що підкреслювала тут авторка, це вірність своїй індивідуальності, своїй вдачі, вірність собі самій.

В творі «Йоганна, жінка Хусова» змальовано жінку (Йоганна), що йшла до визволення своєї жіночої індивідуальності з-під влади чоловіка, але спинилась на півдорозі, згадавши наказ від Пророка, і знову опинилася під владою грубого Хуси й знову мучиться в сльозах.

«Руфін і Прісцілла» – ще, навпаки, приклад ідеального подружжя, де волю кожного ніхто з подружжя не ламає й не скоряє, в родині панує повага та обопільне розуміння прав кожного, навіть коли ідейні переконання різні (Прісцілла – християнка, Руфін – поганин).

У поемі «Ізольда Білорука», теж на світовий сюжет написаній, маємо зміни супроти джерела так само щодо індивідуальності жіночої. Ізольда Білорука змінила своє чорне волосся на біле, себто зрадила свою індивідуальність і з того не тільки нічого не виграла, а навпаки, зазнала ще більшої муки.

Так само Мавка в «Лісовій пісні», зрадивши свою вільну лісову природу, пішла стежками людськими, покохала Лукаша і змінила вільну природу лісову на людську оселю й тому зазнала трагічного кінця.

Подібну ідею вкладено й у трактування світового сюжету на тему про Дон-Жуана («Камінний господар»), де Донна Анна проміняла свої колишні мрії про незалежність та волю – на бажання досягти влади й підбила на те саме й вільного Дон-Жуана, що до того не знав над собою жодного права та примусу, – й обоє гинуть. Навіть антихристиянське трактування образу Іуди («На полі крові») подано в аспекті індивідуалістичному. Іуда став у Христа не за учня, а «попихачем їм був за спасибі, носив торбу, збирав хавтурки». Зневірившися в ідеалі, якого шукав, Іуда продав свого вчителя не тільки з мотивів матеріальних, але й щоб повернути собі втрачену людську гідність.

Отже бачимо, що вірність своїм принципам, своїй вдачі, своїй індивідуальності, непохитність у тому – це головне на шляху до самовизначення сильної людини.

Оці сильні герої Л.Українки здебільшого в конфлікті з громадою, з суспільним оточенням, але причина тут зовсім не та, що в європейському, буржуазному індивідуалізмі.

Там герої намагаються зберегти свою особисту незалежність, скинути ті громадські повинності та обов’язки, що накладає на них суспільство, як на своїх членів. Там індивідуалісти здебільшого «антисоціальний елемент», а в Л.Українки бачимо інше.

В неї теж такі сильні постаті, як Тірца, Міріам, Річард, борються з громадою, у них конфлікт із нею, але не в ім’я своєї особистої незалежності, а в ім’я інтересів громадських-таки, тільки в Л.Українки громада завжди така відстала чи інертна, а то й опортуністична, що не розуміє сама своїх завдань і боротися не хоче.

Отже індивідуалізм Л.Українки є особливий, громадський, наскрізь соціальний; індивідуалісти її змагаються за інтереси соціальні, а не за особисті; це не європейський культ особистості в ім’я цілковитого розвитку всіх її сил, який вони здійснюють, гостро заперечуючи всякі громадські обов’язки. Тому індивідуалізм Л.Українки, кажучи точно, не можна назвати індивідуалізмом в європейському розумінні цього слова.

Друга прикмета її індивідуалізму – це жіночість, рішуча перевага сильних жіночих персонажів над чоловічими; це стоїть, очевидно, в зв’язку з тим, що авторка сама була жінка, досить свідома тих нових ідей, які виникли тоді навколо модного питання – про жіночі права взагалі, про жіночу емансипацію (див. про це в ст. Л.Українки: «Новые перспективы и старые тени»). Її індивідуалізм влучно схарактеризував один із старих критиків такими словами:

«…Індивідуалізм Л.Українки – не безнадійний індивідуалізм гинучих класів, не анархічний індивідуалізм Пшибишевського… її індивідуалізм – бурний протест проти дряблості й сонності суспільства («На руїнах»), проти його «раболепия» пасивності («Оргія»), її індивідуалізм не тікає зовсім життя й людей, подібно героям Байрона й його російських наслідувачів, не ховається в катакомбах, а шукає свого пристановища, як той раб-неофіт в таборі Спартака, в таборі повсталих рабів» («Поезія індивідуалізма»).