Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

Справа ірландської мови

Френсіс Фегі

Переклад Лесі Українки

З недавнього часу, відколи один посол ірландець попробував промовити до нижньої палати своєю рідною мовою, а надто коли один відомий англійський письменник, зроду ірландець, наважився присвятити свою снагу розвиванню рідної мови, громада звернула увагу на той рух (до того часу незавважений в британській пресі і публіці), який за п’ять літ розрісся від несмілої проби до міцної організації. Рух сей захопив людей найрізніших думкою, і поробив глибокі зміни в поглядах усіх часток ірландського народу. Се власне рух до відродження ірландської мови, щоб повернути їй первісне значення у щоденному вжитку в Ірландії.

Про саму сюю мову навіть освічена громада має здебільшого такі недоладні гадки, що певне не завадить перш усього подати деякі фактичні відомості про неї, встановлені у найвидатніших британських і чужоземних учених.

Ірландська, властиве ірійська, або ґельська мова (gaelic) належить до кельтичної групи арійських мов; їй рідна шотландсько-гельська і менська, а вельська (Welch) і бретонська споріднені з нею. Вона найстарша в цілій сій групі, служила до розмови вже понад 2000 літ і була вже зовсім сформована у ті часи, коли ще ледве чи одно слово було вимовлене з теперішніх європейських мов. Вона має до 80,000 слів, здебільшого все питомих, при тому дуже здатна до творіння нових слів з давніх і до надавання своєї барви чужим словам, а разом з тим вона либонь найчистіша з усіх європейських мов.

Вона дуже багата на своєрідні вирази і така консервативна, що багато форм і досі зостались такими, якими вони були 1000 літ тому, а про те мова ся загоджує всі новітні вимоги. В ній рано розвинувся виразний і мелодійний вірш, наймузикальніший з усіх, на думку др. Аткинсона, професора санскриту і романських мов в Дублінському університеті, знавця сотні мов. Тепер скрізь признано, що ірландська мова перша зродила рифму в Європі. Своєю лінгвістичною вартістю вона рівна з санскритом. Не говорячи вже про багато видрукуваних творів, ірландська рукописна література, захована по університетах та в приватних власників від Гальвея до Москви, надзвичайно велика, – сама тільки та частина її, що відноситься до XI – XVII вв. може заповнити 1000 томів in octavo. В ній багато річей високої вартості і дуже розмаїтих – оповідання, пісні, легенди, гімни, трактати релігійні, топографічні, генеалогічні, правничі, медичні, ботанічні, про життя і звичаї – дещо з того. напр., „Бретонський кодекс” дає ключ до початків соціального ладу європейських племен. Багато людей з континенту – французів, німців, данців, італьянів – науково працюють над сею мовою, чимало й приїздить щороку, щоб почути її з народніх уст.

Ся мова і література були в повному розцвіті в той час, коли нормани напали на Ірландію, та розцвіт той ще був і потім цілих сім віків. Не вважаючи на виразні заборони від англійських приходьків і на невиразну політику уряду, вона ширилась навіть поза границями Ірландії так, що в сусідній стороні (як запевняє Leland) вона почала переважати в 1552 р. Поки ірландці держалися своєї мови, вони перестановляли на свій лад сусідів. Хто тільки оселявся в Ірландії – норман, підданий Єлизавети, кромвеліянець – діти його або внуки вже говорили по ірландському. Серед ірландців панувала любов до науки й до рідної мови. Зчинялися бої за владання манускриптами. Старшина набиралась поваги, коли збирала багато рукописів, і в декотрих замках було не менше книжок, ніж в теперішніх бібліотеках.

Як вигадано друкувати книги, то се дуже запомогло науці по інших сторонах, але мало дало користі Ірландії. Ірійські літери, правда, уряд добув собі за Єлизавети і вживав їх до друку Святого письма для місіонерської мети, але ж власті здебільшого противились усякому ширенню ірійського друкованого слова і се так укоренилось, що не помогали навіть ніякі намови таких мудрих людей, як Роберт Бойль, син князя коркського. Мало книжок було видруковано і літери доти переходили з рук до рук, поки попалися в руки єзуїтам на континенті. Потім уже років зо сто не дозволялося нічого друкувати по-ірійському, а як що й друкувалося в ірійських колегіях на континенті, то хіба в малому числі потай привозилося в Ірландію, як дороге вино.

Під час „режиму” карних законів, що викоренив значні католицькі сім’ї і повернув решту народу фактично в неволю, сама тільки мова оберігала ірландську націю. Була ще дужа рукописна література, і списки з неї ходили по руках. Кожний порядний фермер умів читати й писати по-ірійськи. Складалися поеми такі дивно-привабні і мелодійні, що досі даремні всі проби наслідувати їх. А все таки закон забороняв заводити школи, і масса народна позбавлена була всякої друкованої літератури.

Суворі карні законі потроху злагодніли з половини 18 в. і з сього найбільше скористувалися заможні католицькі сім’ї, які вже частенько вчили своїх дітей англійської мови і зналися з ірландськими протестантами, що раптом пішли вгору через таких людей, як Свіфт, Моліне і Греттен, та через свою вищу освіту. Тільки той і йшов угору в службі і в шанобі, хто говорив по-англійському. Слава Греттенового парламенту призвела ірландців до нехтування рідною мовою, хоч нею говорили 9/10 усього народу. Не диво, що й селянин почав легковажити свою рідну мову, бо вона нагадувала безправ’я та злидні, а чужа мова панувала в літературі, в школах, у сенаті, при дворі, з нею приходили всі здобутки цивілізації.

Нація розкололась надвоє, – одна частина привернулась душею до минулого з його славними спогадами, а друга вповала на нову державу з новою мовою, з новими ідеалами. Політична боротьба й агітація XIX в., проваджена англійською мовою, помогла поєднати в народній думці ідею національності з чужою мовою і тим ще посунула далі занепад ірійської мови. До 40-х років XIX ст. народ більшав, то більшало й таких, що говорили по-ірійськи. Скрізь по краю говорилося ще сею мовою, окрім невеличкого кутка в Ольстері. Але не було в ірландців такої літератури, щоб поспівала за швидким зростом величезної літератури англійської.

Голод 1846 – 7 рр. найгрше понівечив бідний народ гельської мови і тоді загинуло без воріття багато скарбів етнографічних (фольклору) – пісень і казок. Потім голод трохи перестав, а тоді почався той потік виселення, що не спинився й досі, – він виніс з Ірландії більш як 4 000 000 людей, здебільшого все гельської мови. Але найгіршу, смертельну рану завдала гельській мові встановлена 1831 р. так звана „національна” система виховання. Не можна собі здумати менш національної системи і вже напевне ніякий саморядний народ не терпів би її ані днини. Учителі були (та й тепер ще є) настановлені від уряду, здебільшого люде запекло-партійні, зовсім нетямущі в справі виховання і крайні невігласи в історії Ірландії та її народу, або зневажливі до неї. Через те нераз ірландська дитина мусила навчатися в школах, що немов би то її прадіди були „зграєю голих дикунів”, як то недавно встановив один з таких учителів. Така дитина вже не знала ні пісень, ні музики, ні переказів, ні історії рідного краю і замикала серце своє проти давньої рідної мови.

Може зо дві третини всіх учеників походило з семей, де говорено тільки по-ірійському, а проте 70 літ обстоювано сю дивну методу, і боронили її один по одному всі перші міністри в парламенті, все то щоб силоміць учити нещасну дітвору невідомої їй мови – англійської – з поясненнями тією ж таки невідомою мовою. Не досить того, що ні вчитель, ні учень не сміли в школі говорити по-ірійському, а ще й за то була кара, коли учень поза школою говорив по-своєму. Ще й тепер не один ірландець згадує, як знатурені родичі дома чіпляли йому на шию почесний орден „язика” і стинали по різці щоразу, як син озивався дома по-ірійскому, а другого дня в школі так відзначеного хлопця як треба карано тими різками за такий лихий учинок.

Не диво, що дедалі люде покидали говорити по-ірійському: 1831 р. було ще 3 міліони таких, що говорили, a р. 1891 (по остатньому перепису) вже тільки тисяч із 700.

Відколи ірландська мова почала зникати з серця й з уст народних, відтоді почався той процес, що тепер добре відомий в Ірландії під назвою обангличанення (anglicisation). До того ж часу ґельщина приєднувала до себе всіх наїзних людей усякої нації; вони потроху ставали кращими ірландцями, ніж природжені ірландці. Вони або їх нащадки побралися з ірландками і діти їх росли з ірландською мовою на устах з любов’ю до Ірландії в серці.

Навіть карний кодекс не здолав перестановити сього народу на англійський лад, він держався своєї мови, а при тому додержував і звичаїв. Але як поширилась англійська мова, через, як уже сказано, вплив Греттенового парламенту, приклад ватажків народних, голод, утрати через еміграцію і вигнання ірійської мови з шкіл, тоді виразна національна барва племени почала потроху затиратись.

Історія Ірландії XIX в. була така: хвиля за хвилею розливалась по краю політична агітація, національність виставляла речників і мучеників у сенаті, в доках, на трибуні і на ешафоті, а народ ірландський покидав шляхи й ідеали предків своїх, їх спосіб думання, їх забави і гри, їх утіхи й веселощі, їх науку, мову й літературу, а переймав те все від „осоружних саксонців”. На те є сила доказів, що сповнили б собою цілі томи. Навіть імення гельські вже не вимовлялись на давній ірійський лад; багато їх поперекручувано так, що й не пізнати, багато поперекладано на англійську мову, нераз і характерні частки „Мак” і „О” перед прізвищем повідкидано.

Давні християнські ймення, поєднані з народними спогадами про героїзм, святість або лицарство, – такі ймення, як Конор, Бріан, Патрік, Кольман, Меве, Бріґіда і багато інших, – здебільшого зникли, а їх замінили Вільям, Джон, Джордж, Чарльз, Лізбета, навіть Джонатан, Енестесия (Анастасія) і Джірімайя (Єремія)! Давні, виразисті назви річок, гір і горбів – назви, що ховають у собі цілий скарб легенд і переказів – тепер уже здебільшого бринять незрозуміло і безглуздо для вуха ірландських людей. Декотрі замінені неподобними англійськими словами, близькими тільки самими згуками до первісних ірійських слів. Так, напр., Tuam-Gréine (сонцевий горбок) звівся на Tom-Graney (Томова клуня); „Maghdamh” (волове поле) змінилось в „Madame”; „Log-shruthain” (балка з джерелом) перейшло в „Lugruftian” (злодіяка); Tigh-Lorcain (святий Лаврін) – в „Still-organ” (ще орган); a „Monaster-linn” (монастир О’Лінна) – в „Money sterling” (монета стерлінг!).

Замісць давніх гельських вітаннів побожних і лагідних – „Помагай Біг”, „Бог і Марія хай будуть з вами”, „Благословенні будьте”, „Ратуй вас Боже” – тепер уже настали бездушні міські англійські церемонії.

Рідко можна тепер знайти давню гостинність, милосердя до вбогих, сусідську згоду, лагідність, нежадібність до багатства, самоповагу, про які бувало не раз свідчили свої й чужі мандрівці, називаючи те все прикметами нашого народу.

Дитину ірландську ще в колисці починають виховувати по-англійському, їй співають англійських колисанок, учать англійських байок, а в школі вже вся наука англійського напряму. Поезія і проза, історія й біографії, все йде з Англії і викладається по англійському. Ученик зроду не чує про Ірландію, про її давню славу, про її святих і вчених, вояків і героїв, про напади на неї, про грабування її, про її боротьбу за волю; що до її новітньої історії, її топографії і матеріальних достатків, то все це запечатана книга для ірландського ученика.

А поза школою що він читає? Може поезію, романи, історію, розправи або народні твори свого рідного краю? Чи йому що нагадує хоч би здалека про любов до рідного краю, чи хоч про самий той край? Ні. Він читає англійську літературу і то не кращого розбору. Не Шекспіра, не Теннісона, не Діккенса, не Теккерея. Загляньте в наші книгарні й часописи. Там повно сміття, виметеного з Англії – недавно його висміяв один ірландський критик, називаючи „Tits and Fits and Bits and Skits” (можна ce переказати по українська – „костриця, марниця, дрібниця, дурниця” Л. У.). Обраховано, що мільйон фунтів стерлінгів Ірландія видає на таку „літературу”, а тільки тисячу на свою рідну.

Наші забави і розривки втратили національну барву. Рідко де побачите характеристичні ірландські танці: джігу, ріль, горнпайп. Давні атлетичні гри, – боротьба, здіймання ваги і т. и. – мало де в звичаю. Арфа, слідом за бардами, в непам’ять пішла. Дударя або скрипника так саме рідко в нас спіткаєте, як білого рака, замість них настали механичні концертіни та акордеони, що відганяють чутливих фей від ірландських сіл.

По міських ірландських театрах панують англійські п’єси дуже нікчемного розбору. Наші концерти продовжують віку манерним сентиментальним романсам, давно забутим у Лондоні. Наші вечерки стоять на ще нижчому рівні, коли се можливо, ніж їх англійські зразки. Наша молодь співає по господах уже не Мура Ловера, а всяке ганебне блазенство, на кшталт „Ballyhooly” або „Killaloe” [Слів цих не можна перекласти, бо вони нічого виразного не значать – так собі приспівка, от як росіське „ай люли, да разлюли”. Л. У.], або несмачні нісенітниці „Вірний до гроба”, „Зустріньмось разочок ізнову”.

„Порядне” товариство по наших містах і містечках нехтує всім ірландським, виробляє собі смішний англійський акцент, нігде в світі неуживаний, і в дійсності не має ніякого рідного краю.

„Національна” пресса переймає від Англії все, крім політики. Тим часом багато людей читають тільки часописи і таким способом пресса передає свої прикмети національній думці.

Поряд з провідними статтями та довгими політичними промовами проти „саксонців” і їх діл та тріумфів стоять всесвітні новинки, взяті з англійських джерел, широкі звістки про англійські яхтові випередки, про партії в крикет і футбол, про найновішу лондонську сороміцьку п’єсу, про свіжу нісенітницю кафешантанну, про „перчисту” справу в лондонському суді справ розводних, з мавпуванням англійського юмору, крім того всякі історії з життя непевних людей, різні новенькі плітки з задвірків і скандали, що служать темами для легкої балачки по англійських синдикатах. А як і буває що цікавого про ірландську умілість, музику, історію або індустрію, то ви се ледве відшукаєте, бо то займає кілька рядочків десь у куточку в відділі „дрібниць”. Так як вона тепер ведеться, ірландська пресса єсть найбільшою силою обангличанення Ірландії.

Ми зовсім не хочемо тута зневажити кращі форми англійського життя, звичаїв і літератури. Але ж Ірландія переймає і приймає власне найгірші форми, тим позбавляючи своїх людей сили в боротьбі на трибуні чи на катедрі. Правду кажуть: „Ірландія в день живе тим повітрям, яке Англія витхнула за минулу ніч”. Обангличанення Ірландії йде швидко і спинити його можна тільки вернувшись до тої мови, що стояла в давнину на сторожі Ірландії.

Вплив мови на національне життя і характер далеко сягає. Сама мова є цвіт національного духовного існування. Мова росте вкупі з нацією, дає голос усім народним радощам і злидням, боротьбі, перемогам і поразкам, духовним і матеріальним змаганням. В ній відбиваються поведінка й звичаї, традиції, віра, надії і гордість. „Мова переможця в устах подоланого”, каже Тацит, „завжди є мовою раба”.

„Нація, – каже один ірландський письменник Томас Девіс, – повинна боронити свою мову більше ніж свою територію – се певніша межа і міцніша границя, ніж фортеця або річка. Втратити рідну нову і перейняти чужу – се найгірший знак підданства, се кайдани на душу. Втратити національну мову – се смерть, се значить, що ярмо вже в’їлося глибоко”.

Правду сього всього признали ті малі нації на континенті, які під важкою владою великих держав боролися і вибороли собі національне існування.

Ще недавно чеська мова – національна мова провінції Богемії – здавалась умерлою. Боротьба її з німецькою мовою тривала 400 літ. З чеської літератури не зоставалось нічого. Чотири патріоти зібралися в хаті обміркувати способи до відродження і, як би стеля завалилась тоді їм на голови, то може й кінець би прийшов чеській національності [? Ред.] . Але боротьба була тоді розпочата і була вдатною, – тепер усі в Богемії говорять і читають по-чеському; деякі великі авторитети в історичній науці пишуть по-чеському, і чехи відкинули геть остатні ознаки німецького верховодіння.

Фінляндія так саме боролась за свою мову і національність проти шведів і росіян. Відродження фінської національності почалося з відродження фінської мови, яка до того часу не мала ні встановленого діалекту, ні літератури. Фінни зібрали свої давні пісні, оповідання і легенди в одну незрівняну поему Калевалу і література виросла раптом, забезпечивши назавжди характеристичні національні відзнаки народу.

Бельгія була вже на дорозі до того, щоб зробитися просто наслідуванням Франції. Скрізь говорилось по-французькому, французька література найрозпуснішого розбору заливала всю країну і загрожувала зруйнувати моральне почуття нації. Тоді Анрі Консьянс написав свої моральні оповідання по фламандському; розпочалась агітація за відродження фламандської мови і народна індивідуальність була врятована.

Угорщина в XVIII ст. зробилась провінцією австрійської імперії. Національна мова, мадярська, була занедбана в народі і заборонена від австрійського уряду, імператор Іосиф сміявся з мадярської шляхти, з її мови й одежі. Але розпочалася столітня боротьба за мадярську мову й національність і закінчилася повною перемогою їх.

В Болгарії, Волощині, Румунії, Сербії й Данії така сама боротьба принесла такі самі здобутки і, в кожному разі, відродження національної мови йшло в парі з відродженням інших національних відзнак і вело до матеріального добробуту.

Сумне становище народу, що зрікається своїх кращих відзнак, а переймає найгірші з чужих; віра в те, що єдино відродженням можна запобігти лиху, і приклад інших малих національностей – все це привело до теперішнього руху в оборону ірійської мови. Він виявився вперше 1893 р., коли в Дубліні заложена була „Гельська Ліга” з такими завданнями:

1) Оборона ірійської мови, яко національної мови Ірландії, і ширення її у щоденному вжитку.

2) Публікація дотеперішньої гельської літератури і творення новітньої літератури в ірійській мові.

Місцеві товариства сеї ліги провадили сі ідеї, виховуючи громадську думку, вдаючись до почуття тих ірландців, що не втратили ще рідної мови, уряджуючи відповідні місцеві демонстрації, щоб заохотити їх до охорони життя своєї мови і переконуючи їх прикладом інших національностей, як то годиться шанувати і боронити свою мову.

Ліга ся направила свою діяльність на „округи ірійської мови”, – се власне та місцевість приморська, що простилається на північ, на захід і на південь від Донгаля до Ватерфорда. Там найкращі краєвиди на цілу Ірландію. Тамошні мешканці найчистіші в світі гельці, подекуди зовсім вільні від чужої примішки, як на Аранських островах. Вони – твердиня гельщини, духовні спадкоємці минулого. Альфред Нетт пише:

„Беручись до перекладу чого небудь з давньої гельської літератури, я завжди дивуюсь і вкупі радію, що так часто знахожу спільні риси межи гельцями, що жили 1000 літ тому, і теперішніми селянами, що говорять по гельськи”.

Фізично, не вважаючи на злиденне життя, вони найвродливіші заступники свого племени; духовно вони рівні своїм обангличанеиим сусідам, або й ліпші від них, бо вони владають скарбами приказок, народних творів, легенд і далеко дотепніші від своїх сусідів. Маючи запас слів у десятеро багатший, ніж має звичайний англійський селянин, вони розмовляють так плавко і вдатно, як ледве чи зможе англійський селянин (обангличанений ірландець сливе ніколи так не може). Що ж до ввічливості і звичайності, то їх нема чого й рівняти.

З перепису 1891 р. видко, що тоді було 38121 таких, що говорили „тільки по-ірійському”, а „по-ірійському й по-англійському” – 642053, отже всіх, що вміли по-ірійському – 680174. Правда, сей перепис роблено більше через поліцаїв – чужинців у і чужому краю – що мало тямили, а ще менше дбали про точність відповідів, тим часом добре відомо, що багато людей виставили своєю „рідною” мовою англійську, хоча знали з неї тільки „yes” і „no” a думали й говорили, молились і розмовляли, торгувались і справи залагоджували по-ірійському, – але така вже тоді була зневага до ірійщини. Беручи на увагу людей такого розбору, можна думати, що 1891 р. число людей ірійської мови складало і не менше, як 1/5 всієї людності Ірландії, а може й 1/4, себто один міліон. Се число було поділено дуже нерівно по всяких графствах – в деяких місцях, як от у Россі (в Гальвею), було 99 %, і а в інших, напр., в Клондерлові (в Клері) 41 %.

Способи діяльності ліги дуже розмаїті і вживаються з великим завзяттям та енергією. По всій країні вряджуються її заходом віча з відчитами про мову і видаються відозви по-ірійському й по-англійському від значних місцевих і околишніх діячів, щоб виробилася громадська думка про сю справу. Розсилаються організатори по тих околицях, де ще є ірійська мова, щоб вони знайомилися з місцевою інтеліґенцією духовною і світською, одвідували школи, ходили по хатах і заохочували народ говорити завжди по-ірійському і так своїх дітей навчати. Вже народилась розмаїта і дужа ірійська література і переважила своїм числом все, що видається в Ірландії по-англійському. Видано цілі серії чудово складених збірників давньої літератури (з поясненням як вимовляти кожне слово), шкільні зшитки з ірійськими написами, граматки, читанки, хрестоматії, збірники пісень, музичні твори, конверсаційні словарі, драми, проповіді і всякі твори ідейного змісту. Щомісяця розпродується мало не 12 000 прим. таких публікацій через центральне бюро ліги і попит усе зростає щодня. Ліга видала теж і перший часопис, друкований по-ірійському і по-англійському, під заголовком An Claidheamh Soluis (Меч світла), видає його з успіхом, а поряд з ним ще й Gaelic Journal, місячник високої літературної вартості.

Ліга енерґічно боролася, щоб скасувати бойкот ірійської мови в початкових школах. Спочатку повна заборона сеї мови була замінена таким порядком, що дозволяв учителеві вживати ірійської мови, коли без цього не можна було обійтися, на те щоб краще навчити англійської, але забороняв навчати ірійської, хіба по-за шкільними годинами і то тільки тоді, коли ученик дійшов вищих класів, але такий лад не дав ніяких замітних наслідків. Давно завважено несправедливість сього ладу. Тодішній головний секретар (перший міністр) п. Джеральд Бальфур обіцяв 1896 р., що „коли б таке було національне бажання, щоб учитися ірійської мови, то він не противився б тому”, а п. Старкі, міністер освіти, осудив систему навчання ірландських дітей англійської мови з запомогою сієї ж таки мови, назвавши її „нерозумною ані з практичного, ані з наукового погляду”, „фатальною помилкою, яка певне є головною причиною того браку ініціативи й незалежності та занепаду науки, що загальмували індустріальний розвиток Ірландії”.

Отже ліга справді викликала і помогла виявити те національне бажання, якого вимагав п. Бальфур, і торік нарешті одкрилась дорога до навчання ірійської мови у всіх класах і при всякій здатності. Не вдовольнившися з самої сієї перемоги двомовного навчання, ліга звернула тепер увагу на антинаціональний характер шкільних книжок. Визначено теж надгороди тим учителям, чиї ученики мають вищі нотатки за ірійську мову, та й самим ученикам за їх щирість до сієї науки.

В Ірландії вже є понад 300 філій сеї ліги, ще крім того є їх чимало в Великобританії, в Сполучених Державах і навіть у далекому Буенос Айресі, звідки йде найбільша матеріальна поміч товариству. Ті філії мають кожна від 40 до 400 членів, усякого стану і віри. Найдіяльніша філія, лондонська, має 500 членів, до неї належать сливе всі ірландські інтеліґенти в Лондоні і багато слуг, ділових людей, робітників і журналістів. Сливе всі ці філії позакладали недільні школи для навчання ірійської мови, скликають віча, на яких вільно промовляти тільки по-ірійському, уряджують вечорі, де виконується переважно давня ірійська музика, спів та національні танці. Кілька разів на рік усякі філії в Ірландії організують укупі врочисті збори і там роздають надгороди за найкращі ґельські пісні, оповідання, розвідки, народні казки, за найкращі збірники народних приказок, технічних термінів і т. и., за найкращу декламацію, музику, танець і т. і. Трудно описати, які зміни поробили такі збори в сільському житті тих околиць, де вони відбулися.

Але цвітом цілого руху є „Oireachtas” (великий збір), що скликається що року від центральної ліги; він багато чим подібний до шотландських „Mód” та вельських „Eisteddfod” і тривав по кілька день. Програма тих „Oireachtas” видається за кільки день уперед і та, яку я тепер маю (на 1901 р.), дає добре зрозуміти загальний характер сих зібраннів. Роздаються медалі і премії за ірійські твори всякого розбору: розвідки, нариси, огляди, оповідання, вірші, декламацію, фольклор, списки поангличанеиих іменнів з реставрацією їх первісної форми, словники фраз, імпровізовані і приготовані промови, драми, мелодії, співання ірійських пісень, танцювання ірійських джіґ, рілів, горнпайпів, виконання ірійських музичних композицій на арфі, на скрипці, на дуді і т. і. Деякі з сих конкурсів ділються що до віку і полу конкурсантів, і всі мають дуже суворі вимоги. „Oireachtas” викликає завжди великий інтерес у громаді, бо на таких зборах виявляються нові поетичні, музичні та драматичні талани. При тому беруть участь і заступники філій ліги не тільки з Ірландії, але й з Англії та з Америки, прибувають і делегати від шотландських та вельських літературних товариств.

Треба сказати, що не завжди легка була путь сьому рухові розпочатому від гельської ліги. Навпаки, їй довелось працювати посеред бурі протестів, що здебільшого виходили з того, що люди не розуміли її справжніх завдань. Її називали політичною та антианглійською – тим часом вона зовсім неполітична, бо має членів усяких напрямів – і лише настільки противиться англійським ідеалам, поведінкам і звичкам, наскільки вони одбирають грунт рідним звичаям. Проти ґельського руху виставляються головно такі доводи:

1) Що даремне намагатись до відродження мови, літератури, „мертвих” от уже 200 літ;

2) Що було б немилосердно позбавити ірландців тої користі, яку дає їм дома і на чужині знання англійської мови;

3) Що все це „не додасть ні шеляга ні в одну ірландську кишеню”;

4) Що такий уже закон для всіх мов, щоб здатніша переживала менше здатних, а коли ірійська мова корисна, то житиме сама собою, от як вельська;

5) Що відродження відокремить Ірландію від усього світу і що ніхто не читатиме творів найбільших її геніїв через ірійську мову.

На такі поводи і на інші ліга вдатно відповіла. Вона зазначила, що ні мова, ні література ніколи не вмирали, бо й тепер коло міліона людей уживає ірійської мови у всій її первісній чистоті, а видавання літератури друкованої і рукописної ніколи не переставало. Вона одвертає від себе дорікання, ніби вона заміряє позбавити ірійський народ користання з англійської мови; але признається до бажання дати народові дві мови: ірійську для серця і сім’ї, для поля й оселі, для думки, для душі й для розуму нації, англійську ж – для інших ужитків, так, напр., при торгових зносинах і т. і.

Ліга зазначує індустріальний поступ бельґійців, вельців та інших двомовних народів, яко приклад того, що двомовність навіть гартує розум. Вона запевняє, що відродження мови розів’є самоповагу і самопевність в ірландцях і тим поправить їм вдачу і матеріальну вигоду. Вона приводить докази історичні на те, що ніколи так європейські народи не знали й не шанували Ірландії, як саме в той час, коли всі в ній говорили по-ірійському; при сьому згадує Ібсена, Андерсена, Сенкевича та інш. на доказ того, що геній завжди здобуде собі всесвітнє признання, хоч би він промовляв найрідше уживаною мовою; нарешті ліга наполягає на те, що зовсім не політика laissez faire відродила вельську мову, та не вона відродить і мову ірійську, а – завзяття, тяжка праця і саможертва.

Ще не минуло й 10 років існування ірійського руху, а вже успіх йому забезпечений. Він перестроїв народну думку про національність. Він збудив сумління ірландського народу, викликав у нього сором за нехтування своїми ідеалами. Він приєднав до себе всю кращу інтелігенцію нації і виявив усі хиби виховання народного. Він дав місцевому життю рідних околиць такий живий зміст і барву, яких досі йому бракувало і через те, між іншим, воно не могло врятувати людей від усякої неповздержності та від еміграції; він відбудував ірійську Ірландію, що вже сама від себе жде натхнення й надгороди, більш ні від кого.


Примітки

Стаття Ф.Фегі «The Irish language movement» була опублікована в Лондоні, здогадно в 1901 р. Переклад, виконаний Лесею Українкою, опубліковано в журналі «Нова громада» (1906 р., № 1, с. 66 – 79). Ми подаємо її за цією публікацією з приведенням правопису до сучасних норм. Автограф перекладу невідомий.

В журналі «Нова громада» як джерело перекладу вказано: «Westminster Revue, 1902». Це помилка редакції – треба «».

Френсіс Артур Фегі (Francis Arthur Fahy, 29 вересня 1854 – 1 квітня 1935) – ірландський письменник, драматург, композитор, літературознавець і громадський діяч. Біографічні довідки про нього – і .