Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

Зачароване місце

M. В. Гоголь

Переклад Лесі Українки

(Билиця, розповідана дяком ***ської церкви)

Їй же богу, надокучило вже розказувать! Та що ви думаєте? справді обридло: розказуй та й розказуй – і одчепитись не можна! Ну, добре, я розкажу, тільки вже, їй-богу, в остатній раз!

Егеж, от ви балакали про те, що чоловік може перемогти тую, не тут згадуючи, нечисту силу. Воно, звичайно, так, себто, коли поміркувати добре, бувають на світі всякі пригоди… одначе, не кажіть сього: схоче заморочить диявольська сила, то заморочить, їй-богу, заморочить! От послухайте. Нас всіх у батька було четверо; я тоді був ще зовсім дурень – звісно, було всього років з одинадцять; от неначе зараз пам’ятаю, що якось поліз рачки та став брехати по-собачому, а батько посварились на мене, покивали головою та й кажуть: «Ой, Хомо, Хомо! тебе вже от женити пора, а ти дурієш, як те молоде лоша!»

Дід був ще тоді живий і, нехай йому легенько згадається на тім світі, на ноги був доволі міцний. Було задумає… е, та що ж так розказувать?! Один цілу годину вигрібав жар на люльку, другий побіг чогось за комору. Що ж справді! – сказать би хто неволив, а то ж самі намоглись. Коли слухать, то слухать!

Батько ще з ранньої весни повезли тютюн у Крим продавати – не пам’ятаю тільки, дві чи три хури навантажили; тютюн був тоді в ціні. З собою взяли брата мого, так років три йому було, – бачите, щоб привчивсь зарані чумакувати. Ми й зостались ото: дід, мати, я, брат та ще брат. Дід засіяв баштан, саме при шляху, та й жити перебравсь у курінь; взяв він і нас до себе – ганяти горобців та сорок на баштані. Для нас се було, не можна сказать, щоб погано: було за цілісінький день стільки наїшся тих огірків, динь, ріпи, цибулі, гороху, що в животі, їй-богу, неначе півні кукурікають! Ну, воно ж зате і користь велика: проїжджачі товчуться шляхом, кожному заманеться поласувати кавуном чи динею; а з близьких хуторів було нанесуть на обмін курей, яєць, індиків… Добре було життя!

Отже ж, дідові більш усього було втішно те, що чумаків було проїде щодня возів з п’ятдесят. Народ, знаєте, бувалий, почне розказувати – то тільки слухай; а дідові се все одно, що голодному галушки. Інший раз було зустрінеться з давніми знакомими (діда вже всяк знав), – то вже самі здорові знаєте, що буває, коли зберуться старі: та-ра-ра, та-ра-ра, отоді та отоді, таке-то та таке було… Ну, і почнуть – згадають бог зна колишнє!

Раз якось – ну от, справді, неначе тепер діялось, – сонце вже повернуло на захід, дід ходив по баштану та скидав лист з кавунів (бачте, понакривані були, щоб не попеклись на сонці).

Коли я глянув та й кажу братові: «Дивись, Остапе, он чумаки їдуть!»

«Де чумаки?» – мовив дід, зводячись; він саме значив велику диню, щоб часом хлопці не з’їли.

Шляхом їхало возів шість. Попереду йшов пристаркуватий чумак, уже з сивими вусами. Не дійшовши ступнів, як би вам сказать, може, з десяток, він спинивсь та до діда:

«Здоров, Максиме! от дав бог побачитись!» Дід прижмурився, пізнав. «А, здоров! здоров! звідки бог несе? І Болячка тут? Здоров, здоров, брате! Що за дідько! та тут усі: і Печериця! і Ковелик! і Стецько! Здоров!» – «А, га, га!.. го, го!..» і почали цілуватись!

Волів розпрягли та пустили на попас: вози зоставили при дорозі, а самі сіли очертом у гурт та запалили люльки. Але де вже тут до люльки! – за приповістками та за теревенями навряд чи й по одній досталось. Після полудня дід почав приймати гостей динями. От, кожний, узявши по дині, обчистив її гарненько ножиком (народ, бачте, все такий, що був у бувальцях, знав уже, як що їсться у світі, – хоч би й зараз за панський стіл здатні сісти); еге, – так обчистивши гарненько, проткне кожен у дині пальцем дірочку, вип’є той кисіль, та далі ріже шматочками і їсть.

«А ви що ж, хлопці? – озвався до нас дід. – Чого роти пороззявляли? Танцюйте, бісові діти! Остапе, де твоя сопілка? Ну, лиш козака! Хомо, берися в боки! Ну, оттак! гоп-чуки, гоп-чуки!»

Я був тоді хлопець меткий! – Ох, старість проклята! тепер уже не втну так: замість викрутасів, ноги тільки спотикаються!..

Довго дивився на нас дід, сидячи з чумаками. Коли я бачу, аж у нього ноги щось не встоять на місці, неначе діда хто сіпає за ноги.

«Дивися лиш, Хомо, – мовить до мене Остап, – коли й старий наш не піде в скоки!»

Що ж ви думаєте? Не встиг доказать, аж наш дідуга таки не втерпів: закортіло, знаєте, почванитись перед чумаками. «Ах ви ж, бісові діти! – промовив до нас. – Хіба ж так танцюють? Ось як танцюють!» Промовив сеє, звівсь, та як розставив руки, як ударить в закаблуки!..

Ну, нічого сказать, танцювати він танцював так, що хоть би й з гетьманшею. Ми оступились, а дід і почав витинати на тому місці, що було порожне коло грядки з огірками. Отже ж, тільки що дійшов до половини, та саме хотів розійтись, викинути якогось мудрого викрутаса, аж тут – не здіймаються ноги, та й годі! Що за лиха година! Розігнався знов, дійшов до середини – ні, не втне! – ноги неначе розсохи поробились. «Ач, диявольське місце! Ач сатанинська морока! Уплутається ж ірод, ворог роду людського!.. Ну, як же ж таки прийняти сорому перед чумаками?!» Ушкварив знов та й почав різати дрібно, дрібно – мило подивитись; тільки ж до середини – ні, не танцюється, та й годі!.. «А, гемонський сатано! бодай ти задавився гнилою динею! бодай ще був малим здох, сучий сину! от на старість у який сором увів»!

І справді ззаду хтось засміявся.

Озирнувсь – аж ні баштана, ні чумаків – нічого; і позад його нема нічого, і попереду – нічого, і збоку – скрізь чисте поле. «Еге-ге!.. ссс… от тобі й маєш!» Прижмурився дід, придививсь – місце, здається, трохи знакоме: збоку – ліс, з-за лісу стирчить якась віха і видко тую віху далеко-далеко на виднокрузі. Що за лиха година? та се ж голуб’ятник, що в попа на городі. З другого боку теж щось мріє; придивився – аж то тік волосного писаря. От куди запроторила нечиста сила! Покрутившись кругом, натрапив дід на стежку. Місяця не було видно, – замість його блискала тільки біла пляма крізь хмару. «Завтра буде вітряно!» – подумав дід.

Далі зирк, аж оддалік стежки спалахнула свічка. «Ач!..» Спинився дід і руками не зведе, тільки дивиться. Свічка згасла; тільки ще трохи далі зайнялась друга. «Скарб! – скрикнув дід. – Готов бог знає на що закластись, що то скарб!» і вже був і на руки поплював, щоб копати, та оглядівся, що при ньому ні заступа, ні лопати. «Овва! шкода! ну, та хто ж знав? А може бути, що треба б тільки підняти дерен, а він тут і лежить, голубонько! Нічого робить, треба положить хоч знак на місці, щоб часом не забутись, де!» От притяг чималу гілляку – мабуть, колись вітром зломило, – поклав її на могилку, де горіла свічка, та й пішов стежкою. Молодий дубовий лісок почав рідшати; далі майнув і тин. «Ну, чи я ж не казав, що се попова левада! – міркує сам собі дід. – Оце ж і попів тин! тепер і версти нема до баштану». Пізненько одначе прийшов дід додому та щось і галушок не схотів їсти. Розбудив тільки брата Остапа, спитався, чи давно поїхали чумаки, та й закутався в кожух. Коли ж Остап почав був питатись: «Куди се вас, діду, лиха година носила сьогодні?» Дід одказав тільки: «Не питайся, Остапе! не питайся, а то швидко посивієш!» Та й захріп так, що аж горобців сполохав на баштані. Та де вже-то йому там спалося! Ніде правди діти, хитра з нього шельма була, дай боже йому царство небесне! – завжди вмів викрутитись. Інший раз було такої почне, що тільки губи кусаєш.

Другого дня, тільки що стало в полі сутеніти, дід одягся в свитку, підперезався, взяв під пахву заступ і лопату, випив кухоль сирівцю, надів шапку, утерся полою та й подавсь до попового города. Ось поминув тин і дубовий чагарник; проміж деревами звивається стежка і виходить на поле – здається, та сама. Вийшов і на поле – місце якраз таке, як учора: он і голуб’ятник стирчить; – якраз, як учора. Тільки ж току не видно. «Ні, се не те місце, – міркує дід, – те, мабуть, далі; треба, мабуть, повернути до току». Повернув назад, почав іти другою дорогою; тепер уже тік видно, а голуб’ятник зник! Знов повернув до голуб’ятника – тік щез. А тут, як навмисне, почав дощик накрапать. Побіг знов на тік – голуб’ятник зник, до голуб’ятника – току нема!..

«А, бодай ти, проклятий сатано, не діждав дітей своїх бачити!» А тут дощ приспорив, линув як з відра.

Скинув же дід нові чоботи, щоб не пожолобились от дощу, та задав такого дропака, неначе панський виноход. Уліз у курінь мокрий як хлющ, та все тільки щось мимрить сам собі; а вже що чортяку шанував такими словами, що я й зроду не чував таких! Кажу вам, я, мабуть би, зчервонівся з сорому, якби се було вдень.

Другого дня встав я… дивлюсь – дід уже ходить по баштану, начебто нічого й не було, та накриває собі лопухами кавуни. За обідом старий знов розговорився, почав лякати меншого брата, що проміняв його на кури замість кавуна; по обіді зробив з дерева дві пищавки і пограв на них; потім дав на забавку диню, зігнуту у три погибелі, мов гадюка: він звав її турецькою. (Тепер таких динь я ніде не бачу; правда, й дідові насіння десь здалека досталось). – Пізненько, вже по вечері, пішов дід копати грядку на пізні огірки; отже, проходив коло того зачарованого місця та й промимрив сам собі: «Прокляте місце!» Зійшов на середину, де не танцювалось учора, та ще й заступом ударив спересердя. Коли зирк – навкруги нього те саме поле: з одного боку стирчить голуб’ятник, з другого – той самий тік. «Ну, гаразд, що надумався взяти а собою заступ. Онде й стежка, й могилка! онде й гілка наволочена! ген-ген горить свічка!.. коли б же тільки не помилитись!»

Побіг він підтюпцем, піднявши заступ угору, неначе хотів ним пошанувати кабана, що часом унадиться в баштан. Біля могилки спинився. Свічка згасла; на могилі лежав камінь, зарослий травою. «Сей камінь треба підняти!» – розміркував дід та й почав підкопувати його з усіх боків. «Та й великий же, гаспидський камінь!» Отже ж, упершись міцно ногами в землю, дід таки зіпхнув його з могили, тільки загуло долиною. «Туди й дорога! Тепер швидше піде діло!»

Тут дід став, добув табатирку, насипав на кулак табаки та тільки що хотів нюхнути, аж се в нього над головою – «ачхи!» – чхнуло так, що дерева захитались, а дідові навіть увесь вид заплювало. «Хоч би набік одвернувся, коли вже хочеш чхати!» – промовив дід, протираючи очі. Обдивився – нема нікого. «Отже, мабуть, не любить чортяка табаки!» – міркує дід, ховаючи табаку за пазуху та беручись за заступ. «Дурень же він, а такої табаки ні батькові, ні дідові його не доводилось нюхати!» Почав копати, земля м’яка, заступ так і йде в землю; аж далі – щось брязнуло. Одкинув землю, бачить – казан.

– «А, голубе, осьдечка ти!» – скрикнув дід, підважуючи казан заступом.

– «А, голубе, осьдечка ти!» – запищав зненацька якийсь птичий дзьоб, клюнувши казан.

Оступився дід і заступ упустив.

Аж се й зверху, з дуба, мекнула бараняча голова: «А, голубе, осьдечка ти!»

– «А, голубе, осьдечка ти!» – ревнув ще й медвідь, виткнувши морду з-за дерева. Діда дрижаки пройняли.

– «Та тут страшно й слово сказать!» – промовив дід сам собі.

– «Тут страшно й слово сказать!» – писнув знов птичий дзьоб.

– «Тут страшно й слово сказать!» – мекнула бараняча голова.

– «Слово сказать!» – ревнув медвідь.

– «Оце!» – мовив дід та й сам злякався.

– «Оце!» – писнув дзьоб.

– «Оце!» – мекнув баран.

– «Це!» – ревнув медвідь.

Жахаючись, озирнувся дід навкруги себе… Боже мій, яка ніч – хоч в око стрель! ні зірок, ні місяця. Кругом провалля! Під ногами бездонне провалля, над головою нависла гора і от-от-от, здається, так і повалиться на нього! Аж ось здається дідові, що з-за гори моргає якась морда… у-у! ніс – наче той ковальський міх; ніздрі – в кожну відро води влізе; губи – їй же богу, – мов дві колоди! Червоні очі викотились догори… Та ще й язика висолопило, та й дражниться! «А, дідько б тобі утисся! – промовив дід, кинувши казанок. – Задавися ти своїм скарбом! що за паскудна морда!» Та вже був посунув звідти, але побачивши, що все так, як і перше, він спинився. «Се тільки лякає нечиста сила!» Взявся знов до казанка – ні, тяжкий. Що робить? Не покинути ж тут! от, зібравшись з усією силою, вхопився він за його руками: «Ну, враз, враз! ще трохи, ще, ще!» – витяг.

«О! теперечка понюхати табаки!»

Добув табатирку. Отже ж, перше, ніж понюхати, подивився добре навкруги, чи нема часом кого. Здається, що нема; коли се, здається йому, що пеньок надимається й сапає, ростуть йому вуха, червоні очі наливаються, ніздрі роздимаються, ніс зморщився і от так і збирається чхнути. «Ні, не буду нюхати табаки!» – подумав дід, схопивши табатирку. – Знов заплює сатана очі!» Схопив скоріш казанок та й дременув чимдуж; тільки чує, що ззаду хтось так і чухрає хворостиною по ногах… «Ой, ой, ой!» – репетував дід, біжучи з усієї сили, та тільки як добіг до попового города, тоді звів трохи дух.

«Куди се дід зайшов?» – думали ми, дожидаючи вже годин зо три. Вже давно й мати прийшла з хутора, з галушками. Нема, та й нема діда! Повечеряли самі вже. По вечері вимила мати горщик та й шукає місця, де б вилити помиї, бо навкруги всюди були грядки; коли дивиться, лізе простісінько до неї назустріч кухва. В небі таки темненько було. Мабуть, хто-небудь з хлопців, пустуючи, сховався та й підштовхує тую кухву ззаду. «От якраз сюди й вилити помиї!» – мовила та й вилила гарячі помиї.

«Ой!» – крикнуло щось грубо. Зирк – дід! Ну хто не знав, що то він?! їй-богу, думали, що діжка лізе! Признатись по правді, хоч воно трохи й гріх, а, справді, смішно здалось, як сива голова дідова була в помиях та обвішана шкурками з кавунів та динь. «Ач, бісова баба! – мовив, обтираючи голову полою. – Як обшпарила! Наче свиню перед різдвом! Ну, хлопці, буде вам тепер на бублики! будете, сучі сини, в золотих жупанах ходить! Дивіться лиш, дивіться, що я вам приніс!» – промовив дід, одкривши очі. – Що ж би ви думали таке там було? Подумайте гаразд. Га? Золото? От то-то ж, що не золото: сміття, паскудство… сором казати, що таке! – Плюнув дід, шпурнув казанок, ще й руки після того помив.

З того часу закляв дід і нас діймати коли-небудь віри чортяці. «І не думайте! – часто казав він нам: – Все, щоб не сказав ворог господа Христа, все збреше, сучий син!» І було тільки почує старий, що в іншому місці непевно. «Ану, хлопці, нумо хрестити! – крикне він на нас. – Так його! так його! добре! гаразд!» І почне хрестити. А те прокляте місце, де не танцювалось, загородив тином, наказав кидати туди все, що єсть непотрібного, – весь бур’ян та сміття, що згрібав з баштану.

То ось як часом морочить нечиста сила чоловіка! Я добре знаю ту землю: потім наймали її в батька сусідні козаки під баштан. Земля славна, урожай був завжди чудесний: тільки на тому зачарованому місці ніколи не було нічого путнього. Засіють як слід, – а зійде таке, що й розібрать не можна: гарбуз – не гарбуз, кавун – не кавун, огірок – не огірок… чортзна-що таке.


Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 490 – 496.