12
Генріх Гейне
Переклад Лесі Українки
Що вигадують поети
Навіть тихі! де ж, – говорять
І співають, що натура –
Се велика церква божа;
І краса тієї церкви
Славу господа ясує;
Місяць, сонце й зорі висять
Під склепінням, наче лампи.
Хай так буде, добрі люди!
Та признайтеся – в тій церкві
Сходи дуже невигодні,
Препогані, подлі сходи!
Те влізання та злізання,
Те стрибання й дряпанина
По каміннях – се мені
Томить душу, томить ноги.
Поруч мене йшов Ласкаро,
Довгий та блідий, мов свічка!
Не говорить, не сміється
Той умерлий син відьомський.
Так, бо кажуть, що він мертвий,
Вмер давно, а тільки мати,
Та Урака, – чарівництвом
Ще держить його на світі…
Ой ті проклятії сходи!
Як в безодню не злетів я,
Як зостались в’язи цілі, –
Того й досі не збагну я.
А джерела гомоніли!
Вітер так ялини шарпав,
Аж гули! Зненацька збіглись
Темні хмари… от негода!
У хатиночці рибальській
Близько Lac de Gaube знайшли ми
Врешті захист і форелі;
Лепська риба ті форелі!
Там сидів на м’якім кріслі
Сивий дід, старий рибалка,
Дві хороші сестрениці,
Мов ті ангели, при ньому.
Ангели гладкі, фламандські,
Наче вискочили з рамок
Рубенсових: злотокосі,
Ясноокі, заживненькі.
На червоних щічках ямки,
Хитрощі на них сміються,
Тіло міцне та розкішне,
Так що й страх бере і втіха.
Гожі, милії створіння!
Так вони змагались любо:
Що дать пить слабому дядьку,
Що йому більш до сподоби?
Ось одна приносить склянку
З цвітом липовим вареним,
Друга конче напосілась
Напоїти бузиною.
«Та не хочу я нічого! –
Дід покликнув нетерпляче. –
Дайте лиш вина, то краще
Я гостей ним почастую!»
Чи було вино то справді,
Що я пив при Lac de Gaube,
Я не знаю. В Брауншвейгу
Я б гадав – погане пиво.
Чорний був той міх козиний,
І смердів він надзвичайно,
Дід же пив вино так втішно,
Звеселився й поздоровшав.
Розказав нам про події
Переносчиків, бандитів,
Що по волі проживають
У дібровах піренейських.
Ще і давніх розповідків
Знав багато дід, між іншим
Розказав, як в давні часи
Бились велети й ведмеді.
Так, то велети й ведмеді
Там змагалися за владу,
За долини та за гори,
Поки люди не настали.
Люд прийшов, і повтікали
Велети всі геть з країни,
Збиті з толку; мало мозку
В головах таких великих.
Ще ж говорять: тії дурні
Як допхалися до моря
І побачили, що небо
В хвилях синіх одбивалось,
То й подумали на море,
Що то небо, – і сунули
Хутко, мавши віру в бога;
Там усі і потопились.
А ведмедів, що зостались,
Чоловік тепера нищить,
І щороку менше й менше
Зостається їх по горах.
«Так одні, – старий промовив, –
Другим місце одступають,
А як наші люди згинуть, –
Панство карликів настане,
Тих людців лукавих, мудрих,
Що тепер живуть у горах,
Золоті багаті руди
Все копають та збирають:
Як вони з гір виставляють
Хитрі голови маленькі, –
Сам при місяці я бачив, –
Жах мене брав за прийдешність!
Влада грошей і дрібноти!
Ох, боюсь, що наші внуки,
Мов ті велети дурнії,
В небо-море повтікають!»