Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

28.01.1902 р. До сестри Ольги

Сан-Ремо 28.01.1902

Лілея моя дорогая!

Давно вже я збираюсь написати тобі сього листа і чогось одваги не стає. Боюся, що, може, тобі се здасться непрошеним посередництвом, але ж ти говориш мені про свої справи, то й я одважусь сказати все, що можу. Мене страшно, до краю гризе і гнітить ваша «тактика мовчання». Господи, що за фатум непорозуміння та нещирости вісить над нашою родиною! І звідки ся нещасна традиція? Хто їй дав початок?.. Ну, та що думати про те, може, хоч тепер яким героїчним зусиллям можна буде поправити справу, внести нормальну ноту в сей ненормальний, натягнений стан речей.

Я тобі подам факти, може, тобі невідомі. Ти думаєш, що з тобою мовчать через те, «що нецікаво питати». Тим часом я знаю, що їм дуже цікаво, а чому не питаються, на те різні причини. Ще літом, коли тілько що, після простих та одвертих розмов встановилась ота ваша «тактика мовчання», мама писала мені: «розмови про шлюб затихли, Ліля ні словом не згада, коли і як то має бути, ну, а вже ж ми її не будемо пхати силоміць до шлюбу» (навожу недословно, бо тут сього листа нема, але смисл був такий). Отже, значить, вона вважає, що розпитувать, — то все одно, що натякати: а чому ж ти вже не йдеш? Т[ьотя] Єля казала мені, що мама скілька днів плакала і ридала по кутках, поки наважилась вимовити тобі своє бажання про формальне вінчання. Та вона часто всім говорить що-небудь про тебе, а тобі самій боїться сказать, так таки й сама каже: я її боюсь, бо вона мені щось різке скаже. Знов же й папа обіжається на п[ана] Крив[инюка], що він досі сам ні слова не казав про ваші плани, а сам папа знов таки не одважується говорити, бо се вийде, «що він свою дочку нав’язує чи випихає». Може се й дуже чудно на наш погляд, можна з сим рахуватись чи не вважати, як хочеш, але ж тілько бачиш, що тут діло зовсім не в браку цікавости.

Через те саме папа не сміє предложить якусь поміч п. Крив[инюкові], бо не знає, в яких відносинах вважає себе сам п. Крив[инюк] щодо папи, чи вважає за родича, чи за чужого, чи за «неизвестное зло». Про твою подоріж за кордон, коли я заговорила з папою, приїхавши восени, то він сказав: «Чего ты настаиваешь на этом переселении, когда Лиля сама вовсе этого не хочет? Она сама считает оставление Петербурга равносильным оставлению медицины». Я вже не знаю, через що він так думає. Тепер ще в остатньому листі своєму до мене він пише, що, дивлячись на тебе, він жалує, чому і ти, і п. Крив[инюк] не покинули зовсім науки та не поженились, ніж маєте отак жити. А разом з тим боїться твого «заговаривания» про гостину до Львова, бо ти, мовляв, там ще більше втомишся і, не відпочивши, знов попадеш в петербургську лямку. Мамі ж знов твоя видержка здається просто холодностью до п. Крив[инюка], і вона перед т[ьотею] Єлею нарікала, що ти будеш нещасна, бо йдеш не з любові, а з жалості. До всього ж і вона, і папа дуже ображаються, що і ти, і п. Крив[инюк] мовчите і не говорите їм нічого і рішають подібно ж, як ти: їй нецікаво знати нашу думку, ну, добре ж, будемо мовчати.

Може, се недобре, що я тобі розказую те, чого мені не доручали казати, і, може, навіть не хотіли б, щоб я казала. Через се я ніяк не могла зважитись писати сього листа, і так трудно було мені написати все попереднє. Але ж я не могла інакше. Ну, як же так, склавши руки і заціпивши зуби, ждати, чим скінчиться ота взаємна «тактика мовчання»? Мені на такі ситуації навіть в театрі тяжко дивитись, а то ж терпіти їх мовчки в своїй родині!

Ти, може, скажеш, що я й сама цілими роками мовчу. Але то інакше. В моїх історіях особистих мені ніхто не міг ні помогти, ні пошкодити, вони з мене починались і на мені кінчались і нікого крім мене не мучили, власне, поки я про них мовчала. Я і не починала про них говорити, а коли приходив час, просто і на ділі, хоч не на словах, виявляла, як я маю поступити. І се була крайність, і се в щирій нормальній родині не повинно бути (при нормальних відносинах, напр[иклад], з тобою я таки й не так поводжуся), але ж то, як кажу, тілько мене гнітило.

У тебе інакше, бо тут зачеплена і друга, дорога тобі людина, та й всі мучаться тією «тактикою». Так нащо ж, нащо ж, кому вона потрібна? Покиньте її! Ти молодша, здоровша духом, одважніша, менше покалічена життям, може, тобі і легше буде взяти на себе ініціативу. А коли хотіла б, та не можеш, то, коли позволиш, я її на себе візьму. Коли б я дома була, між вами тепер, я, певне б, не витримала і, не питаючись, вмішалась, та в листі до папи навіть вже зроблений початок, дуже здалека, але ж з такої далечі і в листах то дуже трудно. Листи так довго йдуть, хто зна, впору чи не впору прийдуть, в якому настрою хто буде їх читати. Писане слово таке грубе, категоричне, без відтінків, його «тону» не чутно… От і тепер пишу і боюся, чи не зачепила тебе чим, чи не образила, чи так ти мене розумієш. Може, тобі се просто «наставлением» якимсь покажеться. Але ж ні. Правда, ні? Ти не думаєш так про мене? Ти ж чуєш, правда, серцем чуєш, як писався сей лист. О, коли б ти все знала!

Я три ночі думала і передумувала про се, ох, мене так гнітить думка, що ти, моя «щаслива», тепер не почуваєш себе щасливою, а власне, коли б і почувати, як не тепер? І куди йдуть молоді сили, молоде почуття? На тактику мовчання, на педантичну видержку! І, прости, коли се неправда, але мені спадало на думку, чи не для того ти провадила те, як ти сама називала, «божевільне» життя в Петербурзі, не давала собі ні їсти, ні спати метушнею, і тепер в Києві метушишся і добиваєш свою силу, щоб задурити себе і тим помогти витримати і «тактику», і видержку. Але коли так, то се не видержка, коли так, то краще вже просто не видержати, бо хіба ж не все одно, від чого покинути науку, для чоловіка чи для того, що анемія та істерія не дадуть скінчити. Вже ліпше, по-мойому, для чоловіка, бо хоч одній людині була б якась втіха, а так ні собі, ні людям.

Ти колись писала, що дорожиш моєю думкою про твої поступки. Так от моя думка: коли видержка, коли одвага, то нехай буде до кінця. «Претерпевший до конца спасен будет». Коли видержка для науки, то треба не тілько скінчити курс медицини, але і потім працювати на її полі. Нащо ж той курс інакше? Коли брати на себе два обов’язки: замужньої жінки і лікаря, то треба узброїтись для них, зберегти свою силу, не тратить її марне на тактики і задурювання, зробити все, що од тебе залежить, щоб унормувати свої відносини, щоб врівноважитись хоч трохи, не давати себе шарпати даремне, і серйозно вважати на своє здоров’я, зробити все, що від тебе залежить, щоб стати здоровою, здібною до нормальної праці людиною.

Ти, може, знов скажеш, що коли не послухала [нрзб.], то мене і тим більше не послухаєш. Але ти слухай не [нрзб.] і не мене, а сумління і логіки; коли вони заснули, то збуди їх.

Ох, прости, прости мені сей різкий тон! Не так треба говорити і не так я почуваю. Ні, я почуваю, що я говорю правду, тільки я її почуваю не різко до тебе. Ти розумієш? Я ж тебе люблю, в тім все діло. Я не пекти тебе хочу, я б сама за тебе в огонь пішла. І тепер, коли хочеш, піду в «огонь», в перший огонь «обсужденій» наново того, що вже обсуждалося раз. Я не смію робити того без твого дозволу, бо не можу sauver toi malgru tois, і через те питаю тебе. Я не говорю до тебе згори вниз, не читаю нотації, бо я тямлю, що сама не стояла ніколи на висоті того ідеалу, на який тобі вказую, на який вказує сумління і логіка. Я дуже далека від того ідеалу, але я намагаюсь до нього, – якби не намагалась, не сиділа б я тут тепер, а знайшла б щось таке, що помогло б мені скоріше спалити себе. Спалити з ентузіазмом, з безсонними ночами, з поривами творчости. Але я думаю, що не маю права на се. Я, інвалід, недобиток, не маю права добити себе. Що ж казати тобі про тебе?..

Ой, Лілеєнько, як шкода, що ми весь сей час не бачились і тепер мусимо тільки писати… От я вже втомилась, мушу кінчати, і взагалі, невдоволена з сього листа. Але пошлю його, бо кращого все одно не напишу, а мовчати не можу. Ти прости мені все, що тут є безладного і недоладного, у мене зовсім душа була не на місці, коли се писалось, і думки розбігались… Тепер я спокійніша, може того, що вже втомлена… Ти мені напиши по щирості, як ти прийняла сей лист і чи він тобі до чого придався (власне, ті факти, що я тобі подаю). Коли прийдеться написати що прикре, то все-таки напиши, не бійся мене вразити чи засмутити до краю. Тільки не треба між нами тії політики мовчання, ради всього, що тобі дороге, не треба! Я не через те питаю в тебе правди, що мені «цікаво» знати про тебе, се слово тут не до речі, мені треба знати про тебе, я не можу не знати. Ти ж моя сестра, не тільки по крові, ти ж мій друг!… Лілія моя білая, giglio d’oro!

П[ан] Крив[инюк] писав мені недавно, дуже здержано, але почувається смуток під тою видержкою. Я йому відповідала і призналась, що напишу тобі сього листа (не писала в деталях, про що).

…Про своє здоров’я і т. і. пишу Раді завтра, а тепер вже годі. Цілую тебе і обіймаю міцно і… Ну, вже не знаю…

Твоя Леся


Примітки

Лист до сестри Ольги, 1902 р.

Подається за виданням: Листи так довго йдуть…: знадоби архіву Лесі Українки в Слов’янській бібліотеці у Празі. – К.: Просвіта, 2003 р., с. 27–33.

Лист опублікований з вилученнями фрагментів: Хронологія. – С. 593-594, де датований за новим стилем. Без вилучень подається вперше за автографом: Національна бібліотека Чеської республіки, LU1/30/00.

бажання про формальне вінчання – Конфлікт полягав у відмові Ольги Косач та Михайла Кривинюка брати церковний шлюб.