5

С. Дікштейн

Переклад Лесі Українки

Ми вже говорили про фабрикантів і майстрів. Тепер перейдемо до купців, чиновників і т. д.

Щоби докладніше вияснити собі, звідки беруться їхні доходи, візьмім собі знов приклад.

Нехай який-небудь фабрикант видав на своє підприємство 150 000 руб. Яке се діло, нам все одно; але зрештою нехай то буде цукроварня.

Наш фабрикант накупив машин, буряків, різних матеріалів, потрібних до сього діла, найняв робітників і на рік виробив цукру на 195 000 руб. Таким робом наш фабрикант має 45 000 руб. прибутку, бо він видам тільки 150 000 руб. Ми вже знаємо, що отсі 45 000 р. то неоплачена праця робітників, або надвартість. Фабрикант з охотою затримав би цілий отсей прибуток в себе. Хоч ці гроші і дістались йому дармо, але все ж завше неприємно розставатись з грішми.

На сю здерту з робітників надвартість чекає багато охочих, кождий хотів би щось урвати; кождий хотів би хоч кілька краплин робітницького поту забрати до своєї кишені. Перш усіх простягає свою руку купець. Фабрикант без купця нічого не може зробити. Він знає добре, що поки його товар лежатиме в магазинах, доти він не матиме з нього жодної користі. Треба найперше продати товар, замінити його на гроші і тоді тільки можна сказати, що справа скінчена. Треба, значить, шукати купця, щоби продати йому товар.

Купець знаходиться; він хотів би купити товар, але з умовою, щоб продавець відступив йому з цукру скілька процентів. Фабрикант не може з ним не погодитись і відступає йому якийсь процент, нехай 10 коп. з рубля, і продає йому свій цукор не за 195.000 руб. а за 187.000 руб.

Прибуток фабриканта зменшився: частина його прибутку перейшла до купецької кишені. Але зате в кишені фабриканта дзвонять тепер чисті грошики. Купець заробив на сьому ділі 7 000 руб. Яким способом дістав він сей дохід? Може з власної праці? Очевидно, ні. Його зарібок – то є тільки частина зиску фабриканта, себто частина неоплаченої праці робітників, або як кажуть, неоплаченої надвартості.

Отже й купець содержує себе з чужої праці, з праці робітників, що працюють в цукроварні.

За купцем іде поміщик (дідич, властитель маєтку). Наш фабрикант побудував фабрику на його землі. Буває часами, що фабриканти будують фабрики на своїй землі, але часто будують і на чужій. Властитель землі хоче за землю дістати плату – хоче дістати так звану ренту. Тут нічого не зробиш, думає собі фабрикант, коли треба платити, так плати. І віддає з свого прибутку 3 000 р. ренти. Звідки походять доходи властителя землі? Очевидно, також з прибутку фабриканта і знов-таки з неоплаченої праці фабричних робітників.

[Ми тут говоримо про такого властителя землі, що сам господарки не веде. Такі, що самі господарюють, утримуються також з праці робітників, але своїх: з праці наймитів, косарів, женців і т. д.]

У нашого фабриканта зісталось 34 500 руб. прибутку. Але й тепер ще не може він їх сховати до кишені. Ми сказали, що він вложив на свою фабрику 150 000 руб., що могли бути його власні, але могли бути і позичені. Багато є таких заможних людей, що не хотять братись до якого-небудь підприємства. Вони з більшою охотою позичають свої гроші на проценти і щороку загарбують їх до кишені. У одного з таких капіталістів наш фабрикант міг позичити гроші.

Нехай капіталіст дав потрібні йому 150 000 руб. по 6 %0. Значить фабрикант віддасть йому зі свого прибутку 9 000 руб. Але ж з чиєї кишені? З першого погляду здається, що з кишені фабриканта, а справді і ці 9 000 руб. взято від робочих, з їх неоплаченої праці.

Тепер фабрикантові зістаються 25 000 руб., але і ними він не може ще тішитись. З сеї грабіжки правительство хоче урвати і собі і має на те право. Бо для того існує правительство на світі, щоби підтримувати багатих і разом з ними гнітити бідних. І військо і поліцію, і жандармів і шпигів уряд содержує для того, щоб тримати бідноту в покірності. Коли робочі зберуться, щоб умовитись, як би заставити фабриканта підняти заробітну плату, правительство завсігди зараз же висилає військо та жандармів, щоб усмирити «бунтарів». Коли, наприклад, фабриканти двох держав позмагаються за те, кому з них посилати свої товари в третю країну, то правительства цих держав посилають свої війська на війну, щоби боронити жадання фабрикантів. А коли почнеться обурення робочих, коли вони вголос почнуть добиватись собі прав і вимагати від купців та фабрикантів справедливості, то уряд умисне вишукує яку-небудь причину, аби зчинити війну, щоб послати на неї «неспокійних». Отже бачите, які величезні послуги робить уряд фабрикантам і багачам.

А для чого, ви думаєте, уряд будує університети, поліпшує міста, будує театри? Чи для бідних може? Але де там! Бідний ані дітей до школи не може посилати, ані в театри ходити.

[Єсть, правда, і дешеві школи, що звуться «народними», але це школи «нижчі», там наука мала, та й за нею дуже пильнує правительство через різних інспекторів, попів, земських начальників і інших царських прислужників. Єсть, правда, по інших сторонах, тільки не в Росії і не в нас на Україні, і робітницькі вищі школи (що звуться робітницькі університети), але їх завело не правительство, а самі робітники на свої кошти. Коли ж в урядових, панських школах (куди часом таки дістаються і бідні) ученики не хотять виходити на панських слуг, змагаються, щоб наука там була вільна й свобідна і починають собі щось інше міркувати, то їх так само «усмиряють», як і робітників на фабриках. Такі «усмиренія» певне кожен бачив у Києві, Харкові, Одесі і по всіх містах, де в Росії тільки є університети…

Так само і з театрами: є дешеві, народні театри, та уряд мало коли дозволяє, щоби там що путнього представляли.]

Все – та поліція, те військо, театри, суди, все те для багатих, для «панів». На все те уряд потребує дуже багато грошей – звичайно збирає дуже багато податків та налогів. Скільки на одно військо йде грошей! А на поліцію, на тисячі чиновників великих, середніх і маленьких, а на міністрів, на царів, цариць,, царівен і чорти знають ще на кого! А з тих податків більше усього платить біднота, робітники; фабриканти та капіталісти дають дуже мало. Всякий з них вважає за свій обов’язок платити урядові, як своєму слузі. І наш фабрикант віддає урядові зі свого прибутку. Нехай скажем, платить 500 руб. податків.

А решту грошей, котрі зістаються у фабриканта, після його ж розкошування він докладе до своїх тисяч, щоб ще більше загарбати чужої праці, або як її називають надвартості.

Тепер ви вже знаєте, що і сей податок заплатили робітники; бо фабрикант свого нічого не має, а роздає тільки неоплачену надвартість, неоплачену робітницьку працю.

У нашого фабриканта зістається ще 25 000 руб. [треба би 24 500 р., помилка рахунку – М. Ж.]! З них іде 750 руб. директорові фабрики, 1 500 руб. в товариство забезпечення, 2 250 руб. всяким іншим п’явкам. Зістається нарешті 20 500 руб. чистого прибутку, з яким фабрикант може робити, що йому схочеться. Весь світ буде говорити, що ті 20 500 руб. – його «власність», що він їх набув собі з «власної праці»!

Фабрикант потрапить пожити на ті 20 500 руб.! Він може не обчислювати, скільки йому треба на підтримання сили, а тратити гроші й жити так, як йому сподобається! Театри, бали, шампанське вино, карети, розкіш в домі, розкіш при столі. Розкошувати можна, бо в кишені бряжчить неоплачена праця робітників – неоплаченої праці вистачить на все. З неоплаченої праці, з надвартості, житимуть і слуги фабрикантові і його коханка, і лакеї, і лікарі, що пильнують його панського здоров’я, і учені, що доказують, нібито не може бути ліпшого світа, ніж той, де так легко збагатіти з такої «власної праці».