Логотип сайта «Леся Українка»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Переклади / Оливне гілля

Оливне гілля

Моріс Метерлінк

Переклад Лесі Українки

Не забуваймо, що ми живемо в плідний і рішучий час. Може бути, що наші нащадки заздритимуть на те світання, в якому ми, не тямлячи того, перебуваємо, отак, як ми тепер заздримо тим, хто був причетний Періклової доби або найкращих часів римської слави, або деяких моментів італьянського Відродження. Пишна курява, що обгортає великі рухи людської історії, здається нам осяйною в минулім, але вона сліпить тих, хто сам її збиває і дише нею; вона не дає розглядіти напряму дороги, в ній надто ховається думка, конечність і той інстинкт, що провадить людей.

Треба се добре тямити. Тканина щоденного життя була більш-менш однакова у всі віки, відколи люде досягли певних вигід існування. Поверхня сеї тканини, заповненої добром і лихом, значно не зміняється, тільки крізь неї пробивається або світло, або темрява, відповідно до того, яка ідея керує тим поколінням, що розгортає тканину. І хоч би яка була форма чи одежа сеї ідеї, а все ж наприкінці аналізи та ідея зводиться до повного розуміння світового ладу. Добрі й лихі пригоди людини чи й цілої громади зовсім побіжно відбиваються на щасті й горі людському, якщо тільки вони не призводять до змін у думках про богів, про безконечність, про невідоме і про всесвітню економію, – сі ж бо головні ідеї освітлюють життя. Отже, треба більш вважати на сі ідеї, ніж на війни та лихоліття, для того щоб пізнати, чи в світло чи в тінь, чи в смуток чи в радощі вступило якесь покоління. Тільки по сьому ми пізнаємо, чому якийсь народ, дарма що зазнав багато злигоднів, лишив нам, проте, безліч об’явів краси й радощів, тимчасом як інший, багатий зроду і часто переможний, наділив нас тільки спадком сумного й зляканого життя.

Ми виходимо (я маю на думці три-чотири останні століття теперішньої цивілізації), ми виходимо з великого періоду релігіозного. За сього періоду життя людське, не вважаючи на загробні надії, виднілося на досить темному та грізному тлі. Правда, що се тло, щодень все відступаючи в далину, лишало чимало простору межи собою і людьми для тисячі рухомих і різно забарвлених завіс із хисту та метафізики, ховаючи за ними свої невиразні заломи. Люди трохи забували про існування того тла, воно з’являлося тільки в хвилини великих чвар. А проте воно завжди існувало в іманентному стані, надаючи всій атмосфері і всьому околу одноманітну барву, а життю людському – якусь розбитість, що примушувала до якоїсь дочасної терплячості в занадто нагальних справах.

Тепер сеє тло зникає шматками. А що ж стає на його місце? Що дасть обрієві видиму форму, нове значення?

Та ілюзорна вісь, що навколо неї нібито оберталось життя людства, раптом зломилась, величезна поверхня, що держить на собі людей, захитавшись на якийсь час у нашій стривоженій уяві, далі знов почала собі спокійно обертатись навколо справжньої осі, як і споконвіку оберталась. Нічого не змінилось, крім одного з тих неясних слів, в які ми одягаємо незрозумілі для нас речі. Досі нам здавалось, що світова вісь утворена з чисто духовних сил, тепер ми певні, що вона складається з чисто матеріальних енергій. Ми пишаємось, ніби сталась величезна революція в царстві правди. А насправді в республіці нашої невіжи [в чорновому автографі закреслено: нашого невігластва. – Упор.] вийшла тільки зміна епітетів, щось немов держави в словах – вирази «дух» і «матерія», се ж тільки змінливі атрибути того самого невідомого.

Хоч і правда, що самі по собі сі епітети повинні б мати тільки літературне значення, бо вони обидва напевне недостатні і так само мало виражають дійсність, як і епітет «Атлантичний» або «Тихий», наданий океанові, не висловлює самого океану, а проте ж виключна прихильність до котрогось із сих епітетів має надзвичайний вплив на нашу прийдешність, на нашу мораль, а через те саме й на наше щастя. Ми блукаємо навколо правди, не маючи проводарів окрім гіпотез, що запалюють нам замість світочів по кілька слів тьмяних, але магічних, і ці слова хутко стають для нас немов чимсь живим, що веде перед нашій фізичній, інтелектуальній і моральній чинності. Коли ми віримо, що світом рядить розум, то всі досліди, всі наші надії гуртуються довкола нашого духа, чи скоріше довкола його здатності до слова та до уяви. Тоді ми вдаємось в теологію та метафізику. Коли ж ми переконані, то останнє слово загадки скрите в матерії, то ми в одно допитуємо її і тоді ми впевняємось тільки на експериментальні науки. Однак ми вже починаємо домислюватись, що «матеріалізм» та «спіритуалізм» – се тільки дві різні, але рівнозначні назви нашої туги до зрозуміння. [В основі моєї спекулятивної філософії, каже Гекслі, лежить та аксіома, що матеріалізм і спіритуалізм супротивні [полюси] того самого абсурду, абсурду міркування, нібито ми можемо знати щось про дух або матерію.] А все-таки кожен з сих двох методів заводить в такий відрубний моральний світ, що здається, немов то світ якоїсь іншої планети.

Не вважаймо на другорядні наслідки. Велика вигода спіритуалістичного світогляду є в тому, що він дає нашому життю мораль, мету і значення, хоч уявлені, але ж багато вищі від тих, які виходять з наших грубих інстинктів. Теперішній спіритуалізм більш-менш безвірний, все ще доховує глибоку, хоч і досить невиразну віру в кінцеву владу і безкраю перемогу духа.

Інший світогляд, навпаки, не дає нам ніякої моралі, ніякого ідеалу, вищого над інстинкт, ніякої мети, покладеної поза нами, ніякого горизонту, окрім прірви. Або, якби й можна було вивести якусь мораль з єдиної синтетичної теорії, виведеної з незліченних експериментальних та уривчастих спостережень, з яких зложилася імпонуюча, але німа маса перемог наукових (я маю на думці теорію еволюції), то се була б хіба страшна і нелюдська мораль природи, себто приспособления до оточення, перемога найдужчого і всі доконечні злочини боротьби за життя.

Отже, хоч ся мораль може вважатися, поки не встановлено чогось певнішого, головною мораллю всього земного життя, бо нею перейняті вчинки рухливих і недовговічних людей, так само як і повільні рухи безсмертних кришталів, проте ся мораль хутко довела б людство до погибелі, якби її додержати до краю.

Всі релігії, всі філософії, поради мудрих і богів мали єдину мету – впровадити якісь елементи в сей занадто палкий осередок, щоб ослабити його отрутність, бо якби він був зовсім вільний від примішок, то напевне зруйнував би нашу породу. До таких елементів належить власне віра в богів справедливих, а грізних, сподівання надгороди і страх вічної кари. Сюди ж належать і нейтральні матерії та протиотруйні дання, яким природа, з досить цікавою обачністю, приготувала місце в нашому власному серці: я маю на увазі добрість, милосердя, почуття справедливості.

Таким способом сей виключний і нетерпимий порядок, що мав би бути для нас природним і нормальним, в дійсності ніколи не був чистим, та певне й не буде ніколи. Як не як, а той стан, в якому він пробуває тепер, являє дивне і варте уваги видовище. Він метушиться, кипить і рине, немов течія, куди випадком кинули кілька крапель невідомого реактиву. Рівноважливі елементи, додані туди релігіями, випарюються вгору і зникають, а поруч з тим осідають на дно густою і нерухливою масою. Але в міру, як вони зникають, чисто людські протиотруйні дання, хоч і глибоко окислені через виділення елементів релігійних, набирають більшої сили і, здається, намагаються задержати за собою значення такої сумішки, де якась невідома доля виховує людську породу. Дожидаючи собі якихсь іще безіменних помічників, вони займають покинуте місце тих сил, що випарюються.

Чи ж не дивно, з першого погляду, що, не вважаючи на послаблення релігійного почуття і на той вплив, який се ослаблення повинно б мати на людський розум, бо той розум вже не бачить ніякого надприродного інтересу в діянні добра, – природний інтерес в сьому досить сумнівний – чи ж не дивно, що сума справедливості, добрості, сумлінності загальної не тільки не поменшала, а ще й, безперечно, побільшала? Я кажу «безперечно», хоча напевне проти сього будуть сперечатись.

Щоб установити се, то треба переглянути всю історію принаймні за останні віки; порівняти теперішнє становище нещасливих з колишнім; поставити поруч з давнішою сумою несправедливостів сьогоднішню суму їх; порівняти стан раба, кріпака, хлібороба, ремісника за давніх порядків із станом нашого працьовника; пригадати байдужість, несвідомість, спокійну і черству певність колишніх маючих людей супроти спочуття, неспокою, повного докорів, непевності теперішніх людей маючих. Все це вимагало б довших дрібних студій; але я думаю, що людина розумна і доброї волі легко згодиться, що не тільки заміри людські поширшали (се вже, здається, напевнісінько), але й справді, не вважаючи на надто реальні і надто незліченні злидні, на світі все-таки побільшало правди, справедливості, згоди, симпатії і надії…

Якій же релігії, яким думкам, яким новим елементам маємо ми дякувати за сю нелогічну поправку нашої моральної атмосфери? Трудно достоту встановити, бо хоч то річ певна, що вони починають виявлятись у подіях дуже значним способом, а проте вони ще надто недавні, надто аморфні, надто мало усталені, щоб можна було їх кваліфікувати.

Спробуємо, однак, відрізнити деякі покази. Встановім найперше, що наш світогляд змінився глибоко і дуже на добре, а надто, що він має змінятися дедалі все швидше. Кожне з незліченних відкриттів в науці – чи то в історії, чи в антропології, в географії, в медицині, в фізиці, в хімії, в астрономії і т. п. – кожне, хоч не раз непомітно для нас, порушує нашу звичайну атмосферу і додає чогось значного до того образу, якого ми ще не бачимо виразно, хоч він вже гнітить нас, займає весь горизонт і ми предчуваємо його велич. Його риси порізнені, як у тих ілюмінаціях, що показуються на вечірніх святкуваннях. То фронтон, то колонада, то купол, то портик, все те нарізно і раптово з’являється на небі. Невідомо, що вони значать, до чого вони належать. Вони мигтять без глузду в нерухомому [ефірі]; се якісь пусті сни-примари на спокійному небі. Але раптом маленька смужка світла гадючкою блисне в блакиті, вмить зв’яже баню з колонами, портик з фронтоном, сходи з землею; і несподівана будова утвержується і вирізняється серед ночі, немов кинувши геть від себе личину з темряви.

Отож, власне, чого бракує серед пітьми нашого розуміння, то се такої вогненної смужки, що мала б усе поєднати і доповнити. Але вже почувається, що вона десь є, що вона мріє поза темрявою, що досить аби-чого, якоїсь дрібниці, іскорки, часточки якоїсь науки, щоб запалити її і надати безперечний і виразний зміст нашим безкраїм предчуттям і всім порізненим поняттям, заблуканим у незбагнутій прірві.

Тим часом ся прірва – притулок нашого невігластва, – що вся була страшенно мертвою, відколи зникли релігійні ідеї, починає потроху заселятись образами невиразними, але величезними. Щоразу, як повстає котре з сих нових почуттів, безкраїй простір, в якому вони породжуються, збільшується в розмірах теж безкраїх; бо границі безкрайного безупину ширшають в нашій уяві. Запевне, ті боги, яких уявляли деякі позитивні релігії, бували часами дуже великі.

Бог жидівський і християнський, напр[иклад], мав славу незміримого і удержував собою усе на світі, і найпершими його прикметами були вічність і безконечність. Але безконечність є поняття абстрактне і темне, а набирає воно життя та вияснюється тільки через перестановлення границь, що відсуваються далі в обмежованому просторі. Вона означає простір без форми, який ми можемо збагнути тільки завдяки деяким феноменам, що повстають на пунктах щораз дальших від центра нашої уяви. Вони значать щось тільки при розмаїтості видимих форм, сказати б, досяжних і певних, того невідомого, яке відкривається нам в її глибині. Ми можемо зрозуміти її і почутити тільки тоді, коли вона оживає, рухається і запалює на різних горизонтах простору щораз дальші і незвичайніші для нашої певності [слово «певності» тут вжито в значенні «свідомості». – Упор.] питання. Щоб наше життя прилучалося до її життя, для того треба, щоб вона нас без упину питала і без упину становила нам навіч безкрай нашого невігластва – сю єдину видиму одежу, по якій ми можемо догадуватись про безкрай її існування.

Отже, боги, навіть найнезміриміші, ніколи не ставили питаннів, подібних до тих, які раз у раз становить перед нами те, що богопоклонники звуть і досі порожнечою, а воно в дійсності є природою. Вони вдовольнились пануванням в просторі мертвому без подій і образів, отже й без точки опори для нашої уяви, і через те мали тільки нерухливий і нерухомий вплив на наші думки й почуття.

Таким чином, наше почуття безконечності – се джерело всякої вищої діяльності – замирало в нас. Щоб наш розум жив завжди на границі себе самого, де він виповняє найвищу свою місію, щоб наша думка займала всю просторінь нашого мозку, для того треба раз у раз нових побудок від невідомого. Як тільки ніякий новий факт не кличе владно нашої думки щодня доходити до краю її власної сили, – а в царстві богів не буває нових фактів – то вона засипляє, стискається, в’яне і гине.

Єдина річ, здатна розширяти рівно, у всіх частинах всі дільниці нашого мозку, се активна ідея того, як ми собі уявляємо ту загадку, серед якої обертаємось. Чи то буде помилка, коли сказати, що ніколи активність сеї ідеї не була такою, як тепер? Ніколи, ні в часи розквіту теології індійської, жидівської чи християнської, ні в ту пору, коли метафізика грецька або німецька використовувала всю силу людського генія, наш світогляд не був таким живим, плідним і багатим на такі несподівані, таємничі, енергічні і реальні здобутки.

Досі йому постачався поживок, так сказати, небезпосередньо, або, певніше, могло здаватись, немов він сам із себе живиться. Власним обвіяний, власною водою зрошений, мало що приймав він собі з окола. Тепер же сам світ безмірний починає ввіходити в те уявлення, яке ми собі виробляємо про нього. Лад нашого думання змінився. Все, що здобуває собі наша думка, вона бере не з себе, а з окола, і привласнює собі. Вона переймає, а не витрачає. Вона не розливає навколо відблиску власної величності, а впиває в себе величність з окола.

Досі ми розмовляли про велику загадку з своєю недолугою логікою або з розбуяною фантазією, тепер, вийшовши з сеї занадто тісної оселі, ми пробуємо доступитись до самої загадки просто. Вона питає нас, а ми жебонимо, як уміємо. Ми становимо їй питання, а вона, на відповідь, відслоняє нам часами на мить осяйну і безкраю перспективу в безмежному крузі темряви, де ми метушимось. Ми були, можна сказати, подібні до сліпих, що марили про околишній світ, сидячи в замкненій хаті. Тепер ми ті самі сліпці, тільки якийсь мовчазний поводарь веде нас то в ліс, то на поле, то в гори, то понад море. Ще наші очі не прозріли, але руки, тремтячі й жадібні, торкаються дерев, мнуть колоски, зривають квітку або овоч, здивовано б’ються об виступ скелі і поринають у свіжій хвилі; а вуха тим часом вчаться одрізняти, хоч і не розуміючи, навіть не потребуючи розуміти, тисячу реальних співів сонця й тіні, вітру й дощу, листя й хвиль.

Коли наше щастя, як ми вже сказали, залежить від нашого світогляду, то се тим, що від нього залежить в значній мірі наша мораль. І вона більше залежить від обширу, ніж від натури того світогляду. Ми були б ліпшими, величнішими душею, моральнішими посеред такого світа, який був би признаний безморальним, але зате безконечним, аніж в такому, що осягав би сам бездоганності людського ідеалу, але зате здавався б нам обмежованим і без таємниці. Найперше треба поширити якомога те місце, де розвиваються всі наші думки і всі наші почуття; а се ж місце і є власне те, де ми уявляємо собі світ. Ми можемо обертатись тільки в околі тієї ідеї, яку ми собі виробили про той світ, де ми обертаємось. Все з неї походить, все випливає з неї; і всі наші вчинки, здебільшого навіть непомітно для нас, відповідають високості простору того величезного резервуару сили, що лежить на верхівлі нашої свідомості.

Я думаю, можна сказати напевне, що ніколи ще сей резервуар не був просторішим, ні вище положеним. Правда, наше розуміння про устрій і лад безконечних сил тепер менше виразне, ніж було, але сьому є чесна і шляхетна причина – наше розуміння вже не приймає границь химерно виразних. Воно вже не прийме жодної раз назавжди встановленої моралі, ані потіхи, ані обітниці, ані певної надії. Воно обнажене і сливе порожнє, бо в ньому ніщо не встоїть, окрім самої твер[дині] кількох примітивних фактів. Коли воно ще має голос чи образи, то тільки щоб виректи й пояснити власний безмір. Поза тим воно вже не говорить нам нічого, але той безмір єсть його єдиною, потужною і безповорітною прикметою, і се надає йому більше сили, шляхетності і проречистості, ніж усі інші прикмети, цноти і perfectios, якими досі ми заселяли невідомий для нас простір.

Наше розуміння не накладає на нас ніяких обов’язків, але воно держить нас у величному настрою і се дозволяє нам легше і великодушніше сповняти ті обов’язки, що ждуть нас на порозі близької прийдешності. Наближаючи нас до справжнього нашого місця у системі світів, воно додає нашому духовному і звичайному [Зверху написано: generale. – Упор.] життю все те, що воно відбирає від нашої матеріальної та індивідуальної поваги. Що краще показує воно нам нашу мализну, то більше зростає в нас те, в чому замикається та мализна. Нова істота, менше себелюбна і певне ближча до тої, що колись здобуде собі останню правду, займає потроху місце первісної істоти, [яка] занепадає під тягарем нового розуміння.

Для сеї нової істоти сама вона і всі люди навколо неї з’являються такою малесенькою цяткою серед безкраю вічних сил, що аж не можуть притягти до себе його уваги й інтересу. Наші брати, наші найближчі нащадки, наш видимий ближній; все, чим так недавно ще обмежувались наші симпатії, потроху вступається перед чимсь більшим і вищим. Ми, сливе, нічого не значим; але той рід, до якого ми належимо, займає таке місце, що його можна розпізнати серед безмежного океану життя. Хоч ми вже не йдемо в рахунок, але ми позбулися.

Се почуття ще тільки починає пробиватись крізь звичайну атмосферу наших думок і нашої несвідомості, а вже відбивається на нашій моралі і запевне готує такі рушення в ній, які наставали від найбільш руйновливих релігій. Воно перемістить помалу центр більшості наших цнот і вад. Замість ідеалу фіктивного та індивідуального воно визначить ідеал безсторонній, безмежний, а проте досяжний, хоч ми тепер ще не можемо провидіти всіх наслідків і законів того ідеалу. Але хоч би які вони були, а можна вже й тепер запевнити, що вони будуть ширші і безповоротніші, ніж усі ті, що були перед ними в поверховій і, сказати б, планетарній історії людськості. У всякім разі, не можна сперечатись проти того, що об’єкт сього ідеалу ширший, тривкіший, а надто певніший, ніж найкращі з тих, що раніш від нього світили в нашій темряві, бо сей об’єкт нового ідеалу зливається багато в чому з об’єктом всесвіту (univers).

Отже, ми живемо в таку хвилину, коли нарождаються навколо нас тисячі нових причин для віри в щасливу долю нашого роду. От уже багато сот літ, що ми заселяємо сю землю; і найгірші небезпечності вже, здається, минули. А були вони такі грізні, що коли ми від них врятувались, то тільки через такий щасливий випадок, який може повторитись хіба раз на тисячу інших випадків в історії світів.

Колись земля, ще молоденька, гойдала наугад, поки десь зупинила міцні свої суходоли, острови та моря. Внутрішній вогонь – первісний пан планети – розламував щохвилі свою гранітну в’язницю і куля земна, вагаючись у просторі, блукала межи ворожими жадібними світачами, що не знали своїх законів. Наші здібності невиразні сліпо хвилювали в нашому тілі, як пари в етері; аби-що могло зруйнувати нашу людську прийдешність у ті часи, коли формувався наш мозок, коли галузилась сіть наших нервів.

Тепер же несталість мас морських і вибухи підземного вогню вже далеко не так страшні для нас; у всякому разі, є певна надія, що з них не буде всесвітньої катастрофи.

Щодо третьої небезпеки – зустрічі заблуканої планети, – то можна думати, що нам буде дано ще кілька століттів пільги, потрібних для того, щоб ми навчилися оборонятись в тяжкій пригоді. Зваживши все, що ми досі зробили і що ми напевне маємо зробити ще, нема нічого безглуздого в тій надії, що колись ми завладаємо тією основною таємницею світів, яку ми досі називали тим часом законом тяжіння – се щоб забавити якось наше невігластво, от як бавлять і присипляють дитину, проказуючи їй якусь одноманітну нісенітницю.

Нема нічого безумного в припущенні, що таємниця сеї вищої сили ховається в нас самих або десь близько нас, що тільки руку простягти. Може та сила підручна і слухняна, от як світло або електричність… і залежить від дуже простої причини, і нам може відкрити її яке-небудь звичайне переміщення аби-якої речі. Відкриття якоїсь несподіваної властивості матерії, подібне до того, яке показало нам вражаючу силу радія, може привести нас просто до самих джерел енергії й життя планет; з того часу людська доля змінилась би, і земля, врятована вкінець, вічною стала б. По нашому бажанню могла б вона тоді наближатись чи віддалятись від огнищ тепла і світла, втікала б від зостарілих сонців і шукала б плинів, сил і нездуманих досі сховів в крузі світів невиснажених і невичерпаних.

Я припускаю, що все це надії, про які можна сперечатись; і що либонь з таким самим розумом можна було б розпачувати над людською долею. Але вже й то немало, що для нас можливий вибір і що досі ніщо не рішило справи проти нас. Кожна година, що минає, збільшує для нас можливість витривати і перемогти. Я знаю, можуть на се відмовити, що з погляду краси, втіхи і гармонічної розумності життя деякі народи, – напр[иклад] греки або римляни початку імперії, – були вищі від нас. Але ж, проте, загальна сума цивілізації, розширеної по земній кулі, ніколи не дорівнювала тій, що ми тепер маємо. Така надзвичайна цивілізація, як атенська, римська чи александрійська була тільки ясним острівцем, що був загорожений з усіх боків диким і непереможно зажерливим океаном.

Тепер, окрім «жовтої небезпеки», що не здається нам серйозною, немає нізвідки погрози, щоб якийсь напад варварів зруйнував нам за кілька день наші найважніші придбання. Варвари вже не можуть прийти з окола; якби ж вони вийшли з наших сел і городів, зо дна власного нашого життя, то вони б уже були пройняті тою самою цивілізацією, яку нібито задумали б знищити, бо тільки вживаючи її способів могли б вони відобрати нам її здобутки. Отож, в найгіршім разі, був би якийсь час зупину, а потім настало б переміщення духовних багатств.

Маючи на вибір різні пояснення, що дають ясне або темне тло нашому існуванню, вагатись у виборі було б не дуже-то мудро. В найдрібніших випадках наша неосвідомленість найчастіше дає нам тільки такий самий вибір і найбільше змушує нас до нього. Так толкований оптимізм не має в собі нічого дурнуватого чи дитячого, він не тішиться без пуття, як простак, виходячи з шинку, ні, він кладе на вагу те, що було, і те, що може бути, страхи й надії, і коли надії важать недосить, то він додає вагу життя.

Зрештою, сей вибір навіть і не конечне потрібен. Досить, що ми зрозуміли всю велич нашого дожидання. Бо ми тепер в тому чудовому стані, в якому Мікельанджело змалював на стелі Сікстінської каплиці старозавітних пророків і праведників. Ми живемо в дожиданні. Дожидання, правда, має ступіні, що ведуть від якоїсь невиразної покори, ще позбавленої надій, до тремтіння від найближчих рухів чогось сподіваного. Здається, ми вже чуємо ті рухи: гомін надлюдських кроків, розмах відчиненої величезної брами, подих пестливий, чи світло, що лине, хто знає? Але такий час дожидання – се палка і чудова хвилина життя, найкраща пора щастя, молодощів, дитинства…

Знов кажу – ми ще ніколи не мали стільки причин до сподівання. Наші предки при менших причинах доказували великих діл, які й досі лишились нам за найкращі свідчення величного призначення людей. Вони мали певність і тоді, коли мали тільки нераціональну рацію впевнятись. Тепер, коли вже не раз можна пояснити й раціонально, чому вони мали рацію, було б сором показати менше одваги, ніж ті люди, що набирались одваги власне від того, від чого ми набираємось неохоти.

Ми вже не віримо в те, що світ наш є зіницею ока в єдиного бога, уважного до найдрібніших думок наших; але ми знаємо, що світ наш підданий силам не менш потужним, не менш уважним законам і обов’язкам, які дано і нам збагнути. От через що наше становище супроти таємниці сих сил змінилось. Се вже не страх, се вже буйна одвага. Се вже не рабські поклони перед паном або творцем, се погляд рівного на рівного, бо ми самі носимо в собі таємницю, рівну найглибшим і найбільшим таємницям.


Примітки

Переклад філософського есе Моріса Метерлінка «Оливне гілля» («Les rameaux d’olivier») подається за автографом Лесі Українки (відділ рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, ф. 2, № 908).

Переклад зроблений десь у першій половині 1906 р. Завершивши його, Леся Українка почала з чорнового автографа переписувати начисто, але через кілька сторінок ця робота чомусь припинилась. Далі пару сторінок переписав її чоловік Климент Квітка. Однак більша частина «Оливного гілля» так і лишилася непереписаною.

Подається за виданням: «Оливне гілля» Моріса Метерлінка. – В кн.: «Леся Українка. Публікації. Статті. Дослідження», К., Наукова думка, 1984 р., с. 5 – 15.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2006 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2018

Модифіковано : 9.09.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.