2

С. Дікштейн

Переклад Лесі Українки

«Добре! Ніхто, значить, не живе з власної праці, а тільки содержує себе з власної праці. Це вже повинна бути дійсна правда».

Але де там! Багато ще дечого можна про се сказати, а доки про все розповімо, згодимось, що в тім, ніби кождий содержує себе з власної праці, є велика рація.

Кождий содержує себе з праці.

Але через що з праці? А через те, що як хто схоче продати який небудь свій виріб, чи чоботи, чи одежу, чи склянку, чи ножа, то його вироби будуть оцінювати відповідно до праці і платитимуть також відповідно до неї. Вияснимо се докладніше. Нехай, скажемо, який-небудь швець працював над чобітьми цілий день і потім дістав за них 10 ліктів полотна. В сім нема нічого незвичайного: працював і за працю дістав полотно.

Але припустімо на хвилину, що на світі є такий щасливий край, де чоботи падають з неба! Такого краю нема, але якби й був, то як ви думаєте, багато платили б шевцеві за чоботи? Напевно, нічого. Казали б, що за чоботи не варт нічого платити, що вони не варті жодної праці, що значить, кожний їх може мати даремно, і наш швець, щоб не вмерти з голоду, мусів би взятись до іншої роботи.

І в нас чоботи не ростуть на деревах, але в нас є багато також речей, за які ніхто нічого не дістане, які нічого не коштують через те, що на них зовсім не пішло праці. Ні за воду з джерела, ні за пісок з річки ніхто нічого не платить, бо ніхто не приложив праці на те, щоб їх зробити і кождий може брати скільки схоче.

Але зате, чим більше яка-небудь річ має в собі людської праці, тим більше вона має в собі, як кажуть, вартості, тим більше за неї дадуть. За локоть полотна дають більше ніж за локоть перкалю. Через що? Через те, що локоть перкалю скорше і легше зробити; через те що на нього менше треба затратити праці, ніж на локоть полотна.

Золотий ланцюжок дорожчий від мідяного – через що? Може через те, що золото краще блищить ніж мідь, або через те, що воно більше важить? Ні, бо і мідяний ланцюжок може так само блищати і так само важити як і золотий, а через те, що золото трудніше знайти, що багато, дуже багато треба праці, щоб його добути з землі, через те, значить, що на золотий ланцюжок більше пішло праці, ніж на мідяний.

Через те, кожному ремісникові, шевцеві, кравцеві, пекареві, як платять за чоботи, за одежу, за хліб, то платять за працю, потрачену на те, аби виробити ті чоботи, чи одежу, чи хліб. Коли треба годину часу на те, щоб зробити бохонець хліба і десять годин на те, щоб зробити пару чобіт, то за пару чобіт можна буде дістати 10 бохонців хліба; бо праця, яку потрачено на те, аби зробити чоботи, (чи, як то кажуть, вартість чобіт) в 10 раз більша від праці, котру потрачено на вироблення бохонця хліба, або більша від вартості хліба.

[Якби вас хто спитав, що таке вартість склянки, чобота, сукні, то найкраща відповідь буде, що вартість – та праця, сукупно потрачена на вироблення тієї склянки, чобіт або сукні.]

Коли за локоть сукна платять рубля, то через те тільки, що на виріб його (на годівлю овець, на прядення вовни, на виріб в сукно, і т. п.) треба стільки праці, скільки треба на виріб одного рубля (на відшукування срібла, на його спровадження на перероблювання і т. і.), наприклад 10 годин. За аршин перкалю платимо тільки 10 копійок, бона виріб його (на засів, спряд бавовни, на її ткання, фабрикування) треба в 10 раз менше часу, всього одну годину.

От через що можна говорити і писати, що швець, кравець, столяр, слюсар взагалі утримуються з своєї власної праці. Всі вони виробляють різні речі, свої вироби вони виносять на продаж, як товари, і їм платять як раз стільки, скільки їх вироби містять в собі праці. Отож, чим більше ремісник працює, чим більше вложить в товари своєю працею вартості, тим більше йому дадуть при продажі, тим краще оплатиться його товар. «А що бачиш? – могли б ви мені сказати, -почав говорити про те, як фабриканти і господарі затаюють нашу працю, а тепер і сам, як і вони, кажеш, що хто більше працює, той більше і заробить».

Пождіть! Не спішіть з закидами, а послухайте, що далі казатиму. Попереду я казав, що чим більше ремісник вложить праці в товар, тим більше за нього дістане. Швець за чоботи на подвійних підошвах і гарно пошиті більше дістане,, ніж за чоботи як-небудь спартачені. І то правда! Але щоб наш швець міг шити чоботи, він мусить мати ремінь, знаряддя, мешкання, а на все те треба грошей. Слюсар, коли захоче робити замки, також мусить найняти собі слюсарню, купити знаряддя і мусить якийсь час, доки не продасть своїх замків, з чогось жити – з готового гроша. Хто має гроші, тому нічого. Упорядкує робітню, буде виробляти товари і потім буде їх продавати відповідно до їх вартості, відповідно до вложеної в них праці.

А що робитиме той, у кого нема грошей? Хто не може урядити собі робітні, хто не може виробляти жодних товарів, бо не має за що купити ні матеріалу, ні знаряддя? Що тоді? Що буде з чоловіком, коли він ні від кого не має й жадати не може помочі? То дуже часто буває – а жити все якось треба; треба щось їсти, пити, в щось одягатись, десь мешкати. За наших часів, щоб купити що-небудь на ринку, чи то їжу, чи одежу, треба мати або гроші, або товар на продаж. Наш робітник грошей не має, товарів мати не може, а щоб якось жити, мусить продатись – себе продати – стати наймитом, невільником; мусить найматись на роботу.

Як се так «продатись», як то стати «невільником»? Таж робота на фабриці, робота у майстра ще ж не неволя? Аджеж і челядник і фабричний робітник – люди вільні; роблять, де їм подобається і доки їм подобається, і ніхто не має права їм приказувати?!

Знаємо ми таку волю! Знаємо, як майстер знущається над своїми челядниками; знаємо, як на фабриках тисячі робітників мусять гнутись перед яким-небудь ланцем-писарцем! Хіба вони сміють голос подати? Хіба сміють на грубіянство відповісти грубіянством? Хіба вони сміють противитись фабрикантові, коли він схоче зменшити щоденну плату, або увірвати що-небудь з недільного заробітку? Ніколи не посміють, бо вони – невільники, бо вони знають, що хоч над ними і не стоїть фабрикант з батогом, але стоїть над ними голод, страшніший від батога.

Чоловік, що продає свою працю, не може бути вільним. Він мусить мати над собою пана і має його. Тільки той – вільний, хто не потребує продаватись! А то дуже трудно. Робітник іде працювати на фабрику, бо мусить, бо не має свого власного знаряддя до праці, мусить, бо фабрикант має двох сильних помічників: перш усього військо й правительство, а потім голод. З такими ворогами трудна боротьба, а ще трудніша перемога, але правда і то, що хто не бореться, той нічого не має.