23.02.1893 р. До М. П. Драгоманова

Любий дядьку!

Почну з поправки: Ви не думайте, що п. Франкова купила для Вас нашого Гейне, – вона послала його Вам по моїй просьбі. До галичан же я більше ні з якими просьбами звертатись не буду; нехай їх просить хто хоче, а не я.

Вашу думку про наші переклади я прийму собі до відома і перекажу М[аксиму] С[лавинському], може, він після сього більше злості наберетеся. Будьте певні, що мою книжку «На крилах пісень» Ви одберете скоріше, ніж Гейне. За Терновського я ще й раніше просила Мишу, але він не міг його роздобути, через те я була б надто рада, якби Ви мені його могли дістати. Інші книжки спровадити можу.

В галицьких справах я дедалі то гірш гублю нитку – хто за попів, хто против попів, хто помимо попів? Се якась нещасна хаотична країна, і коли б уже скоріше знайшовся такий бог, щоб сказав: «хай стане світло!» та й відрізнив би тьму від світла. Тільки, звичайно, се марне бажання, бо де вони тепер, тії боги. Франко, здаєтеся, видумав собі щось немов на угоду похоже, бо дуже його багато скрізь видно поміж народовцями, я чогось не думала, що він може з ними знов до такої доброї згоди дійти. «Остаточно» (як кажуть галичани) я ніяк не можу постерегти логіки в поступуванні «січовиків» та й інших – то вони з тими попами навзаєм лаються і «собак вішають», то знов усякі гречності і прихильності строять для якихсь там клинів. При такій політиці, здається, вся надія на те, хто більшим дурнем покажеться і дасть себе одурити. А що ж буває, як усі однаковими дурнями покажуться? Але я справді не розумію, що за діло усім тим людям до попів і що вони їх обходять? Коли се діло чіпає укупі з попами і мужиків-емігрантів, то чому вони не звернуть уваги на саме емігрантське питання, лишивши в спокої попів, єзуїтів і т. і.

Ет, коли в яке галицьке діло не вступи, то аж ноги в’язнуть, таке воно завжди неподібне виходить. Завжди вони якихсь клинів, сіток, інтриг наставлять, і коли, після довгого перериву, глянути у їхні справи, то аж голова заморочиться від трудності орієнтування в них. Через те, я думаю, нема тяжчої та маруднішої роботи, як робота українського галицького публіциста, і приступатись до неї треба з міцною головою та твердою вдачею. Не знаю, хто настояще винен у такому стані, тільки він дуже тяжкий і заморочний. А то, либонь, виробилась потроху і вдача ледача у наших закордонних братів та й сестер. Вже нащо здавалось легким і певним ділом видання жіночої газети, а й то як прийшлось придивитись ближче, то визначилась така дрібна сітка інтриг та дурниць, що нехай там той павук сховається з своїм павутинням. Я тепер уже нічого не знаю, як, що з тією газетою буде, та, здається, сього вже й ніхто не знає. З Галичини мені ніхто нічого не пише й не присилає (окрім п. Фран[ково]ї) – може, мають на те причини, а може й так, без причин, і те може бути.

До нас, як чути, все прибувають емігранти з Галичини, їх усе-таки, чи так, чи сяк приймають, але зате до давніших колоністів беруться досить гостро і, певно, немало їх муситиме вернутись у свій край.

Тим часом годі вже про се, Вам і без мене повна голова сих справ. Спасибі, що прислали нам Зорині листи, вони дуже милі і цікаві. Тільки за що на бідну дитину тая халепа – l’orthographe? Отож і наші малі усі нидіють над різними l’orthographe’ами, коли-то вони їх подолають? Одна тільки Дора вільна ще од них. А я немало мучу тітчиних «хлопців» над німеччиною та іншим «просвещением». Сама ж я тепера почала учитись малювання, а за мною і Тося, і Олеся, та, здається, їм уже почало се обридати. Мені, певне, се не хутко обридне, бо я чіпкої натури.

Тепер у мене знов робочий період після недовгого періоду байдикування, що грозив було обернутись у довгий. Був якийсь час, що я ні до чого не бралась, а тільки записувала різні більш-менш невиразні pensées, а таку роботу можна без образи порівняти з товченням води в ступі. Врешті я се покинула, хутенько скінчила «Атта Троля» і налагодила деякі інші речі, вже не водяного розбору. Користую милим часом, коли не болять зуби і ніяка надзвичайна біда не хапає, і пробую жити як людина, а не як ростина. Оце я було зраділа, що настає ніби весна, але сьогодні знов ударила зима, і я пригасла трошки.

Я думаю, що у вас мусив досі сніг розтати, і, може, Ліда, позбавлена сковзалки, вибере час черкнути нам кілька слів. Як здоров’я Ради і Ваше? Скільки буков знає Міка і чи може він написати своє ймення? Наша Дора вже може. Бувайте здорові! Усіх вас міцно і щиро цілую.

Ваша Леся.

P. S. Папа завтра висилає Вам чай.

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 10, с. 147 – 149.

Вперше надруковано у вид.: Твори в 5-ти т., т. 5, с. 87 – 88.

Подається за рукописною копією (ф. 2, № 1210). Автограф не відомий.

Звірено з виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 193 – 194. Істотних різночитань з виданням 1978 р. нема.

Може, він після сього більше злості набереться – М. Драгоманов у листі до Лесі Українки радив перекладачам поезії Гейне – Лесі Українці та М. Славинському – більше уваги звернути на відтворення гейнівського сарказму.

За Терновського я ще й раніше просила Мишу – Очевидно, йдеться про якусь працю з історії української церкви російського історика, професора Київської духовної академії, співробітника журналу «Киевская старина», автора праць із історії грецької та української церкви Пилипа Терновського (1838 – 1884) чи його брата, професора Казанської духовної академії, співробітника Київської комісії для розбору стародавніх актів, дослідника історії української церкви Сергія Терновського (1848 – 1916).

Дуже його багато скрізь видно поміж народовцями – Леся Українка не зрозуміла тактики І. Франка. В боротьбі з народовцями та їхніми реакційними ідеями він використовував як трибуну їхні друковані органи – газету «Діло» та ін. На мій скромний погляд, це ніяка не тактика, а просто крутійство.

Мучу тітчиних «хлопців» над німеччиною – Леся Українка давала уроки синам тітки Олександри (тьоті Саші) – Антону (Тосі) і Павлові (Паші) Шимановським.