Казка про царя Семена
Фелікс Волховський
Переклад Лесі Українки
Був собі колись на світі неправедний цар. Був він розумом гордовитий та до трудящого люду немилосердний. І зубожів під ним люд і не стало ради на дуків-срібляників. Стогін розлягався по всіх царських землях і само ймення цареве за пострах стало. Ото було почне дитинка кричати, то мати й лякає: «Цить, цить, а то цар ухопить!» От воно й замовкне з жаху.
Засумував люд так, що від смутку ледве дух держиться. Бачать люди, що непереливки, аж шкура тріщить, а чим горю допомогти – не знають. І почали люди між собою балакати (тільки потай, щоб часом станові, земські та урядники не пронюхали!), та й надумались, що треба, либонь, на царя богові скаргу подати. Так і постановили. Вибрали хожальців: ідіть, мовляв, послужіть громаді.
Вийшли хожальці за царину, та й самі не знають, куди його далі податись. От горенько! Ідуть шляхом битим та сперечаються. Ідуть та й ідуть, аж тут уже й сонце в полудні стало. Посідали людці коло потічка, хлібець жують, водицею святою запивають та все змагаються межи собою. А того й не бачать, що до них надійшов якийсь дід – старий-старезний, а з себе статечний, дарма, що старець. От вони його й просять: «Сідай, старче божий, з нами, не погордуй нашим хлібом».
Узяв старець того хліба та й дивиться: «Та що се, – каже, – чи не полова ото в ньому?»
– Еге-ге, чого там в ньому нема! – кажуть хожальці. – Хіба що жита самого бракує, а то всього доволі: і полови, і лободи, та й жолудів, пробачай! Вже так, що на свинячу харч зійшли. Тільки слава, що хліб.
– Як же то так?
– А вже ж не як! Що вже нас тепер по селах прикручено, то й не сказати! А ні тобі землі, а ні води, – нігде й курці гребнутись. Тільки й нашого, що спина; скородять нам її незгірше, та щось вона хліба не родить…
– Чи то ж ваша земля виснажена, чи як?
– Де вже тобі не виснажена! Чим же її вигноїти? Худобину всю за податки та довги розпродали. Та й скільки ж там тієї землі? Ото все була надія на царя, а він, бач, зібрав старшин на коронацію та й такої: «Скажіть там, говорить, мужикам, щоб не сподівались собі нарізу до грунтів – не буде! Нехай тільки слухають панів та чиновників». Отак же воно й є, дідусю, що нема нам куди податись, окрім господа бога.
– А ви ж чого собі, панове-громадо, від бога бажаєте? – питає старець.
– Та так сподіваємось, чи не змилується господь з неба, чи не скине сього неправедного царя, та чи не дасть нам праведного.
– Та хіба то в цареві вся сила?
– А в кому ж? Він же таки всьому голова. Він же й губернаторів настановляє… А москалі, бач, не раз на каравулі при дворці стояли, то вони того царя і всю його справу отак бачили, як оце ми тебе, так от вони в один голос кажуть: «Там такий лютий, той цар, що куди тобі й собака, господи прости!»
– Кажете, лютіший від собаки? – питає старець. – Ну, то я вам на се приклад скажу. А що, як найлютішого собаку та на ланцюг прикувати? Чи кусатиме він тоді людей, чи ні?
– Та де вже?
– А знов, якби хто щонайплохішому котові раз у раз гороб’ят перед носом пускав – чи він би навчився їх ловити?
– А звісно!
– От бачите! Значить, не в тім сила, який той цар, а в тім, скільки йому з його міністрами волі дано. Поставили ви їх над собою, як богів, то як же їм не запишатись? Вже ж відомо: де пуща, там і вовк. Дайте начальству вільну волю, щоб ні впливу, ні нагляду йому не було, – то се ж йому все одно, що для вовка пуща!
– То воно може й так, – промовляють хожальці, – тільки ж ми люди прості. Куди ж нам царя та його порадників спинити? Ні вже!.. Поможи ти нам, старче божий, стань нам у пригоді, коли твоя ласка. Адже ми бачимо, що ти не простий старчик. Промов нам слово віщеє, поможи нам у щирій молитві до царя небесного, щоб він нам справедливого царя дав. Що вже казати? Адже ж добрий чоловік, де його не постав, то добрий. А то ж таки цар! його сила, його й воля, – він все може!
Підвелись тут хожальці всі, як один, та й поклонились старцеві до ніг.
– Гаразд, нехай буде по вашому! – каже старець. І це скоро промовив, то просіяло йому обличчя, як місяць. І напав на людей страх. А він їм каже: «Не бійтесь!»
І стало їм одразу легко та вільно на душі. А він подивився лагідно на хожальців та й промовив: «Скажіть же мені тепер, кого ви знаєте за найдобрішого, найрозумнішого, найправеднішого чоловіка?»
Порадились людці межи собою та один і каже: «Нема кращого над Івана Красія. Так тобі й уся громада скаже. Оце вже тому років з двадцять буде, як у нас чотири села межувались, то він у всьому порядок давав. А чи скривдив кого хоч на макове зерня? Гріх сказати! І досі йому всі дякують. Він в опікунах був – сирітського не заїдав, як свого власного пазив. Кому що може, помогає – і по-сусідськи живе. І за громаду дбає. Якось в тюрмі посидів за те, що генералові одважився за громаду всю правду сказати. Якби так на іншого, то б досі вже й з торбами пішов, стільки його сіпано за громадську справу, а він якось так вміє викрутитись, що дивись ти, ще й достаток має. Якось так у злагоді з синами живе, що вони всі й досі не поділені при ньому, котрі й жонаті, поле все при купі, так у спілці й орють. Вісім робітників та сім робітниць – одна в одну господині – все одна сім’я!.. Воно й то сказати, кому щастя, його й пчілка божа любить – либонь він щось знає до неї – як літо, так рій за роєм і не злічити! З самого воску та меду тисячі з півтори має».
– Що правда, то правда, – загомоніли в гурті. – Коли досі ще всіх живцем не з’їдено, то за се тільки Іванові дякуймо. Він іздержав усю громаду собою. А то тим, що письменний та ще й бувалий, а розуму – аж натоптано! З ним і найстарші пани за руку здороваються; та йому про це байдуже! Що йому пани? Оце як ми з нашим паном позивались, то Красій у довірених був. Вже чого-чого йому не робили пани: і лякали, і воловодили, за сто миль до суду закликали – то щоб утратився! – та все дарма. Тоді давай улещати. Губернатор мендаль обіцяв, нібито за пасіку; а він з того кепкує: «Чи то я, каже, з дукачем помолодшаю? а на цяцьки – старий я, онуки сміятимуться». З тим пани й поїхали. Його по всіх усюдах знають, бо він і на прощі, і по своїх, і по чужих справах де тільки не бував і скрізь йому така слава, що справедливий та змислений чоловік.
Ще пояснішало обличчя старому і промовив він:
– Правда ваша, що правдивішого, розумнішого та добрішого над Красія не знайти. Так отже буде він над вами наставлений царювати. І побачите ви сами, що з того буде. А щоб ви були певні – от вам знак: досить ви горювали та побивалися в злиднях та в роботі, час і вам відпочити. Станьте ж ви тепер пташками невинними, що не сіють, не жнуть, в клуні не ховають, а ситі бувають. Будете ви пташками цілих п’ять літ. Літайте по цілому царству, придивляйтесь, яка буде справа; а по п’яти літах злітайтеся всі на столицю. Там на великім майдані збереться увесь народ, а вам вернеться людська подоба і тоді – з’ясуйте людям правду.
Тільки промовив те старець, як почули наші селяни, що за плечима їм плещуть крильця, а сами вони змалились, а сіряки на їх вже не сіряки, тільки сиві пірця… Знялися наші хожальці та й полинули…
Цар тим часом надумався потішити свою душу полюванням. Тільки наказав, а на ранок вже й виїхав. Іде він увесь в золоті та в самоцвітах, а за ним все генерали та князі, та ловчі, та псарі. Не встиг цар в чисте поле виїхати, коли се де не взявся олень – гарний та прудкий. Цар за ним. А що царський кінь був найкращий з усіх, то й перегнав хутко всіх мисливих. Мчить цар без ваги – от-от ухопить оленя за роги (хочеться йому живцем оленя взяти). Аж тут – ліс. Олень в ліс і цар в ліс. Бачить цар – не продертись кінному. Покинув коня, погнався пішки. Біжить, біжить: той не втече, а той не дожене!.. Коли тут – річка. Олень в річку, а цар одежу з себе, та за ним. Переплив та далі за оленем – вже голий! Забіг в нетрі, от-от-от ухопить за роги… Аж гульк, олень зник з очей, так мов і не було його. Так і зостався цар по тім боці річки, в лісі, голісінький, в самотині.
Якраз тоді, коли ото цар на влови подався, то добрий господар Іван Красій коло пчіл собі ходив. Мав клопоту доволі того дня: аж п’ятеро уликів рої випускали. Попідставляв Іван цівки попід вічка, наготував матошниці, роївки та й порожні вулики для нових роїв близенько постановив: приставив онука глядіти двох вуликів, а сам трьох доглядає. Та от морока: всі п’ятеро вуликів нарізно по пасіці розтикані! Дарма, думає собі, якось поспію! Коли дивиться, аж всі п’ять роїв полізли разом. Поглянув він до одного – нема ще матки. Він до другого – теж тим часом самі робочі пчоли лізуть устяж. Він до третього – аж там і матка! Ледве загріб він її, а тут і в двох інших матки об’явились. Кинувсь Іван до однієї, онукові крикнув: «Бери другу», – та хлоп’я не похопилось: знялася вгору матка, а за нею і весь рій – гуде та хвилює, мов хмара диму над кузнею. Вище та вище, та й потяг з пасіки геть.
– Ой лишечко! – гукнув Іван. – Лови його!
Схопив роївку, скочив охляп на коня та за роєм. Швидка вдалася матка, поповодила старого. Вже й за полудень стало, а рій все летить. Коли се, нарешті, узлісся видко. Почав рій спускатись; Іван прихапцем прив’язав коня та й дивиться. Тяжко старому на дерево лізти, та що ж його робити? Поліз, загріб рій з маткою, зсунувся з дерева. Ху, та й утомився ж! От тепер, думає, і спочити можна. Розперезався, зліг на травицю і сам не зчувся, як сон його зморив.
Лежить собі Іван, розкинувся, спить собі на обидва вуха та хропака завдає, аж свище. І приснився Красієві сон. Неначебто підійшов до нього старий-старезний дід, та статечний собі, дарма, що старець. І каже б то йому той старець: «Вставай та йди на полуднє; там край води, біля тієї берези, що грім зломив, побачиш ти долі царську одежу. Уберись ти в ту одежу; піди в ліс, знайди царського коня, подайся до царських палат і царюй там, аж поки вийде тобі слушний час». Тілько те старець промовив, просіяло йому обличчя, як місяць, а Красія жах обгорнув, аж він прокинувся.
Прокинувся, і не йде той сон з думки. Против чого воно? Гадає собі. Чи то воно що віщує, чи тільки так з опару кров до голови кинулась? Піду лишень, думає, до річки та прохоложуся. Пішов, роздягся – тільки що хотів у воду пірнути, коли глянув, та аж млості обняли: видно йому себе на плесі як у зеркалі, та тільки вже Іван не Іван, бо не Іванове обличчя у нього, а так, наче зовсім чуже – царських патретів і по рундуках і по присутствіях – геть тобі цар! «Оце халепа! – думає собі. – Тепер уже хоч не йди додому, нема як, хоч би й рад: хто ж мене такого пізнає? Либонь треба вже так робити, як сказано».
Оглянувся туди-сюди, коли се й осмалена береза недалечко. Кинувся Іван в річку, доплив до берези – так воно й є, – лежить царська одежа… Ну, думає, очевидячки, треба робити, як сказано. Убрався, знайшов коня, сів на нього та хутко й зустрів усіх тих генералів, князів та мисливих, що були відблудились, а це знов об’явились. Ніхто ніякої переміни в цареві не помітив, та Іван якраз і обличчям і зростом в царя повернувся. «Ваша величність» та й «ваша величність» і нікому ні гадки. Так вони і в царські палати приїхали, і став з того часу Іван Красій царювати, і ніхто про його правди не знає…
А тому вже, давньому немилосердному та неправедному цареві дуже ніяково стало, як зостався він на самоті, голий у лісі. Пробував він перш усього до берега вернутись. Пішов. Та не звик він, бач, босий ходити. Раз у раз під ногами то тріска, то шишка де й візьметься – цар тільки п’яти чухає. А не раз так підскочить, що куди тобі й цап! Сердиться наш цар. «То ще добре, – думає, – що хоч ніхто не бачить».
Ходив-блудив, ходив-блудив… Дедалі вже й смеркло – не видко ні річки, ні оселі. Коли таки вогник блимнув здалека. Пішов цар на вогонь. А там дьогтярі дьоготь гнали. Зглянулись вони над ним: «Оце, либонь, чоловіка розбійники обдерли!» Посадили до вогню. Хто дав сорочку драну, хто штани з десятки; хлібом приймають. Подивився цар на той хліб та й їсти не схотів.
– Та що се? – каже. – Хіба се хліб? Земля та й та біліша!
– Ну, чоловіче добрий, – кажуть дьогтярі, – іншого на нас ніхто не придбав. Як хочеш ліпшого, то йди до панів.
– Та чи не можна б хоч курочку зварити?
– Курочка, братіку, давно до волості подибала податковою стежечкою. Ще на тім тижні справник приїздив, усіх курей похапав та за недобір продав.
– А чом же ви собі інших не купите?
– Та звідки ти взявся, небоже, з якого ти царства? Ми б то й раді купити, та купило притупило: тут що й загорюєм, то все нашому цареві неситому на податки заберуть, щоб він розсівся.
– Ну, ти там про царя помалу! – каже цар. – За такі речі, знаєш, і вклепатись можна. Ти хто? Мужик! А то цар! Твоє діло робити мовчки. Як же ти смієш?..
Злість розібрала дьогтярів, як зарепетують на нього цілим гуртом:
– Чи ба, яке благородіє – свиня-загородіє! А ти ж се чого розприндився?! його, безштанька, одягли, хлібом святим приймали, як доброго, а він ще нам очі вибиває: мужики! мужики! Та вже ж не князі, знаємо й без тебе. Іди-но ти геть, а то кепсько буде!
Цар собі й не думав. Встав, насупився, нагоропіжився, нестотно, як у своїх палатах, та як не визвіриться:
– А ви знаєте, хто я такий? Ось нехай лишень я до свого дому вернуся, я вам тоді покажу, як зневажати свого найяснішого пана, царя природженого!
– Чи не ти часом той цар? – питає один дьогтяр, а сам аж синіє зо сміху.
– А вже ж я! – каже цар.
Як зарегочуть дьогтярі – аж кишки рвуть; а далі один озвався:
– От так утяв, ваше безштанне величество!
Тут уже всі аж покотились, а цар лютий, аж нетямиться! Вже яку знав лайку, всю пригадав. Тільки дьогтярам вкінці обридло слухати його лайки. «Іди собі, – кажуть, – а то ми тебе он як відпровадимо». Куди тобі, ще гірше коренить! Тут уже дьогтярам терпець увірвався. Дали йому стусана раз і вдруге, та по потилиці, та товченика попід боки, та чернецького хліба, так висп’ятками й прокотили геть.
Пішов цар знов самотою. Іде-іде, а сам лихий, як вогонь. «Ну, стривайте ж, пождіть – шипить крізь зуби, – я вам покажу, мужва репана! Я з вами, бунтарями, порахуюся! На порохно зітру і з вітром розвію! Га! Чи хто таке чув: на божого помазаника руку здійняти? Ні, хіба не діждете?!»… Лютиться він отак, а тимчасом затямив, що поки дістанеться додому, то не слід йому царем об’являтись: адже ніхто не вірить! Тільки в халепу вскочиш, та ще може де за дурного-божевільного приймуть, не дай, боже, у шпиталь запруть.
Вже геть пізно було, коли цар у город доплентався. І що воно за город – не знає. Зовсім охляв цар: голод не жартує; а воно ж і не царський звичай так постувати, де ж таки, – змалку в дорогих винах купався, а тут тобі зранку до вечора ні рісочки в роті! І ноги стоптав, і синяки щемлять. Оглянувся навкруги – бачить: се ж він на великій вулиці, тут і дерева, і лави попід ними, ото ж бульвар по-городському. Сів він на лаву, яка там трапилась, звалився на неї та й заснув, як мертвий.
Саме розіспався, коли се хтось як штовхне його – мало плеча не викрутив. Схопився цар. Бачить – стоїть над ним десятник в мундирі.
– Ти тут чого хропеш? – гукає поліціант. – Хіба не знаєш, що на бульварах спати не дозволяється?
– А що там бульвар? Бульвар чи вулиця – людська, нічия. Я ж тут нікому не заважаю.
– Не заважаю! – перекривив його поліцейський. – Куди тобі, ще й базікає! А того не тямиш, що непорядок! Тут великі пани ходять, а ти он латками та дірками світиш, паскудство своє їм показуєш. Невмивана голото!
Тут уже цар запалився. Іще б пак: чи давно ж міністри та князі озватись проти нього не сміли, а тут крюк якийсь над ним знущається. «Ти чого рипиш? – огризнувся. – Ти тута для порядку поставлений, а замість того бешкет робиш та репетуєш?! Та що ти за пан такий? Крюк, та й годі! От тобі і вся ціна!»
– А! то ти ще просторікуєш! – заверещав поліцейський та як не влущить царя по пиці, раз і вдруге, та за чуприну!.. Але ж і цар не абиякий, розлютився, а сам чоловік здоровий, огрядний – чи то диво на царських харчах сили набрати? Бачить поліцейський, що не подолає один на один волоцюги; свиснув. Налетіли соколи з інших кутків, скрутили голубця та й – в буцигарню. Тягнуть та луплять без ваги. Як штурхнули в казню з розгону, так цар сторч головою в Катерину й влетів: замазався, запаскудився! Та ще й то щастя, – якби так об стіну, тут би йому й амінь.
На ранок випустили його вкупі з іншими арештантами, бо всі, либонь, за гультяйство сиділи. Ледве-ледве виліз наш цар, так його поліцейські обчухрали. Зглянулись над ним два гультяї, взяли з собою за город, туди, де вся голота на смітниках кублилась. Дали попоїсти, намовили горілочки випити. Покачайся, мовляв, після товчеників, а там може й робота якась набіжить, все копійчину запобіжиш.
Виспався цар, одлежався, сидить посеред голоти, а всередині у нього аж кипить. «Та як же лупцюють! – думає. – Га? Так і вбити недовго! І кого ж били? кого? Царя свого волочили! Ну, постривайте!»… Тут цар аж кулаки показав і вголос заговорив: «Я того не подарую!»
– Чого се ти не подаруєш? – запитав хтось від гурту.
– Бійки!
– Що ж ти, позиватимеш їх, чи як?
Цар не про позивання думав, а про те, що як тільки він знов вернеться до престолу, то всіх тих падлюк познаходить і живцем з них шкуру поздирає. Та вже не міг того сказати – вголос заговорив: «А чому ж ні? Таки й позиватиму!…»
Як не зарегочеться вся голота, просто аж качається. Оттакої утяв. Ну, та й штукар! А далі один і каже: «Ось послухай лишень, що тобі Міністер скаже». А Міністром звала голота одного п’яничку, що колись по вищих школах наймудріших наук вчився і в законах був кутий на всі чотири, та став запиватись і межи голоту попав. От той Міністер і обізвався:
– Ні, нема чого тобі до суду й потикатись. Якби ми з тобою в іншому царстві жили, де кожен чоловік може без грошей позивати чиновника, то що іншого. А в нашому царстві цар такий закон видав, що на чиновника треба не до суду, а до його начальника, до старшого чиновника подаватись. Як той начальник схоче віддати свого служащого під суд, то віддасть, а як не схоче, то й забирайся з богом. А начальство, бач, так собі міркує, що як віддати, мовляв, одного чиновника під суд, а завтра другого, а там третього, то піде лиха слава про все правительство (уряд) і тоді люди слухатись його покинуть. Рідко бува, щоб який начальник віддав під суд свого підрядного, та й то, либонь, правди не доходив, хоч і віддавши!
Замислився цар, почав пригадувати. Справді, підписував він якийсь такий закон, щоб на чиновників була інша судова управа, бо хотілося йому своїх чиновників понад інших обивателів постановити. Та й досада його взяла, така досада, що аж годі, бо він же бачить, що сам в ту пастку попався, яку на інших ставив. А все ще не хоче покаятись: «Що ж, гадає собі, хиба я міг знати, що така притичина трапиться?»
Почали його й інші думки обгортати. Почав він турбуватись, коли б там без нього не вийшло чого лихого при державі. Але потім розміркував собі, що його рідня та люба челядь сховають від людей, що царя нема, та правитимуть поки що самі його іменням. Він, звісно, того не знав, що намість нього сидить Іван, та нікому про те й на думку не спадає.
Днів через два прибіг на смітнисько один голодранець та й гукає: «Гайда, братця, на пристань: пшениця прийшла! По карбованцю на день за розбір платять!»
Наймався й цар лантухи по чотири пуди тягати. Хоч і кремезний чоловічина, а з новини таки до вечора кожна кісточка болить, кожна жилочка тремтить; і світ немилий, і сам собі не рад. А тут ще підрядчик не хоче платити – завтра та завтра – а сам гнилизною годує людей.
– Ні, годі, – каже Семен (цар, бач, Семеном звався), – я на таке не згоден.
А далі вдався до товаришів:
– Що ж се, – каже, – як же воно так? І не робити – нема грошей та з голоду пухнеш, і робити – все те саме. То давайте покинемо роботу, поки не годуватиме до ладу та не буде платити.
Покинули роботу. Заверетенився підрядчик. Йому б ще треба тільки днів з чотири на гнилизні та без плати людей проморити, а там би він сам грошики за весь підряд узяв; а поки що йому й нема за що купити харчів, бо він з порожньою калиткою і за підряд взявся. Бачить він, що Семен всьому привідця. Кинувсь підрядчик мерщій до пристава: «Так і так… отой волоцюга людей мені баламутить».
Прибіг пристав на пристань, перше вмовляти попробував;
– Як таки ви не тямите? Ви ж хазяїнові тисячі встрачаєте! А вже ж як йому гірше, то й нам гірше.
– Ми, – каже Семен, – хазяїнові не вороги, а тільки ми свого доправляємось. Тільки й нашого, що праця, то наша воля і продавати її, кому схочемо. А коли сей підрядчик не платить, то ми йому не кріпаки!
– Так ти бунтувати? – кричить пристав.
– Чого там бунтувати? – знов озвався Семен. – Нам бунту непотрібно; даремно ви, ваше благородіє, і слова такі споминаєте. Ви б ось, краще, ваше благородіє, того борщику скоштували, що ми в підрядчика їмо – з душі верне!
– Брешеш, падлюко! Закон знаєш? Не смієш кидати роботи, поки строк не вийшов. Роби, а коли тобі кривда, то жалійся – начальство розсудить!
– Та на його харчах скоріше згинеш, ніж той присуд вийде.
– Ага, то ти так заговорив! – розверещався пристав. – Ти хто такий? Пашпорт маєш?
Став Семен ні в сих, ні в тих. Бо при його царському стані який же там пашпорт? Де б він взявся?
– Не маєш? – репетує пристав. – Беріть його!
Взяли, повели, замкнули. Сидить неборака місяць, сидить і два, і чотири… нема нічого: і на волю не пускають, і нічого не питають. Зробили постанову, що ось-то він обвинувачений за те, що не має пашпорта приналежного, та за гультяйство (бродяжництво), що записаний за судовим слідчим – сиди, небоже, поки про тебе згадають! Мало їх, тих арештантів, під слідством у слідчого на руках? Ще там котрі за підпал, за крадіжку з розломом чи за щось такого сиділи, проти таких слідчий хапався по гарячих слідах докази зібрати, то ними й займався. А волоцюга – волоцюгою й буде – не де подінеться, може і підождати.
Сидів, сидів Семен, аж пилом припав на тюремних харчах та від тюремної цвілі й задухи. Аж таки й покликали: «Хто ти такий? Звідки? якого стану?» Зрадів наш цар. «От, думає, аж теперички я на царський престол повернуся!» Тільки, пам’ятаючи, як йому дьогтярі не повірили, та глянувши на своє шмання та на мозолі на руках, не зважився так одразу себе царем назвати, а виказав на допитах, що мов він міщанин Семен Ненарошний, родом із столиці, де він служив за дворника у генерала Шем’якина. А се він на те сказав, бо той Шем’якин був у нього, у царя, колись у великій ласці. Семен собі міркував, що в столиці поведуть його до того генерала або поставлять з ним на зводини і тоді він об’явить себе своєму любому царедворцеві, а вже той, звісно, все для нього злагодить і на царство верне.
Погнали Семена в столицю. Ішов він і пішки, етапом, прикутий за руку до спільного ланцюга; їхав і машиною, де було напхано стілько арештантів у тюремному загоні, що він ледве не затнувся; натерпівся і голоду і злиднів, бо етапне начальство не додавало грошей на харчі… В скількох тюрмах дорогою насидівся! Часом аж зубами скреготав з досади, та нічого не вдієш! Та вже місяців через п’ять прибув у столицю. «Ну, думає, слава ж тобі, господи: скінчилася моя мука!»
Еге ж, якраз! На зводини його з Шем’якиним не поставили, бо не було чого й ставити, а простісінько написали бумагу в міщанську управу, чи записаний, мовляв, по книгах міщанин Ненарошний? На те управа відписала, що такого нема й не було. Знов потягли Семена на допити, а ще раніше того постановили перевести з пересильної тюрми в тюремний замок. От він і йде: один конвойний з рушницею попереду, другий позаду, якраз їм шлях був повз царські палати. Тут йому раптом згадалось ціле його веселе та розкішне царське життя в тих палатах, і застукотіло йому серце клевцем. Дивиться він на дворець заздрим оком: «От, – думає, – на тім кутку у палатах справляв я колись бенкет і тоді я вперше побачив тую кралю княжну Лебедівну; а он у тій світлиці наріжній сповістили мене про велику радість, як моє військо велику перемогу здобуло; а з того далекого, одчиненого вікна любив я, бувало, на город дивитись…»
Ідучи та думаючи так, поглянув Семен на город, – яким-то він, мовляв, тепер йому здається… Аж тут передній конвойний витягся, як прут, замарширував, як на шрубах, та й зашепотів шпарко й виразно: «Янчук, держись цупко, не лови гав, – цар з вікна дивиться!» Семена сі слова блискавкою пройняли. Глянув він на відчинене вікно в палатах, що близько нього саме вони йшли – та ледве встояв! Не може очей одвести од вікна, аж світ йому замакітрився, бо то ж Семен побачив там себе самого, в царській одежі, такого нестотно, як він перед роком стояв тут, край сього ж таки вікна. Що ж се таке, пробі?! Господи, рятуй і помилуй!!…
А то, бач, Іван в царській подобі дивився з вікна у палатах.
– Гей, ти, арештантська пико! Чого ногами совгаєш? Рівніше йди! – гукнув задній конвойний, бо Семенові жижки тремтіли і він почав приставати.
Схаменувся Семен, підбадьорився. Тільки думає: «Що ж се таке? Се ж дурійка! Омана!?» Кортіло йому крикнути на весь світ, що ось де він, справжній цар, а що отой, край вікна, самозванець, дурисвіт! І крикнув би, та скорчило йому горло, не може й слова вимовити… да воно й добре: бо хто ж би таки йому, обшарпанцеві, повірив?! «Арештантська пика» – от його стан тепера!
Похнюпився Семен і все, ніяк збагнути не може. «Ні, – думає собі, – а тут щось не так. Тут якась помилка».
– Пане старший! – звернувся він до конвойного. (Бач, як за рік звичаю навчився!)
– Чого тобі? – озвався той.
– Про кого ви се казали, що, мовляв, цар на нас дивиться?
– Та не про кого ж, як не про царя! Чи ти ж не бачив, отам у палатах край вікна, як ми поз нього проходили? Як свічка горів.
– Та ви, може, помилились. Хіба то справді був цар?
– Ще що скажи! оттакої! – засміявся старший. – Щоб я та царя не пізнав! Я, може, разів зо сто бачив його от так, як тебе бачу.
Замовк Семен, а далі знов:
– А чутка йде, ніби цар, з рік тому буде, поїхав на влови, та вже й не вернувся.
Се вже Семен так навмисне сказав «чутка йде», хотів якось у москаля правду вивідати.
– Цур дурня! – сказав конвойний. – І стрілить же таке до голови! Я ті влови добре пам’ятаю, бо то були останні; всім відомо, що цар з того часу більше не бував на вловах. А я в той час при палатах на сторожі стояв і бачив – от як світ білий бачу – що цар з усіма князями та панами вернувся з тих вловів.
Зовсім Семен похилився. Так наче його хто обухом по потилиці телепнув. Чудно та дивно, як воно все те сталося, та що з того дива за потіха? Річ певна, що хтось давно захопив його місце на престолі, і хтось такий дуже подібний до справжнього царя, що й одрізнити ніяк не можна! А коли так, то нікому й не журба, ніхто собі і в думці не покладає, що він, Семен, справжній цар, у тюрмі сидить – за те, що без пашпорту, судиться! От тепер попробуй об’явись, коли хочеш! Зараз на шибениці за самозванство ногами задриґаєш! Кепська справа. Пропаща справа! Не бачити йому більше царського життя, як своєї потилиці! Либонь, і все життя прокалатає останнім наймитом! Пізнає він до кінця, яке то гірке те життя, що він сам, як ще був царем, установив своїми законами та чиновниками для вбогого, робочого люду… І покотились у зсаженого царя гіркі сльози по обличчі, і вперше засмоктало його за серце сумління!…
Замовк з того часу Семен і не схотів більш нічого казати на допитах. Та й що ж він мав казати? Сказати правду про себе – небезпечно, а брехати – нема користі.
Через сім місяців вийшов йому вирок. Привели в суд, прочитали: «По указу його величества, на основі дев’ятсот п’ятдесят першого пункту Устава карного («Уложенія о наказаніях)» завдати його, як безпашпортного волоцюгу, що не признається до свого стану, на чотири роки в арештантські роти, а потім заслати на Сибір. «Не може того бути, – каже Семен, – дайте мені прочитати той самий пункт!» Дали йому закон, показали пункт – все якраз так виходить! І так йому перед очима стало, як колись один суддя доводив йому, що не по правді то чоловіка на таку тяжку кару засуджувати за те тільки, що він не каже, як зветься, бо може ж інший і не самохіть, і не для злого чого ховається. А він, цар, не послухав тоді судді праведного і не схотів скасувати неправого закона. «Катюзі по заслузі!»
Завдали його в арештантські роти. Чого ж він тільки не натерпівся там: і хлосту йому давали, і голодом, і роботою морили, і в темних холодних буцигарнях держали, – а все найбільше за те, що він себе за людину вважав, перед дозорцею шапку не охочий був ламати, доглядачам не корився. От сидить він якось у тій буцигарні день, другий, третій та й засумував наш цар. «Господи, – думає собі, – скільки-но кривди в моєму царстві діється, скільки сліз проливається, а все ж то я з того винен!»
Та ще з тої причини сумує цар, що дуже його скортіло на волю. Хоч би, думає, разочок кинути оком на рідну оселю! Вже не те, щоб Семен бажав знов на царство дістатись – де вже там! Тепер він уже знав людський сором, коли на свої очі побачив, як мало доброго може цар зробити, а яку силу лиха заподіяти, – йому тепер і думати про царювання було страшно!… Кортіло його тільки до свого рідного кутка та щоб на приятелів хоч здалека подивитись… От і заспівав він з горя пісні тієї, що було частенько співав ще за свого царювання. Тоді-то він було її з розкошів співав, а тепер уже з туги завів.
А ключником на тім кінці в тюрмі був колишній слуга з царських палат. Почув він ту пісню та аж скам’янів. «Господи, – думає, – се ж воно цар співає! Я ж не раз чував, стоячи на сторожі при царських світлицях, як він оцеї пісні співав!» Слухав-слухав, а далі взяв ліхтаря, світить на арештанта в буцигарні та й дивиться на нього крізь вічко в дверях: «От же напевнісінько – цар!» Семен давно заріс бородою, то ніхто й не пізнав його, а се він сидів, підпершись рукою, та й бороду затулив. Ключник аж прикипів. Сам не знає, що робити. Нарешті осмілився та й шепотить нишком: «Ваше величество! ваше величество!» Семен годі співати, насторожився, підійшов до дверей, а ключник уже й відсуває засов, та щось не втне, тремтять руки з ляку. Якось таки одчинив, а сам просто Семенові в ноги: «Не веліть карати, з плеч голову здіймати!» Бачить Семен: настав слушний час.
– Ну, – каже, – коли ти мене пізнав, то стань мені у пригоді, пусти мене на волю.
– Пробі, – каже ключник, – не то що на волю пустити, а я життя свого не пожалую за мого царя милостивого! Майте велику ласку, вийдіть зараз та об’явіться, ваше величество.
Злякався Семен. «Еге ж, – думає, – тут тільки об’явись, то або цар новий за самозванство повісить, або народ за мої колишні справи роздере мене! Та хоч би й не те, так невже ж мені знову до давньої кривди вертатись та з живих людей пити кров? Ні, не стане сумління!»
Тільки він ключникові того всього не казав, – де царському підніжкові теє розуміти?!… Тим-то Семен тільки собі міну царську настроїв та й каже: «Даю тобі, вірний мій слуга, мою царську подяку. Але ще не час мені об’явитися народові. Тільки я прошу і наказую: виведи мене звідси, а сам поки що мовчи».
Так і вчинили. Звісно, ключник всі порядки тюремні знав. От коли Семена випущено було з буцигарні, то ключник виголив його, переодяг, вивів з тюрми і сам у халепу не попався. Наказав йому пильно Семен мовчати. Та не втерпів ключник. Почав там нишком з усякими приятелями про ту справу гомоніти. Та й пішла з того часу між людьми чутка, що на престолі не справжній цар сидить, а справжній, бач, ходить між людьми і. незабаром має об’явитись.
Тим часом дійсне царював справедливий та дотепний чоловік Іван Красій. Оце ж треба розказати, як то він в царське життя увійшов і як на царськім місці справлявся.
Ранком другого дня по вловах Іван з давньої звички прокидався кілька раз; одкриє очі – темно, він і знову засне. А йому й не в голові, що то в кімнаті нема світла, бо вікна важкими оксамитними завісами позавішувані, щоб світло не перебивало сну, поки царське величество спочиває. Аж таки прочумався нарешті Іван і тямить, що він не просто лежить, а таки вилежується та спочиває: і рука йому лежить, і нога лежить, і голова лежить, і весь він лежить; навіть сам не чує, на чому він лежить, бо все матраці з пружинами та пухові подушки під ним, а повітря легке-легесеньке.
Почав він згадувати, що та як, та й обгорнули його думки: «Воно то добре царям спиться, та я ж тут не на те, щоб розкошувати. Людям пільгу давати, правду вкоріняти – от на що мене волею божою царем наставлено». Злагодніла йому душа і задумався він, як би то його до діла взятися? Та вже ж не як, що перш треба гаразд роздивитись навколо. Не тямлячи ладу, поспішиш, – тільки людей насмішиш. Сказано, сім раз міряй, а раз ріж. «Господи, – думає, – поможи рабові твоєму гордих спинити, негідних одігнати, страдників заспокоїти, за правду обстояти!»
Попався тут йому під руку шовковий шнур. Схопився він за той шнур, щоб підвестись на ліжку, сіпнув тільки, аж і заслонку відхилив – і видно стало: так воно вже приладновано було. Дивиться Іван – аж се він лежить на широкому подвійному ліжку і подушки немов для двох покладені. Тут йому кинулась думка, що той же колишній цар та либонь царицю має…, а він же, Іван би то, тепер на місце того царя став… як же ж його тепер? Адже ж він сам жонатий. Ну, нехай тепер от її тут в ліжку нема коло нього, та це ж певне так якось трапилось – може, де в гостину поїхала… А колись же вона вернеться, бо жінка мусить при чоловікові бути. Тоді ж як? Аже ж він сам має жінку дома на селі, і сини вже дорослі… Ет, не до ладу воно! Ніяково!
Ще ж він як слід і не роздумався, як увійшов стиха слуга, дав умиватись, поміг одягтись. Втирається Красій, а сам все про царицю думає.
А він того й не знав, що в царів такої поведінки нема, щоб удвох в одній хаті жити: цар собі на одній половині живе у палатах, а цариця на другій, тільки часом сходяться докупи. А цар Семен з своєю дружиною вже шостий рік, як не сходились у покою, бо жили нарізно та й обоє своїм коханкам і коханцям лік загубили. Так що Іванові не було чого й клопотатись про царицю. Потім уже Красій про те довідався та й заспокоївся, а спершу було таки дуже ніяково.
Одягся Іван Красій, поснідав, аж тут йому подає до відома черговий царедворець, що вже в прийомній палаті все те панство урядове зібралось, що має сьогодня бути допущене до царського прийому. Вийшов Красій у палату, кинув оком – чистий тобі цар! Всі йому вклонились, він на всіх поглянув, та тільки ледве головою кивнув – отож так відклонився. Тут він вперше побачив і царицю, і ще декого з царської родини, вже ж вони тепер ніби йому за родичів стали. Всі такі білі та пухкі, а по-французьки так і цвенькають. Близько до царського престола стояв царевий брат по батькові, великий князь Ярема, ще не старий чоловік в генеральській одежі, миршавий, витрішкуватий та нахабний. Не сподобався він Красієві, аж навіть подумав собі: «Треба його добре розжувати, що воно за птиця».
Почався прийом. Поважний царедворець почав підводити до царя гостей поодинці та по черзі: підведе, ще й розкаже – хто такий, яку службу справляє, як на ймення; той уклониться, постоїть, цар головою кивне, слово яке промовить; гость уклониться знову, та й піде набік. І кого тільки тут не було: і чужоземні посли, і губернатори, і генерали, і адмірали, і сенатори, і всякі панове. Цілісіньких дві години тривав той прийом. Не встиг цар усіх прийняти, як тут йому сповіщають, що йому час уже в маніж їхати (такий то будинок для муштри, мов кошара велика), дивитись, як гвардія муштрується.
Поки перейшли перед ним чотири повки, то аж йому живіт підвело. Попоїв він тоді по-царськи, та тільки від стола встає, аж йому кажуть: міністер двірський просить дозволу подати до відомості про нові палати, що його величність наказали якнайшвидше збудувати. А виходить, що виданих грошей не стає. Іван звелів спинити будівлю.
Тільки гадав відпочити, аж ізнов кажуть: чи не ласка буде морську військову школу одвідати, давно вже кадети (школярі) його величність не бачили, а вони ж будуть офіцерами, престол колись боронитимуть, треба ж їх заздалегідь приголубити. Поїхав у школу, пошуткував з ними, а вони йому «ура» гукнули. Ледве у палати вернувся, як тут повідомляють: через три дні будуть іменини великої княжни Олени, що його царська величність бажали їй дарунок дати, та наказали найкращих самоцвітних уборів принести на виборі; та ось, мовляв, чи не ласка поглянути, бо вже принесені. Пішов Іван дивитися: намисто, шпоньки, сережки так і сяють; а про що не спитай – все то двісті тисяч карбованців, то шістдесят тисяч, то сімдесят п’ять! «Та чи нема чого дешевшого?» – питає Красій. Тільки ж він теє слово вимовив, тут усі, які були царедворці, аж потетеріли; так наче цар яку дурницю ляпнув або яке сороміцьке слово загнув. Один царедворець виступив наперед та й каже:
– Чи смію нагадати, найясніший пане, що ваша величність мають багато чудових дорогих речей для дарунків, виготовлених на скарбових фабриках.
– Ходім туди, – каже Красій.
Пішли. І господи, чого він там набачив! І перстені, і табатирки золоті з яхонтами та діамантами, і величезні чарки з суцільного самоцвітного каміння, і статуї (фігури людські), і чого-чого не було там! Аж полиці гнуться від дорогого краму, а колишньому цареві, бач, все було мало: ще по людях для своїх коханок убори замовляв та народні грошики розкидав.
Вибрав то Красій дарунок, а вже йому кажуть, що якийсь полковник вигадав якісь нові артикули з рушницями, то чи не бажає його величність на те подивитись? Покликано полковника: бравий собі вояка. Почав він рушницею артикули показувати і сюди, й туди, й он куди!
– А яка ж з цих артикулів користь? – питає Красій.
– Та воно якось показніше виходить, ваша величність, – каже на те один з генералів.
– Чи воно ж простому солдатові з того легше буде, чи він краще стрілятиме та команди ліпше розумітиме?
– Що до сього, ваша величність, – кажуть йому, – то нема що турбуватись: легше воно не буде, а, може, ще й тяжче; так на те ж солдат молодець, він все подолає.
– Ну, – каже Іван Красій, – коли з того нема користі, то нема чого й заводити нові артикули.
Сказав він се, коли дивиться, а великий князь Ярема аж витріщився на нього, – нестотно, як от на видимих дурнів добрі люди витріщаються; та помітивши, що й цар на нього дивиться, зараз знітився. «Треба сього зінського щеняти не впускати з очей», – подумав собі Красій. За тими пробами артикулів чимало часу збігло; от уже й обід. Воно б то по-сільському, то й вечеряти час, а по-царському, то ще тільки обід! Пообідав Іван, а йому до відома подають, що в театрі його з комедією дожидаються. Хотів він було відмовитись, щоб не їхати на комедію дивитись, та ледве натякнув, як уже всі царедворці так похнюпились, наче рідного батька поховали.
– Чого се ви, панове? Чи кого ховаєте? – пита Красій.
– Та як же, найясніший пане, – відказує тут один генерал, – вже об’явлено, що ваша величність будуть ласкаві до театру завітати. А як тепер се відкласти, то ще піде чутка, що ваша величність, борони, боже, занедужали, та ще який струс піде між людом.
Нема що робити, поїхав.
Аж коло півночі вернувся Красій у палати. Повечеряв гарненько, випив незгірше. «Чому ж, – думає, – не пити та не їсти, коли дають?» А вже й спати пора. Пішов до покою, та так солодко витягся. Аж смішно йому стало: «Це, – думає, – мов і не робив, а втомився, цілий день клопотався, а що путнього зробив?!»
Тільки день процарював Красій і правду-таки сказав, лягаючи, що й путнього нічого за той день не зробив, а тим часом за один отой порожній день усе царедворське багно затряслося. Усі царедворці помітили, що цар наче одмінився і насторочилися. Зверху був собі цар, як цар, та ніколи перше того не бувало, щоб він на свої видатки грошей зажалував або військовими артикулами нехтував. А тут – чи хто таке чув? – найкращі палати не схотів будувати далі! її високості принцесі Олені на дарунок поскупився! Бравому полковникові з новими артикулами сорому завдав, і чого? Солдатам, бач, воно тяжче! Солдата треба гартувати, а то йому недовго й зледащіти!
Отак шепотіли межи собою царедворці. А надто був лихий великий князь Ярема і серед своїх прихильників глузував з царя вголос: «Запопадливий став наш батенько: хутко, либонь, і підошви рахуватиме!» – та реготав, аж луна йшла. Були й такі, що собі на вус мотали царські новини та міркували, коли б так перед царем жалісливими та господарними показатись, аби придобритись йому тим та в пестунчики дістатись.
А Красій нічого того не чує й не бачить та все на свій лад обертає. Сьогодня видатки на свої палати зменшить; завтра губернатора якого за знущання над селянами зсадить з хліба; позавтрому офіцерика якого молоденького зостане розхристаним – і не завважить… Що день – якась новина. А чи була з того яка користь народові? Аж ні крихти! Як і перше, лупили податки; як і перше, не було життя від чиновників – одного з тисячі Красій прожене, а дев’ять сотень дев’ятдесят дев’ять як і перше п’ють кров та душать. Через те серед люду і не по знаку було, що в царських розпорядках єсть якась одміна.
Зате в царських та великокняжих палатах серед вельможного панства Красієві новинки плодили йому дедалі, то більше ворогів, та ще й не абияких: в вічі, то вони всі царські підніжки, а позаочі живцем з’їсти готові, за щербатий шеляг продати! Всі, кого тільки Іван прогнати казав, усі дармоїди, нелюди-правителі, ображені за його справедливість пани урядовці дедалі, то гірше лютилися, а великому князеві Яремі те й наруч, він собі з них набирав прихильну ватагу, постерегаючи слушного часу, щоб зведенюка-брата з царства зсадити та самому сісти.
Інші чиновники, аби підслужитись, доносили цареві, що навколо нього неспокійно: та Красій теє одним вухом слухає, а другим випускає. Не любив він брехачів та й не діймав їм віри, брехачеві недорого й наклепати, аби поживитись. Знов же воно зверху ніби й не знати було нічого такого: всі йому, як і перше, в вічі дивились. «Коли ж Ярема і справді що недобре починав, так що ж він може сам один зробити, – думав собі Іван, – військо в моїх руках, поліція, чиновники – теж, скарб (казна) – теж. Ні, я ще й не так візьмуся. Треба народові якнайшвидше пільгу дати. Час уже. Другий рік царюю, і справи, і витребеньки державні тямлю – час!».
Як сказав, так і зробив. Покликав до себе міністра скарбового (що то всіма грішми державними, видатними і прибутками рядить) та й каже йому:
– Хочу я селянам пільгу від податків дати. Бачу я, що на селянство надмірні податки накладено, то я хочу поки що переполовинити їх.
Зирнув міністер на Красія, наче вперше вгледів; та бачить, що в царя погляд певний, то в самого так і забігали очі, як мишенята.
– До послуги, найясніший пане, – каже міністер, – а звідки звелять ваша величність грошей взяти, щоб доложити до скарбу? Коли переполовинити сільські податки, то либонь чи не вполовиниться і прибуток державного скарбу; у нас же тепер само військо та кораблі дві третини прибутку забирають.
– Не журись, – каже Красій, – я сю втрату зменшу на багато міліонів, бо я вже зважив рекрутчину скасувати.
Як сказав же він сеє, то міністер аж рота роззявив. Але зараз-таки схаменувся, заблимав-заблимав очима та й каже:
– Се інша річ. То, певне, ласка буде вашої величності з військовим міністром порадитись? Уже як врадите з ним про рекрутчину, то там будемо знати, як і з податками врихтувати.
Дав чолом міністер скарбовий, іде та й гадає: «Егеж, побалакай з військовим, побалакай! він тобі акахвиста відправить!»
Та й справді. Ледве сказав Красій генералові найстаршому над усім військовим міністерством, що хоче рекрутчину скасувати, так той як не надується, мов індик, як не зчервоніє, мов буряк: чолов’яга був з нього палкий та гладкий.
– Ваша воля, ваша й сила, найясніший пане, – каже, – а тільки як же ми будемо від сусідів боронитись, коли часом нападуть?
– А так же, – каже Іван, – постійного війська зоставимо тільки трошки, аби було кому навчати людей військової справи, та поратись коло гармат, шанців, фортець тощо. Скрізь по селах та по городах поставимо стрільбиська, щоб у свято, або й так коли, гуляючи, ледве самі собі вчилися стріляти. Раз на рік по шість тижнів збиратимем усіх, хто на черзі, по повітах до таборів та й нехай вчаться військової справи. Рушницю і всю зброю нехай собі кожен дома держить. Отож, коли буде яка потреба, ми їх зможемо всіх за три дні скликати та й буде в нас війська ще більше, ніж тепер. А як не буде пригоди, то нехай собі кожний чоловік свого діла пильнує. Не буде й йому ні шкоди, ні невигоди, а скарбові ще й прибуток. Ти ж тільки здумай: тепер ми он скільки сотень тисяч вояцьких ротів цілісінький рік годуємо, а як зробить по-мойому, то їх тільки шість тижнів прийдеться годувати. Знов-таки, яку тепер силу-силенну тих казарм та військових складів треба держати, а тоді ж то кожний і сам житиме дома, і зброю та військову одежу дома держатиме. Та ж буде такий дорібок, що я половину податків могтиму скинути з селян!
Второпив міністер очі в Красія та ще дужче почервонів і слова вимовити не може. І так уже його закортіло вилаяти царя по-московськи, та не сміє. Нарешті, полупав баньками, продер пельку та й прорипів:
– Та що ж то за військо тоді буде? Що ж вони, вилами та лопатами артикули вироблятимуть, чи як? Та він же й ноги не матиме, і виправки не знатиме.
– А якої там тобі виправки треба, щоб рідний край боронити? Аби стріляти вмів та був дотепний, та слухав би команди. Він же сьому дійде ладу!
– Ні вже, найясніший пане, – відказує міністер, – старий я, щоб мені за вірну службу при старощах мужвою неотесаною замість вояків командувати. Я вже й не знаю, чим я прогнівив вашу царську величність, що мушу такі жарти приймати!
З тим військовий міністер і пішов. Іде в своє міністерство та аж сопе; прийшов – лихий, як вогонь. Кличе свого помічника генерала Гнучкого.
– От така-то справа, – каже йому, – зовсім наш цар з глузду зсунувся!
Тільки ж Гнучкий був іншої кебети чоловік, ніж його начальник. Він не став кипіти. Пождав, поки міністер трохи вгамувався, та потім стиха та лагідненько і каже:
– Дозвольте, ваше високе превосходительство, довести, що його величність таки при глузді. Цар знає, чого хоче. Таке військо, про яке він вам говорив, по инчих сторонах є, та воно навіть дотепніше від нашого. А тільки борони нас боже від такого війська. Тепер вояк, поки службу відбуде, то забудеться і про село, і про свою хату! Отож нехай тільки мужик не схоче платити податків або дуже розпащекується про свої права, то ми на його виведемо військо та й почне вояк мужика і лупити і стріляти. А тоді вже годі! Крайове військо, що дома сидить, се ж ті самі мужики та обивателі і не підуть вони самі на себе. А як на мужика ні грозьби, ні примусу не стане, то який дідько накаже йому з останнього тягтися, щоб надмірні податки платити?! А як зменшаться податки, тоді нам, чиновникам, край. Бо де ж взяти стільки міліонів грошей, скільки треба нам на плату та надгороди?!
Тут військовий міністер знов скипів.
– Та що ж се таке? – кричить. – Так по-вашому воно й гаразд, що цар хоче нам край зробити? Га?
– Оце! Хіба я собі ворог! – відказує помічник. – Нам ніяким робом не треба царським вигадкам потурати. Тільки треба все нишком-тишком, без шелесту та з розумом. Ви, ваша вельможність, не змагайтеся з царем, а так нібито на все згоджуйтесь. Тільки доведіть його величності, що таке діло так раптом зробити не можна, що треба, мовляв, часу на те. Ну, а там уже й почнемо ніби розвідуватись та радитись по всяких комісіях та комітетах, одно слово – канцелярію розпочнемо!
– Ха-ха-ха! – зареготав міністер. – Оце до діла! Се правда! Так і за сто літ до народного війська не доведемо! Ну, та й голова у вас, пане Дмитре! Бути вам міністром! Та глядіть не ковтніть мене до часу!
Посміялись собі удвох. Потім військовий міністер вернувсь до царя та й кориться:
– Простіть, наясніший пане, вашого старого слугу, що такий загонистий. Все буде, як приказано.
А Красій і радий. Тріпнув генерала по плечі злегенька:
– Отак би й одразу!
Народ же тим часом все пільги жде-пожде – нема нічого: не вертаються хожальці від бога, а на неправедного царя й сами давно втратили надію. От і почали звідусюди в столицю лихі чутки надходити. Давніший цар надбав силу-силенну шпигів та клепачів усяких по всьому царстві, і хоч Красій не любив поклепу та брехень, а все ж щотижня або частіше начальник над шпигами розказував йому, що де було підслухано та підгляжено, та висліжено, та вивідано. І слухає Іван: там царя хтось кляв, бажучи йому не діждати до завтрого; там надпиляно міст, де цар мав проїздити; ще десь генерала устрелено, коли той давав люту хлосту селянам «на усмиренію»; деінде червоне телятко царський будинок злизало… А з усіх боків стогін людський та прокльони розлягаються!…
«Гаразд, – думає Красій, – що я оце з військовим міністром поєднався. Місяців за п’ять перейдемо на народне військо, тоді я зараз половину податків скину, а там уже й інша пільга піде!»
Еге ж, якраз! Минуло і шість, і вісім, і десять місяців, – нема нічого. Почав Красій підганяти військового міністра, а той і не думає спішитись з народним військом, а замість того давай трубити в вуха царській рідні та вельможам, що ось-то, мовляв, цар яке замишляє; се ж, бач, усьому панству та чиновництву край прийшов.
Заворушилось усе царедворське кубло, а найгірше князь Ярема. Перш усього подався він до царициних покоїв, просить її величність допустити його до таємної розмови. Завели його до цариці. Він і почав, так і так, чи найясніша пані чувала, які зміни ваша дружина, а наш найласкавіший цар, наказав поробити?
– А вже ж, – відповідає цариця, – та тільки ж я у війську не служу, то мені дарма, – та й засміялася, поправляючи намисто, щоб показати свою гарну, випещену руку та білу шию.
– Не смію вірити, ваша величність! – загомонів Ярема, нижучи оком. – Я знаю, що ваша величність не тільки красою всьому жіноцтву цариця, але й добрістю янголиною ваша величність правдива цариця всім своїм підданцям, і не можете занедбати того, що наш владар нового замислив, бо ж то має велику пільгу дати трудящому людові.
– Справді? – спитала цариця, аби щось промовити.
– Так. По новому розпорядку багато військових урядів зовсім скасується, а половина решти офіцерів піде в запас. От, наприклад, генерал Чечель мусітиме вийти з служби та навряд чи він знайде іншу службу з такою платою та шаною.
– Невже? – спитала цариця, очевидячки стурбована. А Яремі того й треба. Він добре знав, що той Чечель її коханець і що тепер цариця, аби тільки своєму коханцеві службу зберегти, буде перечити всім новим вигадкам царським. Під’юдивши її ще, великий князь дав чолом, а сам постарався зустрітись з царевою старшою сестрою, принцесою Надією. Він тямив гаразд, що у примхуватої старої богомільниці розуму було стільки, як кіт наплакав, зате вона була уперта, мов коза, а настирлива, як оса. Тим-то архиреї та митрополити цупко її держались, а в палатах усі її боялися і не сміли проти неї йти. Вона вважала, що мінять в чому-небудь розпорядки небіжчика-царя, її батька, було смертельним гріхом та нещастям. Як тільки їй було втолковано, що теперішній цар касує військовий устав, заведений за покійного царя, так вона й стала лютим ворогом нового розпорядку.
А Ярема крутить своє. Одному каже: «А я чув, що у вашому маєтку се як втихомирено? Добре, що не було ще нового військового устава, а як заведуть оте народне військо, то вже ті охотники-вояки сами себе втихомирювати не підуть…». Іншому закине, що при новому розпорядку не можна вже буде синів-неуків приміщати в офіцери. Царедворкам страху завдасть, що тепер цар з великої господарності так увірве плату їх чоловікам, що вже годі буде панійкам в саєтах та в оксамитах похожати… Ну, чисто всіх проти царя настроїв. От і напалась ота вся орда на Красія: і плачуть, і влещають, і скаржаться, і скиглять, і благають, – все то, щоб покинув тую новину, щоб військова служба по-давньому була та щоб не скидати податків з селян. Нема йому спокою ні вдень, ні вночі.
Але ж і Красій недарма упертим мужиком вдався. Хоч як чіплялись до нього – і принцеса Надія з архиреями, і цариця, і всякі вельможі – всім одна відповідь:
– Я своєму царству самодержавець: як схочу, так і зроблю. І краще вам звикати скоріше до нових порядків, бо ще й не те буде. Годі вже вам, риндям, з мужика кров смоктати – час уже й йому людського життя зазнати!
Як сказав, то наче вогонь підворушив. В вічі то йому кожне плохе та покірливе, а поза очі так і чигає на нього, а Ярема аж веретениться.
От якось зібрався у Яреми увесь старший царський рід, тільки, звісно, без царя, та й вельможі щонайбільші, котрі нераді з новини. Та й почали вони мову про те, що цар – Красій би то – непритомний; що треба через те одібрати йому царство та поставити над ним опікуна, нехай той править державою від царського імення.
– Тут і клопоту ніякого не буде, – сказав генерал Гнучкий, що теж був запрошений до ради, – полк його високості князя Яреми піде за князем в вогонь і в воду. Я виберу найпевніших і з ними великий князь заарештує його величність з усією шаною, як належить царській гідності; ми умістимо царя в далеких покоях всередині палат під нагляд лікарський та під вірну офіцерську сторожу. А разом з тим буде випущена оповістка (маніфест) про те, що найясніший пан наш безнадійно заслаб і через те над ним поставлена опіка.
Зараз-таки великого князя Ярему обрано за опікуна і доручено йому якомога швидше всю справу владнати, а помагати йому до того мав військовий міністер. Так би й вловилася рибка, якби вудка не ввірвалась…
Помічник військового міністра, ставлячись до помочі, щоб арештувати царя (Красія б то), гадав собі, що буде при Яремі найпершим верховодом. Тільки же Гнучкому ніхто віри не діймав, бо всі знали, який він лукавий та розумом хитрий. Тим-то головним помічником до Яреми приставили військового міністра, а Гнучкий зостався ні в сих ні в тих. Але ж і Гнучкий був не з тих, що задніх пасуть; він сам був би рад вхопити тура за рога. От він, усміхаючись любенько, повітав усіх, хто був на зборах, а сам найняв карету та й помчав до Івана Красія.
– Владарю превельможний! – крикнув Гнучкий, убігши без дозволу в царську світлицю. – На вас велика пригода, смертельна небезпека! Так і так… – та й розказав усе, що було постановлено на раді у Яреми. – Я теж був там на зборах, – розказував генерал, – але я вірний слуга вашої величності і я вирятую свого царя. Ще є час. Будьте ласкаві сісти в ту просту карету, що я приїхав, та й простуйте до мого двору; там, найясніший пане, будете безпечні; я арештую великого князя і всіх його верховодів.
Гнучкий обміркував гаразд. Ярему арештовано і заслано в найдальший куток царства під вічну сторожу. Військового міністра та інших ворожих вельмож було зсажено з хліба і замкнено на вежу, а Гнучкий собі став міністром і прибічником царським.
– Господи, – думав Іван Красій, – як я на того Гнучкого не по правді гадав. Я ж було хотів дати йому відправу, аж тут, бач, він показався з усіх найвірніший, над усіх наймудріший! Якби не він, обсіла б мене тая галич та й держала б мене, як божевільного, в чотирьох стінах та кров би з народу пила.
З того часу Красій у всьому радився з Гнучким, а той, сказано, хитрий – не то не перечив царевій волі дати людям пільгу і кривду на правду змінити, а ще й радив сам, як би то краще зробити; а тим часом завжди так повертав справу зручненько, що з Іванових заходів нічого не виходило. Гнучкий же собі зоставався скраю, мов і він не він.
Скинувши зо служби чимало міністрів, надумався Іван Красій поставити міністром справ краєвих одного справедливого, чесного та напрочуд дотепного чоловіка, – Іван його знав ще тоді, як бував громадським хожальцем, – але таки перше порадився Гнучкого.
– Се добре діло – допустити до уряду свіжого чоловіка, – сказав Гнучкий, – тільки ж він міністерської справи не знає гаразд, то я б радив зробити його поки що помічником міністра, а за міністра взяти Хому Бовдура. Він, нігде правди діти, не великого розуму чоловік, та зате чесний, то хоч грошей скарбових не крастиме. А як новий помічник в шори вбереться, то можна буде й його замість Бовдура посадовити. Та воно пан Бовдур і не молодий вже, може й сам хутко вступиться.
Іванові правда до мислі припала, – послухав Гнучкого. А той собі думає: «Ну, голубе, ти Бовдура не хутко з місця рушиш; а сей бецман трьох розумних переживе».
От і кличе Красій Бовдура та й каже йому:
– Постановляю тебе міністром справ краєвих, бо хочу я панську землю селянам віддати, – ти мені се діло уладнай. Та візьми собі до помочі Силу Гострого (себто Іванового давнього знайомого), то він тобі дуже у пригоді стане.
– До послуги, – каже Хома, – вашій величності до ніг кланяюся за велику ласку. Я вже дбатиму. Тільки дозвольте спитати, а що ж робить людям іншого, не мужицького стану?
– Та й тим можна грунти подавати, коли вони до громади припишуться, тільки треба, щоб ніхто не мав більшого грунту, ніж наділ селянський; а наділи ми поробимо не такі, як тепер, а щоб таки справді селянин мав з чого прожити, та ще й в достатку.
– Не у гнів нашій величності, – знов починає міністер, – так усе панство та й купецтво внівець повернеться. Адже ж тоді панові дідичеві хоч самому землю ори або на якусь роботу ставай.
– Ото журба! Се ж і добре. Поменшає дармоїдів, то побільшає всім прибутку.
– Але ж панство та купецтво се ж таки просто підвалини вашої царської влади. Адже мужик мужиком. Він же, сказано, репаний. Дайте йому волю, та він черево напасе, то на нього й ради тоді не буде. Тепер пани, себто дідичі та чиновники, та попи, та військові, та фабриканти, та інші заможні люди його в руках держать, от він і тихо сидить: податки платить, шарварки відбуває, в війську служить, начальству та статечним людям кориться. А як одібрати від панів землю, хоч би й з викупом, то пани ж викуп той прогайнують; бо самі ж маєте знати, ваша величність, який панський звичай та й дворянська поведінка, се ж не простацьке життя: треба ж йому і для себе каблучку, і для пані і хусточку гаптовану справити, та й льокаєві базаринку дати, часом же панським норовом і двісті й триста рублів зараз прогуляє – на те він дворянин, краса держави!.. Отож, кажу, прогайнують дідичі викупні гроші та й прийдеться їм або в прості міщани, або в селяни повернутись. А хто ж буде над мужиком батога держати? Бо як не буде батога, то чи він же платитиме податки на чиновників та на військо?
– Пусте оце все, – каже Красій, – навіщо ж воно треба, щоб мужик у панський ручці сидів? Заможний та вільний мужик і школу собі сам збудує, і книжкою не гордуватиме, та й чим же він репаний? Ось іди лишень та й роби, як тобі казано.
Пішов Хома та як сів бовдуром на своє міністерське крісло, так і справа маком сіла, ні сюди, ні туди не посувається. Помічник його, отой Гострий, уже так чудово всі папери виготовив, що тільки б міністрові підписати та й годі, а міністер ніяк їх не второпає, хоч сядь та й плач. От уже й четвертий рік Іванового царювання йде, а людям не то нема пільги, а ще гірше злидні та кривда посіли. Увірвався терпець Красієві, зсадив він Бовдура з хліба та й настановив Гострого.
– Кінчай! – каже. – Щоб за півроку вся земля була селянам!
– Дозвольте мовити, – каже той, – я готовий працювати на користь народові, я вже й так здавна не маю спокою. Але дозвольте довести вам, найясніший пане, – не візьміть собі за зле моєї мови, – не на той ви шлях ступили.
Насупився Красій, не сподобалась йому така мова: за чотири роки царського життя він уже забув, як слухати прості та щирі речі, і звик свій розум та свою волю над усе ставити. А тут, дивись ти, міністер йому каже, що він би то, він, з ласки божої цар, та помилився в своєму шляху!
– Чим же се я так помилився, розумна голово? – питає він Гострого.
Бачить Гострий, що не догодив цареві словами, та не збентежився тим і каже:
– Помилка в тому, що ваша величність бажаєте людям добра запобігти через чиновницькі канцелярії. Нічого з того не буде. Бо чиновник, як той огірок солоний в бодні: від стебла одірваний, грядки своєї не бачить, ні світло, ні повітря до нього не доходить, і прокис він, і просолів, тільки й знає, що таких самих квашених огірків, як сам. Ні вже, ваша величність, коли хочете справді дати вільно дихати народові, коли справді добра йому бажаєте, то треба йому дати самому своє життя врадити. Сам народ найкраще знає, де його болить, і чого йому бракує, і що можна без кривди вчинити. Недарма кажуть люде: громада – великий чоловік. Звеліть тільки народові вибрати з себе певних людей з усієї країни, зберіть їх на столицю та й віддайте всі державні справи їм до рук. Вони всі ваші добрі заходи до ума доведуть та й вас самих від царедворського чигання, від усіх оборонять.
Ще гірше насупився Красій. Не сподобалось йому, що міністер за розумнішого від нього хоче показатись. Нічого він не промовив, тільки мовчки заходив по хаті. «І що він мені розказує, – роздумував він собі, – наче б то я сам не мужик і не з народу вийшов, мовби то я не знаю, чого народові треба?!» Помовчали собі – цар ні пари з уст, сліди міряє, та й міністер мовчить, жде, що далі буде.
– Я ще поміркую про те, що ти вигадав, – сказав нарешті Іван Красій, – а ти таки тим часом всеї сили доложи, щоб селянам землю передати, я ж інших міністрів попідганяю, щоб скоріш від податків людей визволити, та рекрутчину на народне військо змінити.
– До послуги, – каже Гострий. З тим і пішов.
Почав Сила Гострий старатись, – вдень не доїдає, вночі не досипляє, сам собі спокою не дає, щоб скоріш все прилагодити, аби селянам землю передати, а користі все нема, бо він же все одно що самотужки всю справу тягне. Не тільки від інших міністрів, але й від власних підрядних ніякої помочі собі не бачить: їм же аби гроші брати, а роботи – на те їх нема! Декотрі то ще й гірші – просто заважають, щоб не віддавати землі селянам. Та ще й на тім не кінець: усі царедворці на нього ворогують – слуг його підкупили, приятелів з ним розрадили, про жінку поговорів пустили. За чотири місяці змарнів чоловік так, що хоч його на мари клади. Не втерпів таки, йде знов до царя на розмову.
– Несила моя, – каже, – або пустіть мене, ваша величність, на відпочинок, або майте ласку, проженіть того міністра скарбу та військового, бо сі два мені нічого робити не дають. Міністер скарбу не видає грошей на конечні потреби при віддаванні землі. Військовий міністер через своїх людей панів під’южує, щоб землі не віддавали, а про народне військо ані гадки.
Шкода стало Красієві Гострого; почав він його вмовляти, щоб той не покидав справи. «А щодо міністрів, – каже, – то міністра скарбу я заберу і путящу людину посажу замість його, от тільки Гнучкого не можу вигнати. Но ти ж таки сам збагни: він же мене справді вирятував, а я б то йому так за те віддячив по-песьки! Не годиться так».
– Коли так, найясніший пане, то зробіть мені велику ласку, пустіть мене з служби, – каже Сила Гострий.
І надто шкода стало Красієві Гострого. Поклав він Силі руку на плече, подивився на нього ласкаво та приязно:
– Ну, так ось що, – каже, – ти мені радив скликати від селян і від всього народу виборних з усієї держави та віддати державну справу їм до рук. Я тоді уперся, не схотів, а тепер… Скликай уже ту Велику Раду, як ти хотів. Як зберуться виборні, тоді нехай вони сами й Гнучкого вигонять, коли схотять. Гаразд, чи як?
– Та вже ж гаразд! – відказав Гострий та аж йому з радощів сльоза забриніла. Схопив царську руку та й поцілував.
– Значить, зостаєшся? – питає Іван, обіймаючи свого чесного міністра.
– Зостаюсь, ваша величність. Життя свого не пожалую для рідного народу.
Отже, на тому й розсталися. Та й почав з того часу Сила Гострий готувати все для Великої Ради.
Тим часом розходилась дедалі все більше та чутка, що на престолі сидить не справжній цар, а що справжній би то ходить поміж людьми і хутко має об’явитись, та й дійшла та чутка до начальства. Довели те й до царя (до Красія). Стривожився Іван неабияк. «Не можна, – думає, – такого баламутства попускати. Хіба ж я своєю волею в царі дістався? Мене ж таки сама божа воля царем настановила, щоб я кривду викорінив і правду оборонив, а тут якийсь самозванець хоче мене зсадити з престола. Та хоч би й не самозванець, нехай би й справжній колишній цар, – хіба ж ми не знаємо, який він був? Та й коли надумався об’явитись? Саме коли я вже зважив Велику Раду скликати! Ні! Треба всеї сили докласти, щоб таки мені на престолі міцно засісти. Се найперша річ. Бо як мене не буде, хто тоді дбатиме про народ?!»
Кличе Красій до себе старшого начальника над шпигами та й каже:
– Щоб мені той самозванець був уловлений! Не показуйся мені й на очі без нього!
– Радий я моєму милостивому цареві послужити, – відказує начальник, – тільки щоб усе царство перетрусити, то треба хоч двічі стільки грошей, що мені тепер дають на трус, а міністер скарбу не дає більше.
Покрутив носом Красій, та що робити? Звелів не жалувати грошей на трус. Але міністрові скарбу треба ж звідкись докласти до державної скарбниці, то він і наказав ще цупкіше здирати з людей податки та недобори.
Ще тяжче стало людям жити, ніж перше. Мало того, що злидні обсіли, а тут ще за кожне марне та необачне слово про царя чи про начальство почали по тюрмах замикати. Скрізь почали шпиги нишпорити, брата на брата, батька на сина підмовляти. Ото все вишукують, чи нема де самозванця, та не чутно де «ізміни». Розбалакаються де приятелі про державні порядки та про той слушний час, коли землю ділитимуть; не схотять де робітники самі себе у кормигу запрягати; надумаються де студенти людові всю правду з книжки витолковувати, чи так де людці зберуться святого письма в гурті почитати – зараз їх тягнуть на розбори та на вежу, та ще й зашлють нарешті. Оце тільки схочеться було якому лиходієві свого неприятеля з світа зігнати – зараз він на нього поклеп і напише, що ніби той людей бунтує. Зараз неборака хап, та в тюрьму, та на Сибір.
І військовий міністр не дармує: розводить ото щодня солодкі речі з Красієм про народне добро, а тим часом все його самозванцем лякає. Змовився з начальником шпигів, от той і виказує раз у раз Іванові, нібито по всіх усюдах селяни ворушаться та все того самозванця дожидають. А Гнучкий і собі: «А бачите, ваша величність, що таки без державного війська не можна: адже треба на всі боки ватаги війська послати, всякі бучі гамувати, а то ж ті дурні не дадуть вам їм же самим на добро зробити».
Крутиться Красій, як муха в окропі, – і сюди гаряче, і туди боляче! З одного боку царедворці та великі князі хотять в ложці води утопити, а з другого боку отой самозванець… З тривоги невсипущої Іван аж знидів: не їсть, не п’є. Як на те ж приходить знов Гострий: «Так і так, – каже, – чи не ласка підписати універсал (маніфест) про Велику Раду, щоб збирались».
Спалахнув Іван Красій, як порох, та як не крикне:
– Дай ти мені чисту годину з твоїм універсалом! Тут дай господи на престолі всидіти, а він – універсал… Ти б радий мене з світа згубити, аби тільки тобі твоя Велика Рада зібралась, бодай вона тобі в саме пекло запалась! Геть з моїх очей, кажу тобі!
Вийшов Гострий, не мовивши й слова: вже й сам не знає, що думати… аж бачить – біжить до царя Гнучкий, посміхається з радощів, аж цвіте! Влетів до царської світлиці.
– Ваша величність! Піймали! Самозванця піймали!
– Хвала господеві! – каже Красій та й перехрестився.
А колишній цар – Семен би то – все до того часу був собі робітником. На голих дошках спав, одежинкою вкривався, борщик з разовим хлібом їв та й то богу дякував, коли хоч того не бракувало, бо такого безпашпортно-го заволоку, як він, кожний хазяїн радий скривдити. Тяжко було йому. Не так від роботи та від злиднів, як від тяжких думок було йому скрутно. Що далі, то частіше обгортали його ті думки, все про колишнє царське життя, про всю ту царську бридоту. І вжахнувся він своїх минулих гріхів. Знав він тепер, скільки-то лиха та кривди він заподіяв людям, і здавалось йому, що якби зібрати всі людські сльози, пролиті через нього, то він міг би в них втопитись; та що якби наступило на нього все горе, що він межи люди розсіяв, то задавило б воно його страшною вагою. В смертельній тузі не знав він, як собі раду дати, що його почати.
Коли се згадав він, що він вже п’ятий рік, як не сповідався. Стривожився він, та давай згадувати, чого то воно так сталось; та й пригадав, що кожного посту за всі чотири роки, то все, або не маючи роботи не міг стягтися на копійчину, щоб попові за сповідь віддати, або таки у попа наймитом був, то піп його через роботу до церкви не пускав. Тепер же розвінчаний цар наймитував у жидів, то в неділю йому було вільно йти з дому, аби тільки в п’ятницю та в суботу діла пильнував. Ще й цілого карбованця грошей він собі надбав. Зрадів собі голий цар та не гаючись довго, почав ходити на поклони.
Настала сповідь. Став Семен до сповіді, вмивається гіркими і слова промовити не може. Горить йому душа, хотів би скинути з неї вагу, та як здумає тільки, що то ж треба про все своє колишнє царське лиходійство признаватись, то аж язик заклякне, ніяк не сміє. Аж таки одважився та й зашепотів:
– Грішник я, панотченьку, великий, несвітський грішник. Боюсь я, що збентежиться вам душа та не встережете ви моєї таємниці, а з того може повстати велике лихо: і чвари, і звади, і душегубство…
– Сину мій, – каже піп, перебираючи бороду перстами, – чи ти ж не знаєш того, що таємниця на сповіді свята? Не душпастиреві, а богові самому сповідає свою душу сповідник, і той священик, що зрадив би таку таємницю, був би зрадником проти господа самого, був би він проклятий на сьому і на тому світі.
Зітхнув цар глибоко, зібрався на силі, подумав трохи та й почав сповідатись. Все розказав, ціле своє царське життя! А піп слухає та з радощів йому аж дух заперло: так ось де він, той другий цар, що то його по всіх світах шукають! Здійняв піп очі вгору та думкою богові дякує: «Дякую ж тобі, господи сили, що зглянувся єси надо мною, негідним рабом твоїм, пославши мені в невід сю рибину! Буду ж я тепер протопопом, матиму й орден, та й грошенят дещицю можна в начальства попросити; а якщо попадя умре, то я ще й митрополита доскочу!»
Звісно, сповідникові піп і знаку не подав. Приголубив його, заспокоїв, молитву прощену дав. А тим часом гарненько розпитав його. Довідався, де він служить, яке ймення собі прибрав, а тільки випровадив його, так мерщій додому, запріг рябу кобилу та й до губернатора в город! Приїхав, швиденько в шовкову рясу переодягся, чарочки зо дві ковтнув, пісненьким закусив, мнятки пожував, щоб горілкою не тхнуло, та й гайда з доносом! Губернатор зараз послав на село жандармського полковника та прокурора з десятниками, а на столицю – телеграму. Другого дня ще й сонечко не зіходило, а Семен вже під міцним караулом їхав на столицю.
Виточили, як годиться, слідство. Попововтузились місяців із сім, вишукуючи «спільників злочину», а в кінці зважили голого царя за самозванство повісити; того клюшника, що пізнав його в тюрмі, посадити на вежу довіку, а ще чоловік зо сто, що базікали, хоч і не бачивши, вислати в найдальший куток на Сибір.
Настав день страти. Ще з ночі зібралося на майдані люду – кінця-краю не видко, нігде курці клюнути. Поміст військом обставлено, а напроти шибениці поставлено високий престол для правного царя-імператора (значить, для Красія). Військовий міністер, що тепер великої сили над Іваном Красієм набрав, намовив його приїхати дивитись на вішання, щоб то, мовляв, народ бачив свого справжнього царя навіч, тоді всі тямитимуть, що той злочинець просто самозванець і всі чутки та заколоти покінчаться.
Вивезли з тюрми засудженого. Навколо нього військо, попереду й позаду в тарабани б’ють. Постановили його під шибеницею, а напроти нього державець імператор сидить і весь люд їх обох дивиться.
Замовкли тарабани, стала тиша. Тоді виступив на поміст чиновник і почав вичитувати вирок. Говорилось там, що невідомого стану чоловік, заволока Семен, одважився назватись освяченим царським іменням і зухвало задумав захопити царський престол, щоб оманою стати самодержавцем над народом.
Гірко стало Семенові. Не така гірка була йому видима смерть, як гіркий був отой поклеп на нього. Від щирого серця зрікався він тепер всякої влади над людьми; він тепер вважав за гріх і нечесть панування таке, а тут на нього наводили, неначебто він домагався такої влади, та ще й оманою! Виставляли його привселюдно за найподлішого в світі, як він тепер те розумів!
Скипіло Семенові серце, не стерпів він того і ледве той чиновник дочитав, Семен вигукнув так голосно, що всі люди почули:
– Брехня се! Я не домагався влади і не шукаю її! Не я дурисвіт, а той, хто сидить на престолі проти мене.
Зараз звелено бити в усі тарабани, щоб заглушити тую мову. Та тільки вдарили раз, як усі тарабани луснули. Тепер Семен міг вільно промовляти далі і він говорив:
– Я заслужив собі смерть! Так, заслужив моїми колишніми ділами, що я вчинив, як був царем. Ну, то й стратьте мене, я готовий за свої гріхи на страту! Та нащо ж ви клепаєте перед народом, неначебто я знов хочу взятись до тієї самої бридоти, коли я вже давно збагнув нікчемність царювання і зненавидів його?! А ти, дурисвіте всесвітній! – гукнув Семен, дивлячись просто в вічі Іванові Красієві. – Ти смієш мене вішати за те, з чого я не винен, а ти винен: се ти силою запанував над народом, се ж ти дуриш народ от уже п’ятий рік!
Аж завирувало Іванові усередині від тих слів, від урази. Забув він і де він, і хто він; пам’ятав і чув тілько несправедливість Семенових речей. Схопився він, дарма, що військовий міністер шепотів йому позад, аби він мовчав, бо злочинця зараз повісять; Іван махнув тільки на Гнучкого і крикнув на весь народ:
– Брешеш ти, кате народний! Правду ти казав, що поки царював, то лихо діяв. Я ж влади не бажав і не захоплював її, а за ті п’ять років, що я, не по своїй волі, царював, то – хай мені господь за свідка буде, – день і ніч тільки про народне добро дбав, тільки на добро народові працював.
– На добро народові! – згірка засміявся Семен. – Та яке ж добро народові може вчинити самодержавець?! Хоч би ти про те подумав, що крім мене, злочинця, сиділи ж колись на престолі батько мій і дід, і прадід, і пращур. Невже вони всі були однаково нікчемні люди? Була ж таки між ними хоч одна щира душа?! А чи було з того народові легше? Де там! Народ завжди однаково стогнав, бо цар при самодержавному ладу – все одно що дитина на возі з сіном: вище всіх посажений, а їде туди, куди кінь-чиновник везе!..
– Ні, братику! – закричав Іван і собі. – Ти не рівняйся до мене! Ти з діда-прадіда кат і п’явка, і рід твій такий, а я зроду чесний хлібороб і сама божа воля мене царем настановила!
– Ну, про волю божу я нічого не знаю, – відказує Семен, – кожний цар на ту волю показує. Та хоч би й справді ти з волі божої став царем, то ще треба розібрати, нащо тебе царем поставлено: чи для добра народові, чи тільки для остороги народові, щоб не впевнявся на царів? Ото ж то!.. Ніхто тобі честі не уймає, що ти хлібороб, то як же ти не тямиш, що ти сам собі ту честь одібрав? Доти й був у тобі хліборобський дух, поки ти в громаді жив, громадську волю чинив, чесно громаді служив. А як дістався в царі, то все хліборобство громадське під тобою опинилось; почав ти ним через своїх чиновників замишляти. Який же ти громадянин після того?
Іванові сі слова наче каменем в серце влучили. Згадалось йому, як і Гострий казав, що не тим шляхом треба йти… Похололо йому на душі і сам він вже не знав, що відповісти своєму суперечникові під шибеницею. Мовчки сів Красій на свій царський престол. Поки все те чинилося і народ слухав, притаївши духа, обох царів – одного на престолі, а другого під шибеницею, – над шибеницею замріла пташина зграя. Кружляють пташки та кружляють, нижче та нижче, а далі й сіли на шибениці. Як тільки ж Красій впав на престол, то всі п’ятеро сивих пташок раптом кинулись на поміст і весь народ, скільки його було, вжахнувся. Бо на очах у всіх пташки злетіли додолу пташками, а на помості стали поважними хліборобами. І пізнав народ у тих хліборобах своїх хожальців, що вже п’ять літ як послані були до бога на скаргу. Загомонів весь люд, захвилювався. Потім раптом затих, так затих, що чутно, як муха пролетить. А хожальці поклонилися всій громаді і найстарший став говорити:
– Відомо вам, панове-громадо, що не власною волею подались ми перед п’ятьма роками правди шукати, а з вашого вибору і доручення. Та й зустріли ми віщого старця. Розказали ми йому громадську справу та людське горе, а він нам віщеє слово промовив: нема користі міняти царя, якщо дасте йому знов усю волю. Але ви, чесна громадо, бажали, щоб виблагати справедливого царя по всій його волі, отже й ми на тому стали. І спитав нас той віщий старець, кого ми знаємо за розумного, тямущого та певного чоловіка? Ми й сказали: Івана Красія.
Хвилею покотився гомін між людом. Всі знали Івана Красія і звідусюди загукали голоси: «Правда!», «Нема над Івана!», «От такого б царем!», «Правду кажете, дядьки!»…
Старий на помості переждав той гомін, а далі знов заговорив:
– І промовив нам тоді старець віщий: «Буде вам, як сами бажаєте; буде вам наставлений царем справедливий чоловік і сами ви побачите, що з того буде; а вас я оберну пташками лісовими, що не сіють, не жнуть, і в клуні не збирають, а ситі бувають; а по п’яти роках вернеться вам людська подоба і тоді посвідчите правду».
Ледве доказав теє старий хлібороб, як зникла на засудженому цареві борода, обличчя йому стало чисте і невідомо куди поділась арештантська одежа, і стояв він на помості у своїх колишніх царських шатах, тільки шнурок все ще висів на шиї. В ту ж мить Іванові Красієві, що сидів напроти на престолі, вернулось його давнє хліборобське обличчя і чуприна, і сиві стріхаті вуси, і сільська одежа…
Тут усім людям в очах проясніло. Кожний достоту пізнав, котрий цар, а котрий Красій. І зрозуміла вся та сила люду, що за ті п’ять років царював над ними не давній, несправедливий цар, а справедливий господар, Іван Красій; та що неправедний цар за той час скуштував власною шкурою людського життя-горювання: ухопив жиру, знає, де зимують раки! Тисячі людей дивились на обох царів, поставлених один проти одного, і не один з громадян бачив, як у мареві, той час, коли Красій був у людей завжди на очах, коли кожний сусід міг його вчинки судити, коли за кожну кривду можна було його до громади позивати і коли всі його поважали та шанували. Отож той самий чоловік вийшов з-під громадського пильного ока і став царем. І що ж з того сталось? А те, що ніхто й не завважив зміни неправедного царя на праведного, так усе по-давньому зосталось!
І знявся серед народу крик та галас і захвилювала вся незліченна юрба, як море. Одні гукали, що Красій заслужив собі смерті; другі – що давньому цареві не можна пробачити його лихих вчинків; треті кричали, що тепер давній, справжній цар сам пізнав, почім ківш лиха, знає і злидні, і працю, і просте життя, та тепер він буде найкращим царем. В кінці подолали сі треті, Семена зняли на руки високо і стоголосий народній гомін, мов радісний весняний грім, прокотився луною все далі та далі…
Коли се здійнятий угору цар простяг руку – він хотів слово мовити. Все затихло і виразно залунали слова новомудрого царя:
– Народе мій найлюбіший! Грішний я проти вас великими і тяжкими гріхами, а ви мені те все лагідно пробачили і хочете мене знову поставити над вами, і дати мені знову повну волю і владу. Радується душа моя невимовно і сповнилася вдячністю, і не було б мені більшої втіхи, як бути вашим царем, коли б я міг думати, що вам з того користь прийде. Ні праці, ні життя мого я б не пожалував, якби вірив, що може єдина людина цілим народом кермувати. Але бог розум мій напутив, давши мені самому звідати на собі життя народу мого. І видющий я став, і душею збагнув, до чого доводить царя вся його сваволя. Всесильний він на лихо, бо сваволя його псує і нема нікого, хто спинив би його від лиха. На добро ж він безсильний, хоч би й хіть його бути добрим, бо вся сила-силенна чиновників спиняє його від добра. Хто ж за ними вглядить? Як не може одна людина врятувати пшеничний лан від хмари сарани, так не може єдиний чоловік – хоч би він був і цар – управити чиновників безліч. От якби за ними весь нарід незліченними очима доглядав, то було б інше діло. Якби всі оті міністри та губернатори, та генерали, та чиновники не цареві, а народові здавали справу і громадські виборні з них рахунки брали та провіряли, якби кожний громадянин міг кожного з них до праведного суду позивати, тоді була б інша річ. Але сього я не можу влагодити. Се не моє, а ваше діло. Чого ви то до мене, то до Красія, то невідомо до кого вдаєтесь та просите, щоб дав вам порядок?! Самі собі порядок давайте; самі собі й певних людей замість царських чиновників вибирайте. Самі собі помагайте, а без того ніхто вам не поможе! Ая вдруге собі гріха на душу не прийму, гріха сваволі, самовлади та кормиги. Не буду я царювати, не примушуйте мене!..
Але народ не йняв йому віри. Сподобались цареві речі народові і ще більше схотілось людям мати його на свого владаря. Знявся лемент, галас, вереск, а дехто вже почав наступати на царя, кричучи несамовито, що він мусить згодитись бути царем на всій своїй волі, а то тут йому й смерть на сій шибениці! Тоді цар упав на коліна, зняв руки до неба і крикнув:
– Хай мені бог за свідка буде, що радніший я смерть прийняти, ніж бути знову царем на всій моїй волі!
Ледве він ті слова промовив, як зник, невідомо куди подівся. Дивиться народ, очам своїм не вірить: нема ні одного, ні другого царя. Поки давній цар говорив, то Красій зійшов з престола і десь замішався між людом. А справжній цар щез, хтозна-куди, наче здимів.
Всі немов покам’яніли. Стоять мовчки міліони люду і не знають, що почати. І стало тихо-тихо. Так тихо, що було чутно, як літній вітрець по галяві пролітає, і як рибка під водою пропливає, і як серденько у зляканої пташини б’ється.
Коли се заворушили листям дерева в лісі, затремтіли билинками трави степові та й зашелестіли серед тиші: «Ви люди, а не воли в ярмі! Самі собі помагайте, а без того ніхто вам не поможе!..».
Вільніше розлилися ріки ясноводі і забриніли сріблястою течією: «Ви люди, а не воли в ярмі! Самі собі помагайте, а без того ніхто вам не поможе!»
І з’явилась на небі золота хмаринка. Легенько плинула вона блакитним небом, мінилася різними барвами, як веселка, а як стала над народом, загуркотіла веселим весняним громом: «Ви люди, а не воли в ярмі! Самі собі помагайте, а без того ніхто вам не поможе!»
Озвались луною ті слова у кожному серці і став народ глибоку думу гадати.
Час іде і росте думка народна.
А як поспіє вона, то й настане край всьому горю народному – убожеству, кормизі та неправді.
Кінець казки.
Примітки
Казка Ф. В. Волховського (1846 – 1914) «Сказание о несправедливом царе и как он в разум вошел и какой совет людям дал» була опублікована російською мовою в 1902 р.
В Центральному державному історичному архіві СРСР у Ленінграді (далі – ЦДІА СРСР) зберігаються документи, пов’язані з виданням «Сказания о царе Симеоне» (казка виходила й під такою назвою, очевидно, з огляду на цензуру; друкувалася вона й під назвою «Сказка о царе немилостивом» (1906 р., в петербурзькому видавництві «Народная воля»).
Книга випущена в роки першої російської революції, тобто без попередньої цензури, і привернула увагу «блюстителей порядка» значно пізніше, коли ретельно «виловлювалася» література, що проскочила в період революції. Матеріали архіву показують, що цензура одразу й безпомилково визначила агітаційну, антиурядову спрямованість твору Волховського. 1911 р. цензор Макаревський доповідав Петербурзькому комітетові в справах друку:
«Предназначенная для пропаганды в крестьянской среде, означенная брошюра раскрывает идею мнимой несостоятельности верховной самодержавной власти, негодности существующего государственного строя, необходимости ниспровержения его и замены системой народоправства» [ЦДІА СРСР, ф. 777, спр. 17, од. зб. 74, арк. 5].
Було прийняте рішення:
«Брошюру Ф. Волховського «Сказание о царе Симеоне» уничтожить вместе со всеми стереотипами и другими принадлежностями тиснения, заготовленными для ее печатания» [Там же, арк. 9].
Як свідчить листування Лесі Українки з Ф. Волховським на М. Кривинюком, над перекладом казки вона працювала у листопаді 1902 – травні 1903 рр. (перебуваючи в Італії).
Український переклад «Казки» було надруковано в Женеві як видання Аграрно-соціалістичної ліги [Волховський Ф. В. Казка про неправедного царя, як він до розуму прийшов і яку людям пораду дав. – Женева, 1903. – 65 с. – (Нар. рев. б-ка поділу укр.; № 1). Примірники цього рідкісного видання є в Державній бібліотеці СРСР імені В. І. Леніна та в бібліотеці Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС.], а 1910 р. в Катеринославі вийшло друге видання перекладу цієї ж казки під назвою «Казка про царя Семена». Український переклад виходив і в 1915 р., кілька разів казка перевидавалася російською мовою.
Тут переклад подається за виданням: Волховський Ф. В. Казка про царя Семена. Пер. Н. Українець. – Катеринослав, видавництво української соц. федерації, 1910. – 47 с.
Скажіть там мужикам, щоб не сподівались собі нарізу до грунтів – так дійсно говорив на коронації у 1894 р. останній російський цар Микола II. – Упор.
Подається за виданням: Казка про царя Семена. – В кн.: «Леся Українка. Публікації. Статті. Дослідження», К., Наукова думка, 1984 р., с. 19 – 51.