Відхід від соціалістичних ідей

Р. Задеснянський

Не можемо однак, говорячи про творчість Л. Українки, проминути мовчки такий проречистий факт: Леся Українка виявлювала виразне зацікавлення соціально-політичними проблемами і тактикою революційної боротьби в роках 1896–1905. На цей же період припадають і такі її твори, як «Одержима», «Вавилонський полон», «На руїнах», «Осіння казка» і «Три хвилини».

Треба думати, що поетка вже в 1905 році, під час першої революції, помітила гострі пазури, які почали показувати московські соціалісти, мала нагоду поміркувати над негативним відношенням Маркса та Енгельса до т. зв. «недержавних націй», і ці спостереження й міркування розбудили в ній здорову критичну думку. Поетка береться до перегляду, виправлювання і доповнювання своїх попередніх поглядів.

Наслідком такої праці, безперечно, є написаний в 1906 році драматичний твір «В дому роботи в країні неволі», який виказує усю ілюзорність вигадки про єдність пролетаріату всіх народів і тотожність їхніх інтересів. Тоді ж пише Л. Українка «У катакомбах», виступаючи в ньому проти партійних соціалістичних «провідників» і «авторитетів», викриваючи незгідність з правдою їхньої «нової віри», загнаної в «катакомби», і заповідає «боротьбу на два фронти».

Після цього серед творів Лесі Українки не знаходимо більше творів, подібних хоч би до «Осінньої казки» чи давніше писаної «Грішниці», творів, в яких помітне певне захоплення соціалістичними ідеями. Твори, писані по 1906 році, а саме «Айша і Магомет» (1907), «У пущі» (1907), «Кассандра» (1907), «Руфін і Прісцілла» (1908), «На полі крові» (1909) і «Йоганна, жінка Хусова» (1909), «Бояриня» (1910), «Адвокат Мартіан» (1911), «Лісова пісня» (1911), «Оргія» (1912–1913) і «Триптих (1913) – вже вільні цілком від тих соціалістичних поглядів і пов’язані або з питанням національної боротьби, або з загальними питаннями, що стоять далеко від соціалізму.

Так, ми бачимо, що в ряді творів у Лесі Українки вже неможливо віднайти навіть натяків на ідеї, властиві сентиментально-демократичному українському народолюбству, і тих соціалістичних ідей, які вона висувала до 1906 року. Більше того, в вірші «Граф фон Ейнзідель» Леся Українка рішуче розправляється з перейшовшою до нас з московської літератури ідеєю «кающегося дворянина».

Ця ідея ще й донині покутує серед нас в нашій літературі у формі надмірної ідеалізації селянства, «народу». Граф, що захворів на цю так поширену тоді хворобу, питає у свої предків, «хто дав» йому «панства непрошений дар» та «як скинути прикрий тягар, пута ганебні»? На це питання одержує він таку характерну для справжньої Лесі Українки відповідь:

«Ми в серці ховали не марну пиху,

А цноти, що зрощує слава.

Глянь: всі ми – закуті в залізо борці

Або посивілі в науках ченці,

Ми світочі свого народу.

За нами спокійно жили орачі,

Бо ми боронили і вдень і вночі

Плоху гречкосійську породу.

Лицарські повинності – гірше ярма

Ти скинуть їх прагнеш тепер? Та дарма

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

З твоїх пориваннів не буде пуття:

Хто так на розпутті прожив без пуття,

Не піде ні в рай, ані в пекло!»

Зокрема останні слова вказують, що Леся Українка, як всі великі люди, найбільш боялася такої милої серцю обивателя «золотої середини», вона могла б повторити слова Шевченка про долю: «коли доброї жаль, Боже, – то дай злої, злої!»

В цьому вірші, як бачимо, з усією яскравістю висловила Леся Українка думку, таку чужу «кающимся дворянам», «хлопоманам», «соціалістично-народницькій» інтелігенції з її божком – Драгомановим. Однак ця думка не має нічого спільного і з жодною «класократичною» ідеологією. Визнавці її хочуть мати «і ставки і млинки», хочуть мати послух і владу не за справжні заслуги перед своїм народом, не за «цноти, які зрощує слава» (бо таких не мають!), не за те, що були «світочами народу», а тільки за те, що були нащадками московських лакеїв, слуг ворога нації, винесених ласкою того ворога на становище «пана»-посіпаки.

Цей вірш виявляє погляд Лесі Українки на роль еліти та маси, признання прав справжньої еліти, незалежно від того, чи вона виділилася з гречкосіїв, чи зі старої родової аристократії.

У 1911 році кінчить Леся Українка драму «Руфін і Прісцілла» та пише «Адвоката Мартіана». До першої з них сама авторка прив’язувала велику вагу. Та й не диво, бо, властиво, драма в цілому – се алегоричне зображення Росії того часу (це не значить, однак, що не може цей твір бути актуальним і в іншій подібній імперії). Руфін – це поступовець, кадет типу Мілюкова чи ще лівіших, решта – це різні революційні групи, персоніфіковані в членах християнської громади, до соціалістів включно. Нартал – це персоніфікація поневолених націй.

Тому так поважне місце займають у драмі дискусії на теми, що мало мають спільного з вірою, а саме: відродження Риму (Росії), національне поневолення і таке інше. Це, так би мовити, в поземному перерізі, а в сторчовому – розв’язує авторка проблему любові взаємної і духовної єдності як передумови справжнього подружжя.

Всі ідеї, висловлені в цьому творі Л. Українкою устами дійових осіб, звичайно, різняться цілковито від тих, що були властиві творчості її молодих літ, але зате доповнюють і гармонізують з ідеями, питомими справжній Лесі Українці. Замість територіального або станового патріотизму (Роберт Брюс) бачимо тут вже різні прояви націоналізму (Нартал, Люцій, Руфін), замість ідеалізації плебсу і всіх взагалі «людей» виявлена справжня їхня вартість і викриті справжні, часто не конче вже високі, мотиви їхнього поступовання і підкреслена з усією силою вартість сили і твердості характеру та конечність кривавих жертв для тріумфу кожної ідеї.

В «Адвокаті Мартіані» ж дала нам Л. Українка тип скромного героя, людини залізної волі і витривалості, дисциплінованого «солдата революції».

Він не вибирає шляхів боротьби за справу, він не керує, він лише виконує те, що йому доручили, виконує вдень і вночі, за всяких обставин, сліпо і віддано. Ця незламність і сила характеру героя і робить цей твір типовим для великої нашої письменниці, адже ж темою його є змалювання ще одної з форм героїзму, а виведений герой – одна з крицевих натур!

Трохи відокремлено стоїть «драма-феєрія», а саме «Лісова пісня», яка не лише формою, а й тематикою й ідеологічним матеріалом різниться від решти творів, стаючи поза межами національно-політичних проблем. У «Лісовій пісні», в чудовій, високопоетичній формі намагається авторка знайти відповідь на питання взаємин між «людиною» (у найкращому розумінні цього слова) і природою та між дочасним, буднями і вічним: поезією, мистецтвом та на низку питань інших.

Генезу цього поетичного твору і належне освітлення та з’ясування його й тих цікавих поглядів на світ, митця, людину і мистецтво, що в ньому знаходимо, а також художніх засобів авторки, не буду тут з’ясовувати, бо це б виходило поза межі даної теми. Це – тема окремого нарису, підкреслюю лише, що хоча «Лісова пісня» тематично начебто різниться від решти творів авторки, проте і вона є органічним витвором справжнього, власного її світогляду.

Примітки

Подається за виданням: Р. Задеснянський Творчість Лесі Українки. – München: 1965 р., с. 42 – 45.