Логотип сайта «Леся Українка»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Прозові твори / Жаль / 4

Жаль

4

Леся Українка

– Слухай, Sophie! Я тобі давно збираюсь про се казати, та все якось…

– А що там таке? Ти маєш такий чудний, таємничий вираз! – і Софія при тих словах усміхнулась.

– Та не то, щоб таємниця якась, а все ж…

– Та кажи, що там вже таке!

– Бачиш: нам прийдеться, може, ощадніше жити.

– А то чому? – запитала Софія, здивовано підвівши брівки.

– Наші грошові справи того вимагають.

– Хіба вони так уже надто погано стоять, тії справи?

– Поки що то ще не надто погано, але нам слід ощадніше жити, принаймні хоч який час.

Софія здвигнула плечима і почала дивитись у просторінь.

– Я, здається, і так живу ощадніше, ніж багато інших з нашого стану, але ж не можна, хотівши бувати в світі і приймати у себе товариство, вбиратись comme une bourgeoise і утримувати свій салон comme une mansardel… Я думаю, ви б самі не хотіли, щоб я замкнулась дома, немов та черниця.

– Та ні, – хто ж тобі про се говорить? Я зовсім не проти тебе самої се говорив…

– А коли так, то що ж, власне, я можу у сих «справах» порадити?

Князь не знав, що йому відповісти на таке запитання, і сидів який час мовчки. Далі він знову несміло зняв річ:

– Я хотів тільки сказати, що нам би пора…

– Їхать до баронеси, – перебила Софія, – сподіваюсь, «ощадність» не перешкодить нам у сьому?

– Але ж, Sophie…

– Я думаю, нашу розмову ми можем і потім докінчити, а тепер я піду вбиратись, бо й так пізно.

Але князь більш не важився кінчати тієї розмови. Софія теж не верталась до неї, князь шукав поради між своїми рахунками. Тим часом справи все гіршали, дедалі вірителі почали навідуватись частенько.

«Що тут робити? Що робити? – в розпуці питав сам себе князь, ходячи шпарко туди й сюди по кімнаті. – Ні, так не можна! Я мушу їхати до Турковського на пораду, – він чоловік свідомий, він мусить мені порадити, хоч би задля своєї дочки! Не може бути, щоб з моїх домів не було мені користі. Я їду до нього!..» – і князь подався було до дверей, але йому назустріч входив слуга і зараз же подав якийсь лист князеві.

– Поклади на столі, – мовив князь, не глянувши на той лист.

– Ясний пане! Якийсь хлопець приніс сього листа і казав, що пан Турковський просив якнайскоріше доручити листа ясному панові.

– Добре, можеш собі йти!

Слуга вийшов. Князь сів і почав пильно читати, зсунувши брови. На лиці видно було дивування, далі неспокій, сливе жах.

Турковський просив у листі вибачення, що не прибув сам до князя, аби розмовитися з ним особисто. Потім він доносив князеві, що полишає службу через те, що літа й здоров’я не дозволяють йому клопотатись такими трудними справами. Далі до листа додані були рахунки плати комірної, яку зміг зібрати Турковський; взагалі плати вийшло дуже мало, але Турковський поясняв се тим, що деякі з комірників давніш поплатили, з другими знов вийшли якісь «непорозуміння», до того ремонт потребував немало грошей. В кінці Турковський додавав, що виїжджає в село, недавно куплене, – як то відомо князеві, – пильні справи того вимагають. Одначе пан Турковський сподівався, що матиме ще не раз втіху побачення з князем, хоч до літа се навряд чи буде можливим.

Дочитавши листа, князь устав і міцно задзвонив. Слуга миттю з’явився на порозі.

– Де той, що листа приніс? – запитав князь.

– Він пішов, ясний пане, – казав, що відповіді не треба.

– Ти сам занесеш панові Турковському листа.

– Ясний пане, – перебив несміло слуга, – той хлопець казав, що пана Турковського нема…

– Знаю! іди собі! – відмовив гнівно князь, і слуга зник.

Князь кинувсь на фотель і впав у тяжку задуму.

Далі встав і відчинив вікно. Астма душила його. Остатнього часу надто часто вона приступала до нього. Розпука і гнів робили приступ ще тяжчим.

– Стара лисиця той Турковський! А я? Де мої очі були?! Ах, що робити? Що робити?

– Ясний пане! Зільберштейн і Фліттергольд просять побачитися з ясним паном.

– Хай пождуть! – ледве мовив князь, не обертаючись до слуги.

Через хвилину слуга знов увійшов.

– Розовський і Мошицький бажають на одну хвилину бачитися з ясним паном!

Князь обернувсь і хотів поступити до дверей, але не міг і в знесиллі впав на фотель.

– Клич… пані!.. – здавленим голосом вимовив. Софія стурбована вбігла в кімнату. Схопила за руку князя, раптом зблідла і затремтіла.

– Лікаря! – скрикнула.

Але вже лікар не приніс ніякої потіхи. Софія стала вдовою!

Раптова смерть чоловіка вразила її. Так хутко, так несподівано вдовою зостатись! Вона стояла, дивилась непритомно і мов хотіла щось пригадати, щось зрозуміти. «Як се? що се? що се буде?» – питав її безпорадний погляд. Раптом погляд її знов упав на мертвого чоловіка, вона затремтіла, неначе від жаху, закрила руками лице і зомліла. Слуги кинулись до неї, подаючи поміч, і потім довго розмовляли між собою і дивували з горя молодої княгині.

Софію занесли в будуар ледве притомну і положили на канапці. Перша її думка, як прийшла вона до тямку, була: «Ах, що буде зо мною?..»

Похорони князя були тихі, не дуже бучні. В світі мало говорили про його смерть, далеко більш говорилось про несподівану руїну його маєтку: «Се pauvre comte s’etait done ruiné!» – говорили одні. «Хто б міг сподіватись?» – казали другі. «Ainsi va le monde!» – додавали інші, а врешті хутко се ні для кого не було більш цікавим.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2006 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2601

Модифіковано : 2.06.2014

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.