Логотип сайта «Леся Українка»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Прозові твори / Жаль / 14

Жаль

14

Леся Українка

Софія сиділа в будуарі баронеси. Тяжко було їй на серці, як сиділа в тому будуарі: там стояла її рожева канапка, вона будила спогади, сказав би, наймиліші, та чи ж були для Софії милі спогади тепер? На канапці розляглася баронеса, а вона, Софія, сидить скраю на стільці і має оце зараз читати тій своїй пані якусь нудоту, либонь, якийсь voyage. А колись?.. торік? Чи могла ж Софія тоді здумати собі, що руїна якась лежатиме на тій рожевій канапочці, та ще й вередуватиме, як пані? О, якби-то баронеса могла читати Софії в серці – вона б жахнулася. Але баронеса не знає нічого, та їй і не цікава психологія її компаньйонки. Правда, баронеса помічає, що та компаньйонка робиться дедалі якась дражненна, але дарма: стоїть тільки показати їй свою владу, і «ті примхи минуться хутко!»

– Читайте, Sophie! – наказала голосно баронеса.

Софія чула, що не зможе читати, бо нерви їй аж тремтіли.

– Вибачайте, я сьогодні не можу читати, трохи охрипла.

– Не помічаю того. Lisez done!

Софія схопила книжку, розгорнула її раптово, не читаючи, дивилась на букви, що мішались їй в очах, мов у тумані.

– Sophie! Mais lisez done!

– Я не пам’ятаю, де ми вчора спинились.

Chapitre quatrième.

Софія заломила пальці під книжкою, аж вони хруснули, далі почала непевним голосом: «C’était un matin supèrbe. La brise matinale ridait légèrement la surface de la mer, qui reluisait en or fondu sous les rayons ardents du soleil tropical…»

– Вельможна пані! Лист від княгині Карабазі. Просять відповіді, – служниця перебила тими словами прикре читання і подала баронесі записку. Баронеса почала читати, її розсерджене обличчя стало випогоджуватись, либонь, щось приємне читала. Далі вона підвела голову і сказала до служниці:

– Кажи, хай подають карету.

Служниця хутко вийшла. Баронеса встала з канапки і мовила до Софії:

– Ходіть поможете мені вбиратись. Ви зо мною не їдете… Дайте шаль… Так, добре…

Баронеса хутко зібралась і поїхала. Софія знов вернулась у будуар. Стала на порозі і, суворо зсунувши брови, роздивлялась по хаті: будуар був ясний, розкішний, вигідний. «От, проклята! розкошує!» – подумала Софія, потім підійшла до стола, що стояв біля канапки. На столі було чимало порцелянових ляльок, штучних вазочок, кошичків та різних тих petits riens, що в них так дуже кохалася баронеса і – колись – Софія! Скраю стояла величенька бронзова група: Венера та Адоніс. Софії погляд запалав: «Се моя група! вона купила сю річ на тому руйновищі, а тепер поставила мені перед очима, аби я дивилась та гинула з жалю! О, як се підло!» Софія, хитаючись, приступила до канапки і впала на неї в знесиллі. Лежачи, вона все думала, думала, а погляд її, палкий, непритомний, блукав.

«Боже! яка ся баронеса нікчемна, безжалісна людина… А я ж вдалась до неї, як до щирого друга мого чоловіка, у мене ж нікого не було, окрім неї, – о лихо моє! – нікого… Я думала, вона обійдеться зо мною, як друг, не потопить, не загубить мене, а вона!.. О, коли б я була знала, та краще б я!.. але що ж би я зробила? куди ж я мала кинутись? Вона знала се добре і скористала з того: обернула мене в свою покоївку, ні, ще гірше, в свою невільницю! Коли б вона хотіла, то могла б поставити мене інакше в своєму домі, а якби вона обходилась прихильніше, то й другі б інакше мене поважали, і тоді… тоді хто знав, як би могло бути! Але вона не зробила сього, ні, вона щохвилини знущається надо мною, вона у всьому стає мені на перешкоді, вона губить мене, дихати не дає. Отам на водах… той Станіслав… хтозна, що б з того вийшло: концерт, проводи, остатня розмова наша… так, хто знає… Так вона усе знищила: моє щастя, мої надії, мою долю! Вона багата, розкошує, а я? Вона мучить, пече мене своїми розкошами! Чи я ж на те росла, чи того сподівалася? – бути підданою сієї гадини! О, се не людина, се мій злий дух!.. Боже! що мені робити? Що почати? Куди кинутись? я пішла до сього нелюда задля шматка хліба, але ж сей хліб мені в горлі став! Шматок хліба, кинутий, як собаці, з погордою! А скільки за нього приймаю знущання! Ні, краще пропасти, ніж такий хліб їсти!.. Чого ж мені ще ждати? Я досить ждала. Як я могла думати, що виб’юся в люди, сидячи у сієї відьми? Та вона не то що не помагає знайти кращу долю, вона мене ще в ярмо запрягає, на посміх людський виставляє! І приймати сю наругу, їсти сей хліб ганебний? Ні, годі! я не можу обернутися в покірну машину, як ота швачка, і затлумити в собі всі поривання, або як ота стара компаньйонка, що там на водах… Та, боже мій, краще не жити, ніж доживати вік такою безсловесною рабинею, таким нещасним попихачем, безнадійним послугачем, як ота безталанниця! А однак мені зостається або се, або… або що? погибель? Та що ж – краще загинути, ніж так жити! краще загинути, краще загинути!» – промовляла Софія в якомусь палу. Вона кидалась несамовито на канапці, погляд її палав, брови були зсунуті, ридання кипіло в грудях, але вона плакати не могла. Гіркий, гострий жаль проймав їй серце.

Зненацька з’явилась на порозі баронеса. Угледівши Софію на канапці, стала наче вкопана і руками сплеснула.

Dieu! que vois je! Sophie! Що се таке? Оце то так! тільки сього бракувало! Тільки я за поріг, а моя пані вже на моїй канапці, та ще й з ногами! З комфортом, нема що казати!

При першому вигуку Софія схопилась. Вона слухала ту гризню мовчки, тільки губи їй тремтіли. Стояла мовчазна, похмура і блідла щораз то все гірше. Часами судорожно кидалась від якого надто доразливого слова. В знесиллі прихилилась до стіни біля стола. Голова їй морочилась, вона світу перед очима не бачила. Безтямно взяла зі стола групу Адоніса й Венери і нервно крутила її в руках.

– Що ви собі справді думаєте? – вигукувала баронеса, розлютившись. – Остатнього часу ви стали собі дозволяти страшенні імпертиненції: огризаєтесь що не слово, забуваєте свої обов’язки, сидите цілий день у себе в хаті – не додзвонишся вас! Ви мені сорому завдаєте! Вчора, перед княгинею, як ви до мене озвались: «Ви мене кликали?» Що за слова? Est се qu’on ne pent dire plus poliment? Ви гадаєте, що ви мені рівня? Де ж, наприклад, – компаньйонка падає в істерику, а пані мусить біля неї заходитись! Чистий сміх! Ні, годі, я б хотіла, щоб ви залишили свої панські, княжі примхи раз назавжди. Чуєте? Що ж ви мовчите? стоїте як стовп? Ви глуха чи німа? Кажіть! Відповідайте! parlez done… Та дайте спокій моїй статуетці!

Статуетка ще більш заходила Софії в тремтячих руках. Баронеса ще гірш розлютилась.

– Чуєте! поставте! – гукнула вона хриплим, спотвореним голосом. – Чуєте, що я кажу? Поставте статуетку! Що за міщанська звичайна вічно крутить щось в руках?

– Чого ви до мене причепились? Відчепіться! – мовила Софія уривчасто, глухо.

– Ах ти ж хамка нікчемна! – вереснула баронеса. – Ти смієш мені так говорити?! – і, стиснувши кулаки, вона підступила до Софії, кричачи: – Я тобі кажу, покинь, покинь мою річ!

При сих словах Софія раптом кинулась і в нестямі, розмахнувшись, кинула бронзову групу просто в голову баронесі.

Голосно, гостро скрикнула баронеса і впала додолу мертва, вся в крові.

На той несвітський крик миттю прибігли слуги баронеси. Вбігши, вони на хвилину спинилися, з острахом схилившись над баронесою, потім всі кинулись на Софію, що стояла нерухомо, не змінивши постави.

– Що сталось? Що ви тут зробили? – крикнув лакей. – Беріть її! вона забила пані!

Софія скрикнула і з жахом закрила лице руками. Чиїсь дужі руки вхопили її. В ту хвилину в думці їй блиснуло: «От тепер я вже зовсім пропала! зовсім!»

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2006 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 3107

Модифіковано : 26.04.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.