20.10.1904 р. До сестри Ольги

Любая моя Лілеєнько!

Як бачиш, я все ще з Києва тобі пишу. Сьогодні тільки вернувся папа з Волині (пробув він там сливе 3 тижні), а без нього вибратись я не могла, та й тепер не можна так, що він в одні двері, а я в другі, отож виберусь не раніше вівторка на тім тижні (12 октября). У вівторок буде рівно місяць, як я в Києві. Часу немало, а роботи і взагалі толку від мого пробування тут небагато. Ся київська сутолока обертає людину в якусь білку в колесі. І все тут так марудно, довго йде, що цур йому.

Здумай собі, що моя злополучна книжка досі ще «не излезла» з друкарні, хоч зосталось її тільки зброшурувать і отримати «выпускной билет» від цензора, але після того, як видрукування обложки зайняло два тижні, можна сподіватись, що й брошуровка займе стільки ж. Та чорт з нею, не буде готова, плюну на неї і поїду, а то діждусь такого сезону, що на море й носа не можна буде показать, вже й тепер не дуже-то славно буде.

Ex, поганенько взагалі прийшовся мені сей місяць (навіть 1½). Вже не говорячи про моральні прикрості, в яких почасти я й сама винна, по глупості своєї натури (про се все, яко діло минуле, нехай колись потім – «то довгеє слово»), а таки й фізично неважно було, часто нарушалась температура і кашель не раз відновлявся, та й тепер він є, хоч, може, се й пусте. Тут я вже Яновського не застала, він подався на професуру в Одесу, тож надіюся піти до нього в Одесі – конечне постараюсь, не буде так, як весною. Кашель мій скоріше нервової натури, бо оце в дні коло 3 октября, сумні й самі по собі через ті страшні роковини, мені ще тяжче було, дивлячись на маму (ти сама знаєш, яка вона буває в хвилини гострої туги). Я старалась не лишати маму саму, їздила з нею на кладовище (як нарошне, ще й дні такі мокрі були), по ночах мало що спала, і все те завершилось такими нападами кашлю, що я насилу їх морфієм затамувала, а то вже боялась, що там розірветься що-небудь в легкому.

Ну, тепер уже нічого, покашлюю, але мало, і нерви уляглися, я їх в руки забрала, а головно, що мама трохи заспокоїлась, узявшися знов до всяких часових клопотів, а мої клопоти (принаймні важніші) вже скінчились, то, може, тепер і здоров’я наладиться. Тільки се, певне, буде не раніш, як виберуся з Києва, бо тут уже знов установилось пізнє лягання (було й таке, що в 2 і 3 години ночі лягали ми з мамою), пізня їда з великими перервами і т. і., ти знаєш, як воно буває. Тепер у нас півдня йде обід, бо Дора приходить між 3 – 4, папа між 4 – 5, Микось між 5 – 7, а кожне, прийшовши, просить зараз же їсти.

Пізно лягаю тому, що все одно не можу спати, поки ходять в кватирі, і тільки даремно перекидаюся та іритуюся, а папа з мамою, виспавшись удень, вночі спати не хтять, ходять і розмовляють. Ну, та вже ж не міняти всім способу життя ради мене. Виїду, то житиму по-своєму. Сі курорти якось відучили мене від нормального життя (коли воно нормальне таке, як всі інтелігенти в Росії провадять), я хутко томлюся навіть від гостей і пустих, але шумних і довгих розмов (пам’ятаєш, як я в Гаю «дискусіями» іритувалась?). Чисто, хоч «в келью под елью» сідай, аж противно на себе!

За сей час що було приємного, то се те, що Микунька якось «розговорився» зо мною і тепер часто розказує про свої справи й інтереси, радиться де в чому і взагалі відноситься з довір’ям. Через те я його більше пізнала і до певної міри бачу вже, який він. Славная Микуня! Уже спустив з себе гімназичне напускання індиферентизму не в пору, що так нас часом коробило, простіше і щиріше став відноситись до справ і людей. Шкода тільки, що його думка не завжди поспіває за вчинками, а життя не жде і не дає йому потрібного для думання часу, через те він не раз сам признається, що в душі він сам ще не рішив того, в чому приходиться переконувати і підтримувати інших, покладаючи на те немало енергії. Але се, здається, не з ним одним так діється. Та все-таки шкода.

При нагоді стараюсь помогти йому думати, але се діло тонке, і я стережуся всякого нахрапу та менторства, щоб равлик знов не сховався в черепашку. Та вже добре й те, що ми «познайомились», – мене каменем гнітила та наша «незнайомість». Збирається Микось весною до мене в гості на Кавказ – прекрасно було б, а то все ж я тут уривками бачу його, кілька хвилин рано і стільки ж увечері, бо цілий день в Політехніці, а в свято гуляє з гостями або в гостях.

Дора все так само життям веселиться, але й учиться притім непогано. Була трохи хвора на зуби, навіть один дала вирвати, – тепер здорова. Папа приїхав з Волині немов трохи відпочивши, і вид у нього свіжіший, тільки знов трохи кашляє. Всі ми дуже раді і дякуєм тобі, що ти часто пишеш, а самі от які «безстидні», – Дора вже третій день «збирається» відправити написану одкритку, а я соромлюсь все одкритками відписуватись, довший же лист ніяк не виходив за всякою бідою і суєтою. Микунька не має звичаю писати, а папа з мамою нехай вже самі пояснять, чому мовчать.

Ти мені відповідай вже в Тифліс, моя адреса буде: Давидовская ул., № 23, д. Гамрекели (се ймення конче треба написати), Феоктисті Семенівні Карповой, для мене, бо мені вже хата найнята. У Кльоні з переселенням в Цхінвалі нічого не вийшло, і він мусить лишитись на зиму в Тифлісі. Лишуся і я. Спочатку мені се було досадно (хотілось на інші місця і всякі були соображения), але тепер я думаю, що, може, се й краще, після того, як точніше розпиталась про ті Цхінвалі.

Оксана пише нам часто (і тобі, певне, теж?), устроїлась вона, здається, не зле і недорого – 90 frs. в місяць на повному пансіоні. Льєжем довольна, тільки все скаржиться, що мало знайомих (попробувала б вона так, що ні одного знайомого, як мені траплялось!), та се, я думаю, «річ набута». У всякім разі, гаразд, що вона туди вибралась.

Як будеш, Лілеєнько, їхати сюди, то забери, які там ще є в Петербурзі, Оксанині речі, – вона обіцяла мені одну свою «зненавиджену» верхню кофту, то ви мені її звідси вишлете, як ти привезеш, але тепер я, звичайно, і не прошу, й не сподіваюся, щоб ти з тим возилась, так тільки тепер пишу, а то, може, потім забуду.

Шура ще не приїхала, все там у себе сидить, та порядкує, та хазяйнує, а се річ затяжна. Тим часом вже найняла тут у Приходька квартиру ще в августі, таким способом місяців за три, либонь, даром заплатить. А воно б варто Імочку в Київ привезти, бо вона не зовсім здорова: то вушко боліло і текло, то тепер висипка уперта покрила лице і розпросторилась на тіло, – вони її чимсь там мажуть, але то не помагає; очевидно, треба вдатись до лікаря-спеціаліста, як ти зробила з Дорою навесні. Та я вже щось не маю надії діждатись їх тут, воно й шкода, та вже нема мені як ждати, я й то, дай боже, щоб 20 октября досунулась до Тифліса (треба ж і в Одесі хоч днів 3 – 4 пробути), а се вже й так не рано. Та… воно, признатись, і нелегко бути між мамою і Шурою… За сей тиждень я зовсім допевнилась, що в глибині все зосталось по-давньому і вже, певне, поки їх життя, поти й сього нещастя… коли б же хоч Імочці не прийшлось терпіти від сього!

Ну, бувай здорова, треба кінчать, бо вже знов чужі люди прийшли. Я тобі, моя любая, писатиму з Тифліса частіше, а то тут, далебі, якось сама собі не належу. Привітай і «пожалуй» від мене Валентин. Цілую тебе, моя бідненька дитинка, серед зграї гризущих цуців.

Леся

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 12, с. 114 – 117.

Вперше надруковано у вид.: Твори в 5-ти т., т. 5, с. 491 – 493.

Подається за автографом (ф. 2, № 351).

Моя злополучна книжка – Тобто збірка «На крилах пісень».

Яновський Феофіл Гаврилович (1860 – 1928) – видатний український терапевт, професор.

Страшні роковини – 3 жовтня (ст. ст.) 1904 р. минув рік з дня смерті М. Косача.

Політехніка – політехнічний інститут у Києві, де навчався молодший брат Лесі Українки Микола Косач.

Карпова Феоктиста Семенівна – названа мати К. В. Квітки.

У Приходька – Можливо, у Іларіона Васильовича, брата П. В. Тесленка-Приходька.