Воля і влада

Р. Задеснянський

Та таке розуміння важливості і конечності національної боротьби, боротьби завзятої і безкомпромісової, висуває на одне з перших місць питання «тактичне», питання організації сили, питання ролі проводу, питання «влади».

В заранні своєї творчості, як я вже вказував, авторка торкалась і тих питань, даючи на них готову відповідь, характеристичну для демократично-ліберально-соціалістичного табору, відповідь, яку можна було б назвати, маючи на увазі відомий вірш Франка, «антиберкутівством». Сила – це, як думали вони, тільки організоване громадянство, мирно й розумно настроєне, а влада – це щось протилежне волі, щось, що деморалізує і що громада повинна обмежувати або, як казав Драгоманов, «розбавляти», щоб було нешкідливе.

Пізніше, очевидячки, авторка не один раз задумувалася над цими питаннями, так тісно пов’язаними з роллю одиниці та зі значенням проводу; певно, читала на ту тему багато, знайома була також з творами Ніцше, Ібсена та інших і в коротенькому творі, одному з останніх своїх творів, який зветься «Триптих», постаралася сказати своє слово в цій справі.

Перша частина «Триптиху» підкреслює, що навіть цілком втомлена, виснажена, збайдужіла й безсила людина під впливом великого бажання поправити свою велику помилку, мимовільну кривду, під впливом могутнього пориву душі, зродженого прикладом ідеалізму і саможертви, може стати в одну хвилину знов дужою і доконати великих чинів.

Сила, оперта на почуття обов’язку (друга частина «Триптиху»), потрібна для оборони нації (символічно «міста»), але для оборони міста перед «ніччю та її слугами», міста, що не має мурів (держава), якого мешканці внаслідок поневолення є здеморалізованою «отарою овечою» і лише по створенні держави стануть «впорядкованою громадою, народом, не гіршим від своїх сусідів». Для доконання такого чуда потрібна сила героїв, визначних одиниць, провідників; одначе і самі герої, самі провідники, навіть доконуючи надлюдських чинів, не в стані виконати своє завдання, яке є понад силу і самих вибраних одиниць. Для виконання свого завдання мусять бути проводом змобілізовані також маси. Це останнє завдання має взяти на себе мистецтво, воно мусить «овечу отару» зробити здатною до праці, дати їй віру в перемогу і запалити її бажанням перемогти. Тоді «пігмеї», хоч і не так добре виконуючи працю, як «герої», уможливлять докінчення мурів, доконають разом з проводом чуда!

Остання частина «Триптиха» має викликати у читача віру в те, що той «сон», який скував духа нації, мине, оживе її дух і сила характеру, а з нею оживе й сила фізична та розірве всі пута національної неволі. Так розв’язавши питання відродження та організації сили для остаточного визволення, авторка не могла не спинитися ще раз на питанні вартості і значення влади. Це питання вона розв’язала в написаному в 1912 році «Камінному господарі».

«Камінний господар» – це один з останніх і то найкращих творів, в якому велика поетка дає відповідь на низку чи не найважливійших світоглядових питань, протиставляючи одні одним протилежні погляди і світогляди, висловлені майже в формі тез та втілені в живі, художні постаті тих, що висловлюють ті тези.

Сама фабула «Камінного господаря» є мандрівною власністю світової літератури, яку кожний великий письменник, що зацікавився нею, обробляв по-своєму. Власне, Леся Українка скористалася цею мандрівною темою для виявлення своїх поглядів і розв’язання проблеми влади та негативної оцінки ідеалів того анархізму, якому так симпатизував Драгоманов і більшість її сучасників.

Її дон-Жуан – це, власне, своєрідна персоніфікація анархістично-ліберально-соціалістичного світогляду молоді XIX століття і початку XX, а сам «Камінний господар» – це представник протилежного світу ідей, принципу влади, ієрархії, обов’язку, ладу, великих аспірацій і великого самозречення для тих ідей.

Вже в першій дії намічається конфлікт, що випливає з засадничих поглядів на світ і завдання людини: дон-Жуан навіть в небезпеці «дбає про веселість», хоче одержати максимум насолоди від життя, а Командор навіть напередодні весілля дбає про обов’язок, гідність, повагу і збереження звичаїв. Дон-Жуан вважає «вільним» того, кого громада викинула геть (отже його не обходять жодні обов’язки, важні для членів громади, держави чи суспільства), хто не має батьківщини, бо «при світлі волі всі краї хороші».

Він намагається приєднати до цих поглядів донну Анну. Але донна Анна має розвинене почуття гордості та волю боронити її від всяких ексцесів з боку дон-Жуана. Ця гордість рішаючий чинник – вона стає на перешкоді дон-Жуанові і не дає знизитися донні Анні до плебейського світогляду. Одначе, Анна на початку гнеться під тягарем обов’язків, пов’язаних з її становищем дружини Командора, обов’язків, що відбирають їй рештки тої насолоди життям, втіленням якої є дон-Жуан.

Командор з’ясовує знов же дружині обсяг і значення своєї влади, значення його роду, значення етикету і просить донну Анну стояти на сторожі його прав навіть у дрібницях етикету. Донна Анна зітхає, вислухавши те все і розуміючи, що треба забути за ті приємності життя, які приступні людям, на яких не спочиває тягар влади.

Командор у відповідь на зітхання, що вилетіло з уст його дружини, робить увагу, що каяття запізне – вона знала, що її чекає, вибравши його і те становище дружини Командора. Ця увага вразила гордість донни Анни і вона каже: «я признаю Вам рацію», «Забудьте мої химери». Ця коротка тверда відповідь уможливлює Командорові відкриття їй своїх планів і дає змогу вказати верхів’я, на які він думає піднятися.

Цей короткий, повний глибокого значення діалог:

«Тепер я пізнаю свою дружину.

Простіть, я був на мить не певен Вас

і боротьба здалась мені тяжкою

за той щабель, що має нас поставить

ще вище».

Анна робить увагу: «вище є тільки трон» і одержує спокійну відповідь: «так, тільки трон». Вслухайтеся в цей тон – і ви побачите, що це не хапчивий, жадібний панування для насолоди чи славолюбства тип, а дійсно гідне втілення ідеї влади. Знов вже вдруге почуття гордості допомагає донні Анні перемогти, але вже не дон-Жуана, а побороти в собі самій нахили, властиві дон-Жуанові (що є, так би мовити, матеріалізованим осередком того, протилежного командоровому світогляду), і скеровує її на круту стежку, яка веде на верхів’я! Слушно зве її Командор «орлицею», бо

«орлиця тільки може

на гострому і гладкому шпилі

собі тривку оселю збудувати

і жити в ній, не боячись безвіддя,

ні сонця стріл, ні грізьби перунів,

за те їй нагорода – високості».

Але не так легко все ж стати людиною влади, вповні відкинувши все і… дон-Жуан знову, по відході Командора, вдирається, щоб почати остаточний бій двох світоглядів.

Знову пересічні почування пересічної людини, спомин і мрії про радість, щасливе життя, стають до помочі дон-Жуанові, який пробує, спираючись на них, «розбити камінну одіж» людей влади. Надходить Командор, дон Жуан перемагає, так би мовити, дане втілення ідеї влади – Командора, але боротьба все ж ще не скінчена.

Ідея жива, вмер лише один з носіїв її. На кладовищі донна Анна знова підкреслює дон-Жуану, що «мала зроду горду душу», і з’ясовує, що «потрібен камінь, коли хто хоче будувати міцно своє життя і щастя». В іншому місці каже вона: «Сама звила я це гніздо на скелі, труд, і жах, і муку – все переборола і звикла до своєї високості!».

Так ожила ідея влади в гордому серці донни Анни, яка знова вступить в бій з дон-Жуаном. Донна Анна розбиває теорію «волі» дон-Жуана, кажучи, що того, хто увійшов в громаду самохіть, обов’язують громадські пута, яких не можна скинути, але зате можна «силою й завзяттям духа зробити з них ланцюг потужний влади, що вже й громаду зв’яже, наче бранку, і кине вам до ніг! Я вам кажу – немає без влади – волі!» Крок за кроком здає дон-Жуан свої позиції і мусить, вбивши Командора, сам зайняти його місце. Одначе, це таке парадоксальне, що сам дон-Жуан каже:

«Як чудно… лицар волі – переймає

до рук своїх таран камінний,

щоб городів і замків добувати».

Донна Анна ж повчає:

«Ви ще не знаєте, що значить влада,

що значить мати не одну правицю,

а тисячі узброєних до бою,

що можуть і скріпляти, й руйнувати

всесвітні трони, й навіть – здобувати!»

Порівняйте зі словами Командора в IV дії – побачите, що ідея його далі жива, блискуча і реальна. Більше того, вона набирає все більшої сили і перемагає того, хто був її ворогом, заполонює його. Дон-Жуан захоплено відповідає: «Це горда мрія», а донна Анна намовляє «в спадок перейняти і сюю мрію вкупі з командорством», а даючи йому плащ командора, додає:

«він, мов прапор,

єднає коло себе всіх одважних,

усіх, що не бояться кров’ю й слізьми

сполучувать каміння сили й влади

для вічної будови слави!»

Дон-Жуан піддався; слухняно вдягає плащ і бере у руки ознаки влади. Але раптом у дзеркалі він бачить не своє обличчя, а Командорове, Командор виходить з рами і кладе правицю дон-Жуанові на серце, від чого той застигає в каміннім остовпінні.

Цей кінець є логічний – адже ж «дон-Жуан» має рацію існування лише яко персоніфікація ідеї «волі від чогось», а не «волі до чогось», анархії, ставлення понад все приємностей особистих від життя. Його серце мусило завмерти під дотиком ідеї Командора, бо дон-Жуан вмер вже тоді, коли перестав бути собою.

Щоб стати носієм ідеї влади, треба, як Донна Анна, «на гору тяжко здійматися», мати вроджену гордість, бути гідним тої високої ідеї. Дон-Жуан капітулював, його осліпила, перемогла ідея влади і, хоча він вбив був одного з носіїв її, проте не був приготований до того, щоб зайняти його місце. Велич і камінна сила ідеї в особі Командора, Камінного господаря шпилів, вбиває дон-Жуана, щоб цим кінцевим акордом підкреслити остаточний тріумф, апофеоз великої ідеї.

Примітки

Подається за виданням: Р. Задеснянський Творчість Лесі Українки. – München: 1965 р., с. 51 – 55.