9.06.1893 р. До О. С. Маковея

Високоповажаний пане!

Велике Вам спасибі за надіслані рецензії та лист. Се не то що велика гречність, се більш ніж гречність, бо небагато є людей, щоб так старалися про втіху чужої, незнайомої людини. І справді, справили Ви мені велику втіху. Даремне думаєте, що я вже в такому розпачливому моральному стані, в якому ніщо людині не мило, як то кажуть, «і циганські діти не милі». Треба вже пробувати в крайній оспалості духу, щоб не вважати ні на який голос, ні на який відгук людської хвали чи догани. Якби вже я була в такій оспалості, то, певне, б затримала при собі усі свої і сумні і веселі пісні, не турбуючись давати їх до друку та пускати межи люди.

Вашої рецензії в «Зорі» я ще не читала, бо ми ще не отримали 11 ч. На ті ж гадки, що виражені в Вашому листі, я трохи годжуся, трохи й ні. Наприклад, я сама тепер бачу, що моя книжка вийшла занадто сумна і се шкодить доброму враженню. Взагалі можу сказати, що, хоча і небагато часу минуло, відколи вийшла моя книжка, але якби я видавала її тепер, то видала б інакше.

Ну, та що вже! «Мудрий лях по шкоді!» Але от я не згідна з тим, щоб для зрозуміння чиїх-небудь віршів треба знати життєпис автора. Невже справді ми, поети (даю собі се ймення з дозволу критиків), мусимо жити завжди «на розпутті великому» і віддавати людям на осуд – скажу навіть, на поталу – не тільки свої думки й роботу, а навіть все життя. Не знаю, як для кого, а для мене та хвилина, коли б я побачила свою докладну біографію в друку, була б найприкрішою хвилиною мого життя, дарма що в моїй біографії не знайшлось би нічого ні особливо цікавого для людей, ні надто ганебного для мене самої.

Окрім того, я думаю, що самий метод критики ad hominem неналежитий, хоч його й признають новітні французькі критики. Справді, не слід уважати кожної ліричної поезійки за сторінку з автобіографії, бо часто в таких поезіях займенник я вживається тільки для більшої виразності. Звичайно, що се не завжди так є, але треба пам’ятати, що так буває. Що ж, власне, до смутного колориту в моїх поезіях, то я Вам скажу одну річ, цікаву для критика-психолога: часто у поетів настрій поетичний залежить від погоди – одні найбільше пишуть навесні, в чудову погоду, другі можуть писати тільки під час осінніх дощів, у мене ж сей настрій залежить найбільш від того, яка погода в душі, і я пишу найбільше в тії дні, коли на серці негода, тоді чогось швидше робота йде. Запевне, що і в мене на серці далеко не завжди йде дощ, борони боже, але се, як я бачу, можна подумати, читаючи мої вірші. Знаю я, що се не гаразд, але ж «натуру тяжко одмінити», і я можу одмінити тільки напрямок сієї натури, а власне, залишити лірику з займенником я, хоч не знаю, чи багато від того зміниться.

Ви боїтесь, що я не піду разом з духом часу, а зостануся позаду, – не думаю я сього. «На крилах пісень» не єсть моє остатнє слово, а коли я думаю йти далі, то вже ж вперед, а не назад, інакше не варто було й виходити.

Взагалі я рада, що мої вірші викликали критичну розмову, – нехай люди лають, аби не мовчали, і то добре, а коли говорять та ще й не дуже лають, то вже й зовсім добре. Коли поганий поет викличе добру критику, то вже він тим принесе користь людям, бо критика, може, більш потрібна для читаючих людей, ніж для самих писателів. Нашій літературі багато чого бракує, але найбільш бракує доброї і талановитої критики.

І Ви, і д. Верхратський признаєте у мене порядну форму віршів, я сього не ставлю собі в велику заслугу, бо се ж повинність кожного, хто пише вірші не для забавочки тільки, добирати кращої форми. Правда, що у нас ще не всі пишучі зрозуміли сю повинність і думають, що для такої убогої літератури, як ваша, «всякое даяние благо», і через се друкують такі речі, яких запевне не одважились би показати жадній редакції якої чужоземної часописі. Але ж я думаю, що такі письмовці не поважають або себе, або української літератури. А я все-таки не вважаю нашої літератури за жебрачку, і коли у мене виходить що не гаразд, то вже хіба через те, що не вмію краще зробити.

Боюся я, що наші критики дивляться на нашу літературу теж з виключного погляду, що вона, мовляв, молода, то не слід її так суворо судити, а навпаки – треба хвалити й заохочувати хоч до якої-небудь праці. Коли діло стоїть справді так, то се велика шкода. Не знаю, як хто, а я б хотіла, щоб мене судили по щирості, незважаючи ні на мою молодість, ні на молодість нашої літератури, а я б тоді відала, як мені з тим судом обійтися. У Вашому листі я почула той щирий тон, дарма, що Ви кілька раз немов просите пробачення за нього. Щоб вам розв’язати руки до гострішої критики, я скажу, що я ніколи не ображаюсь, коли судять мою роботу. Не люблю тільки критики ad hominem, бо й, справді, не в тім сила, чи поет молодий, чи старий, хворий чи здоровий, оптиміст чи песиміст у своєму житті, від того вірші його ні кращі, ні гірші.

Простіть, що я цілу розправу розігнала в листі, сама вже бачу, що зайвого багато. Дуже бажала б я пізнати Bac особисто. Бувайте здорові! Ще раз спасибі!

Леся Українка

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 10, с. 153 – 155.

Вперше надруковано у вид.: Сімович В. Листування Лесі Українки з Й. Маковеєм. Львів, 1938, с. 20 – 22.

Подається за автографом (ф. 2, № 953).

Звірено з виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 199 – 201. Істотних різночитань з виданням 1978 р. нема.

Маковей Осип Степанович (1867 – 1925) – український письменник, критик, журналіст, культурно-громадський діяч.

Ініціатором листування був О. Маковей, який надіслав поетесі дві рецензії на збірку «На крилах пісень» – власну, надруковану без підпису в українському додатку до офіційної «Gazety Lwowskiej» – «Народній часописі», № 60 від 16 (28) березня 1893 р., та рецензію І. Верхратського, надруковану за підписом «Подоляк» у львівській газеті народовців «Діло», 1893, 22 – 23 квітня (4 – 5 травня), № 88-89.

Вашої рецензії в «Зорі» я ще не читала – Рецензія О. Маковея на збірку «На крилах пісень» за підписом «О. М-ей» була надрукована в 12-му номері журналу «Зоря» за 1893 рік від 15 (27) червня, с. 238 – 240.

Я не згідна з тим, щоб для зрозуміння чиїх-небудь віршів треба знати життєпис автора – У цьому і в наступних листах (зокрема, 15.09.1893 р.) Леся Українка заперечує значення автобіографічних моментів для з’ясування характеру творчості, на чому була, власне, побудована рецензія О. Маковея, який писав:

«Кажуть, що брак здоров’я у авторки…; хорий організм має, видно, великий а невідрадний вплив на душу поетки…; чоловік… рад би найти… розраду між людьми…, а тут не може – здоров’я нема…; хто не знає життя авторки, тому, може, й не буде добре зрозуміла та сумна нута у її поезіях і той може навіть підозрівати її правдивість…; вітаємо нову робітницю на ниві народній і з серця бажаємо їй, щоб не мала причини нарікати так тяжко на свою долю у віршах».

І Ви, і д. Верхратський признаєте у мене порядну форму віршів – О. Маковей у рецензії в «Народній часописі» писав: «Ліричні пісні Л. Українки визначаються прекрасною формою». І. Верхратський (Подоляк) так само відзначав художній рівень поезії Лесі Українки.