5.07.1904 р. До О. Ю. Кобилянської

Дорога моя, люба товаришко!

Чи пробачите Ви мені, чи зглянеться Ваше серце надо мною? Я мало маю на те надії, бо не знаю, чи змогла б сама пробачити іншому за таке, в якому сама почуваюся до вини проти Вас… Та все ж вислухайте мої оправдання, може, тоді хоч трохи вибачите мені. Я се не тільки з Вами так поступила за сі півроку, а з усіма моїми кореспондентами, окрім родичів, та й родичам більше посилала коротенькі звістки, щоб знали, що я жива-здорова, а писати щось ширше було для мене непереможно прикрою роботою.

Такий настрій почався у мене з того дня, як я довідалась про смерть мого брата, і – вірите мені, дорога? – ще й тепер, от у сю хвилину, ледве-ледве примусила я свою руку написати сі страшні слова… Не мириться моє серце з ними. Отже, була я на його могилі і ще не хотіла вірити, що то справді мій братик там лежить… І все мені здається, що я не повинна ні писати, ні говорити про нього інакше, як про живого. А тим часом, кому вперше пишу, то не можу сього обминути, і все наче вирок підписую… Тому легше було мені писати до тих, хто сам обізвався до мене після того, легше було відповідати, ніж самій озиватись, озиватись же я все збиралась, збиралась, та до більшості своїх кореспондентів так і не зібралась.

Але з Вами я так не можу. Нема дня, щоб я не думала про Вас, і горить моє серце, що я не знаю, як живе, що думає мій хтосічок, мій дорогий, моя Wunderblume. О, якби мої думки мали голос, то хтось чув би його, встаючи й лягаючи, чув би щось таке ніжне, як плескіт легкої хвилі по дрібній ріні, і, може, хтось не гнівався б на когось і простив би всі його провини. Справді, мені здається, що се була якась непереможна хвороба – оце моє мовчання, от як буває параліч або важка летаргія, що і тямить її чоловік, і рад би скинути кайдани невидимі – і все-таки не може. Але тепер я скинула їх і вже, здається, здорова. Коли не вдарить на мене знов яке несподіване лихо, то я вже знов буду так писати дрібні листи всім, кому їх треба, а надто моєму хтосічкові, якщо він схоче їх мати. Може, не схоче? Може, вже ні? Але й тоді прошу на ймення всього, що було між нами любого, написати мені хоч два слова, чи Ви гніваєтесь на мене і чи можу я мати надію хоч колись чимсь перепросити Вас. Напишіть мені се, дуже прошу Вас.

Ні, далебі, я була душею хвора, і тільки тому я могла до такого дійти. Але тепер мені се так тяжко, так тяжко, я не можу висловити як… Я чула через люди, що Ви хворі, що Ви на курорті. І я щодня збиралась Вам написати і, нарешті, не мала одваги, бо думала, що, може, і лист мій вже буде Вам немилий. Але ж таки одважилась, бо серце моє було повне і вдарило, нарешті, так, що розбило важку летаргію.

Мій хтосічку, мій з папороті цвіте, чи Ви ще все хворі? Що то Вам таке? Се таки, видно, замучила Вас тяжка робота і лихо? Та, може, хтосічок, як відпочине, то знов поправиться і вже його будуть більше щадити, не дадуть йому більше так мучитись тим господарством, бо воно зовсім не варте того, щоб над ним моя Wunderblume себе сушила. Правда?

Ну, може, написати Вам про когось так, немовби хтось уже був прощений і мав право писати комусь про себе? Почну аж від осені. Як надійшов чийсь остатній лист в Зелений Гай, то хтось саме пакувався виїжджати і був тоді такий хворий і такий бідний, що не мав одваги комусь в такім стані писати (а брехати, що все гаразд, хтось комусь не може, хтось комусь все мусить правду писати).

Хтось дійшов до того, що знов кров’ю кашляв (то було восени, а тепер ні), а бідний був тому, що зовсім мусив зірвати з Радою (властиво, вона зірвала зі мною), та ще через одну історію, про яку розкаже колись комусь докладно, а писати про неї дуже трудно і довго. Хтось був у дуже критичних обставинах, і хоч вони скінчились все-таки на добре, але хтось мусив з місяць відпочивати, поки якось трохи вернув собі витрачену тим усім силу. Хтось приїхав на Кавказ таки добре хворий. А їхав туди не сам – п. Квітка виїхав за кимсь до Одеси, як довідався, що хтось має їхати хворий, і допровадив когось аж до Тифліса.

В Тифлісі п. Квітка і досі сидить, а хтось сидів цілу зиму в близькому сусідстві з ним. І то було щастя для когось. Бо ледве хтось поправився після приїзду в Тифліс, як прийшла ота звістка про брата і знов когось прибила. Якби хтось був сам в Італії або десь на курорті, то, може б, і не витримав того. Але в Тифлісі була одна товаришка давня та п. Квітка, то вони помогли мені жити.

Мій хтосічок знає, що хтось завжди тримався добре з Квіточкою, але тепер тримається ще ліпше, і тепер уже Квіточка зовсім не може без когось жити, та і хтось близько того. Чи то зле, чи то добре, то кожний собі може думати як хоче, але вже воно так. Я не знаю, яка буде форма чи формула наших відносин, але одно певне, що ми будемо старатись якнайменше бути нарізно один від одного і якнайбільше помагати одно одному, – се головне в наших відносинах, а все решта другорядне. Може, не кожний повірив би мені на такі слова, але хтось мені повірить, я знаю.

Через кілька днів має приїхати в Зелений Гай п. Квітка з своїми родичами і пробуде тут місяців 1½, поки скінчиться його відпустка зі служби. А восени хтось знов поїде на Кавказ. На сей раз ще таки не виключно для Квіточки, а таки для того, що лікарі радять ще одну зиму пробути там, щоб уже зовсім зміцніти. Бо комусь на груди було дуже добре на Кавказі, і перед виїздом лікар казав, що в легких процеси спинились, а тільки сліди лишились від того, що було. Правда, хтось було знов, повернувшись додому, простудився, але не сильно, і тепер вже здоров. Та, видно, той хтось не такий, щоб його можна було заморити…

Що хтось робить? Чи хтось пише? Хтось листів не міг писати, а так дещо міг. Хтось послав поезію до Кракова, до збірника на честь когось, та не знаю, чи не спізнився.

У нас тепер є тьотя Саша (сьогодні виїжджає), казала когось поздоровити, і поцілувати, і нагадати за «Трепету», – тьотя Саша когось дуже любить і все згадує за когось. Ліля і Оксана теж комусь кланяються. Ліля вчиться багато, бо восени кінчає медицину, має державні іспити. Мама, Дора і Микось на Волині, хутко приїдуть сюди. Маємо гості: дві Лілині товаришки, одного маляра молодого і Тосю (сина т[ьоті] Саші). Живемо не зле. Оксана здорова і весела, слава богу! Як там чиясь родина?

Ой, нехай би хтось не гнівався, хтось, хтось, хтось!

Хтось

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 12, с. 106 – 108.

Вперше надруковано скорочено в перекладі російською мовою у вид.: Собр. соч. в 3-х т., т. 3, с. 298 – 299.

Подається за автографом (ф. 14, № 914).

Звірено з виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 729 – 731. Істотних різночитань з виданням 1979 р. нема. Подано адресу на листі: Германия, Гессен, Наугайм. Ольге Кобылянской.

була я на його могилі – Михайло Косач похований на старому Байковому цвинтарі в Києві.

Товаришка давня – М. Биковська.

Послав поезію до Кракова – поезію «Дочка Ієфая» було надіслано до збірника на честь О. Кобилянської «За красою», який готувався у Кракові, а вийшов у Чернівцях 1905 р.

Тьотя Саша – О. А. Косач-Шимановська.

Дві Лілині товаришки – В. Вавілова і В. Соболева.

Маляра молодого – українського художника Фотія Степановича Красицького (1878 – 1944), який, гостюючи влітку 1904 р. в родині Косачів у Зеленому Гаю, написав портрет поетеси (експонується в Київському літературно-меморіальному музеї Лесі Українки). Портрет має дату «5 июля 1904» (ст. ст.).