05.1893 р. До М. П. Драгоманова

Любий дядьку!

Оце сьогодні одібрала я обидва Ваші листи. Спасибі, що не полінувались мені двічі про книжки написати. Книжки ті я собі спроваджу, се мені, здається, не буде тепер трудно. За Терновського я не думала, щоб Ви мені його мали здобувати, я думала, що він у Вас є і Ви мені його можете на який час дати. Але й се з моєї сторони була глупость, бо я можу й сама розстаратись, як не в Києві, то деінде.

Шкода мені велика, що я бачу Ваші писання уривками, і то не часто, – та що тут порадити? «Сборника» отримали ми тільки один том (книга І) і більш жадного. Взагалі мало звідки що приходить, навіть «Буковина» і та пристала, так що я кінця листів Вартового не дочитала. Ваші листи я цікава б прочитати. Добре, що писані листи легше досилаються, ніж друковані, а то вже трудно було б на світі жити зовсім. Ваш лист з Парижа ми отримали, там Ви писали про справу відновлення контракту і про замір зостатись в Парижі. Може, воно й краще буде, коли Ви знов оселитесь в Європі, бо таки трудно хворій людині по Азіях пробувати, тільки все ж прикро знов зриватися і ціле велике переселення робити.

Спасибі Вам і дядині, що показуєте недохват у нашому Гейне. Я сама завжди була проти лібералізму у справі перекладу, і тільки брак техніки примушував мене уживати ліберальних способів. Тепер, може, у вас обох і лібералізму буде менше і злості більше, бо, здається, ми обоє лихіші робимось дедалі. Я вже викінчила переклад «Атта Троля», і люди наші казали, що він порядно вийшов, – дай-то боже! Отже, на осінь, може, як видамо другу книжку Гейне.

Тепер я ніяких перекладів не пишу, а кінчаю дві поеми для дітей та одно оповідання для великих людей, теє має піти до збірника літературно-наукового, що хоче видати наша «Плеяда». «Плеяда» наша майструє нібито й не одно видання, та всі вони ще або не докінчені, або не викінчені, а тут іще й презренного металла брак…

Оце є спосіб примоститись до «Посредника» з роботою по народній літературі, то з того, може, й вийде який толк. Дуже мені прикро, що дехто з наших позасилав свої переклади до «Правди», – не по правді се вчинено і не по-товариськи, та що ж, коли в них товариська етика не високо стоїть. Біля «Правди» все-таки гурток чималий, якось вона на людей досі туман напускає, – далебі, не знаю чим! – та весь той гурток, певне, увійде в царство небесне, бо все-таки там або діти, або такі, що сталися дітьми навіки. Тільки тії діти дуже лихі, і до них не підступай, бо назвати обскурантом, обрусителем, а то й божевільним їм нічого не стоїть, коли хто їм хоч трошки не до мислі. Люблять вони говорити про науку на національному грунті, про неможливість і непотрібність радикальства на Україні і про те, що всі дороги добрі, коли ведуть до доброї мети. Сі розмови Ви добре знаєте.

Окрім сих праведників, є ще люди, що роблять багато невдячної і незамітної роботи (може, вона коли і віддячиться й визначиться – та коли те буде) і мало говорять, через те може здаватись, що їх і зовсім нема. Шкода, що роботящі люди мало якось тримаються купи, се кожний більш робить solo на власну річ. Не знаю, чи тут обставини винні, чи той знакомитий український індивідуалізм… Але у нас щоб жити між якою-небудь громадкою, то треба таки багато до чого привикнуть, а на ту привичку тратиться стільки сили, що краще її на що потрібніше обернути.

У «Плеяді» сила уживається з кращою економією, та й то не завжди, багато сили і часу марно гине, та добре, що хоч на сварку не йде, як то у людей часто ведеться. Не знаю, як би то було, якби все рабы согласились, тільки се не хутко настане, ще, може, багато води перетовчеться, перекаламутиться, врешті, товчена і каламучена утече, а тоді вже щось нового буде. От у Галичині, видно, се скоріше робиться, та, врешті, і повинно бути скоріше. Хоч і там, здається мені, багато колотнечі виходить зовсім з марних причин. Не сподівалась я від Франка таких речей хвалебних, які він тепер провадить своїм недавнім ворогам у «Зорі», – невже оце все «для лакомства нещасного»? Чи се так, з великої гречності? Ет, щось не до шмати виходить!

Правда Ваша, що в «Зорі» оскудение видно, коли ж там якось так запанувала левицько-чайченківська школа, що й протиснутись крізь неї трудно. Чи то ми ще стоїмо на такому низькому ступені розвитку літературного, що у нас іще пишуться і читаються і навіть декому подобаються такі речі, як «На розпутті», «Поміж ворогами» etc.? Чи довго ж ми стоятимем на сьому ступені?!

З Вашою думкою про жіночий журнал я згідна. По нашій думці, власне, не мав би то бути виключно жіночий журнал, та й взагалі зовсім не такий, яким хоче чи хотіла зробити п. Кобринська. Як на мене, то я не розумію, що нового можна ще видумати в теорії до квестії жіночої і що можна такого сказати нескучного про неї. Не скучно хіба, коли описуються факти з жіночого життя і розбирається жіноча психологія у гарній формі та й ще з таланом, і то сепаратизм сей трохи смішнуватий.

Я писала се п. Кобринській, і вона, певне, прийняла се за велику герезію, бо щось нічого вже не пише до нас від того часу. Очевидно, ми порозумітись не можем. Вона задавала мені, наприклад, такі теми: «Жінка українка і її діяльність на полі національного відродження», а я не розумію, як би се й приступитись до такої надзвичайної теми. Задавались мені ще і ще чудніші теми, та вже нема що про них і споминати! Ну годі вже сієї мови й розмови, а то щось дуже довго виходить.

Що нам робить, що ні мені, ні Вам не шлють моєї книжки? Сміх сказати, я її досі не маю! От і пиши, й друкуй!.. Чи отримала Ліда з Києва ноти українські? Оце я вам посилаю два збірники, напишіть, чи дійшли. Шкода, що Лисенкові не можна друкувати нових композицій до Шевченка, а дуже єсть гарні між ними.

У нас тепер все гаразд. Сезон пропасниці скінчився, і всі здорові. Весна, хоч і поганенька, мене дуже поправила, а то зимою, як то звичайно, мені приходилось часто погано. Тепер я повернулась на літній стрій і вже думаю, куди б то насамперед поїхати. Хочу в кінці мая рушити з тіткою до Полонного, звідти одбігти до Звягля – «Schöne Wiege meiner Leiden!», – a потім вже податись у Полтавщину до Гадяча та на Безбородьків хутір та ще десь там вибрати час, що в Одесу попасти. Як-небудь усе те мусить вийти, коли де-небудь холера не вхопить неутомимого туриста.

Олеся хоче теж зо мною рушити, а мама, не знаю, чи разом, чи вже пізніше. Тим часом Олеся гребеться у садку, мов курка, все садить, та пересаджує, та насаджує, на се йде той час, що зостається від науки. Взагалі у нас усі діти в землі риються з охотою, тільки я до землі не схиляюсь, а все десь пробуваю в небесних сферах. Одбилась я від землі, певне, навіки! Не знаю, чи мені на се жаль, чи ні… Якби хто моїй фантазії крила присмалив, то, може б, і добре зробив, а то вона в мене занадто химерно літає і часом заморочує вкінець мою голову, що й так не дуже-то мудра вдалася. Ну, та колись вони самі присмаляться, тії крила моєї фантазії…

Бувайте здорові та не баріться з листом, а то я плакати буду. Дядину і всю родину цілую і вітаю.

P. S. Не думаю я Вас лаяти за те, що Ви не вступили до Товариства ім. Шевченка, а думаю, що певне, п. Барвінський (коли Барвінський голова, то які ж там уже руки й ноги будуть при такій голові?..) зовсім сором загубив, коли важиться посилати Вам запрошення з своїм підписом. Се тільки у них так ведеться, що перше на людину собак вішають, а потім тій самій людині без всякої нової причини компліменти та гречності виправляють, – «куди вітер віє, туди я хилюся!» Як так хилитись, то краще зломитись. Львівська Академія наук дуже блищить в очах киянам, і вони дуже оптимістично дивляться на неї, не знаю тільки, чи той оптимізм найде собі яке активне вираження, чи так і скінчиться на самих тостах за процвітання «науки на національному грунті». Врешті, дай їм боже науки й мудрості! Але якщо українців не буде в сій академії, то я не думаю, щоб в Галичині знайшлось багато на їх місце.

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 10, с. 149 – 153.

Вперше надруковано у вид.: Твори в 5-ти т., т. 5, с. 89 – 91.

Подається за рукописною копією (ф. 2, № 1216).

Звірено з виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 195 – 198. Істотних різночитань з виданням 1978 р. нема.

Датується за змістом.

Кінця листів Вартового не дочитала – Йдеться про виступи українського письменника Бориса Дмитровича Грінченка (псевдонім – П. Вартовий, 1863 – 1910) у газеті «Буковина» 1892 – 1893 рр. («»).

Ваші листи я цікава б прочитати – «» М. П. Драгоманова, які виникли як відповідь на листи Грінченка.

дві поеми для дітей – «Роберт Брюс», «Давня казка».

одно оповідання для великих людей – «Одинак».

«Посредник» – російське прогресивне видавництво, засноване 1885 р. в Петербурзі, що видавало книжки для народу. Співпраця з ним не повелася.

Дуже мені прикро, що дехто з наших позасилав свої переклади до «Правди» – Леся Українка непримиренно ставилася до клерикальної львівської «Правди» і була проти того, щоб члени «Плеяди» друкувалися в ній. Тут вона має на увазі В. Самійленка та І. Стешенка.

весь той гурток, певне, увійде в царство небесне – іронічна перифраза з Матфія, 1, 3 – 4: «коли не навернетесь, і не станете, як ті діти, не ввійдете в Царство Небесне! Отже, хто впокориться, як дитина оця, той найбільший у Царстві Небеснім».

Не сподівалась я від Франка таких речей хвалебних – Йдеться про статтю І. Франка « (Листи до редактора «Зорі»)», надруковану в журналі «Зоря», 1893, № 1, у якій є позитивний відзив про Б. Грінченка і його творчість. Перед цим І. Франко у статті «» («Зоря», 1891, № 18) різко критикував Б. Грінченка за думки про українську мову і літературу, висловлені ним у статті «Галицькі вірші» («Правда», 1891, № 8, 9).

«На розпутті» – повість Б. Грінченка.

«Поміж ворогами» – повість І. Нечуя-Левицького. Прочитати її можна на сайті «».

Ні мені, ні Вам не шлють моєї книжки – Йдеться про збірку поезій «На крилах пісень», яка вийшла друком у Львові в березні 1893 року.

«Schöne Wiege meiner Leiden!» («Прекрасна колиска моїх страждань!») – початок п’ятої поезії Г. Гейне з циклу «Lieden». Так Леся Українка називає Звягель (Новоград-Волинський), де вона народилась.

Полонне – старовинне місто в теперішній Хмельницькій області. У Полонному не раз бувала Леся Українка в свого дядька Григорія Антоновича Косача.

Безбородьків хутір – так називався хутір поблизу Яготина.

Барвінський – Олександр Барвінський (1847 – 1926), голова НТШ в 1892 – 1897 рр.

Львівська Академія наук – У 1893 р. внаслідок реорганізації Товариства імені Шевченка (засноване 1873 р.) виникло Наукове товариство імені Шевченка у Львові. Леся Українка говорить в листі, що громадські діячі і наукові сили Києва дивляться на Наукове товариство імені Шевченка як на Академію наук.