Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

2

Леся Українка

Від того дня, коли відбувся вечір, Софія стала дуже прихильна до канапки. Навіть щодня стирала порох із неї, ще й надто старанно, такою роботою вона перше ніколи не займалась. Хто б то з її знайомих міг собі в’явити панну Софію та зо стиркою в руках? Правда, не з брудною, але все ж таки з стиркою! Ну, та ніхто ж того й не бачив, як тії тендітні рученята звивалися біля канапки, обмітаючи порох. От і тепер стоїть вона коло неї з стирочкою; стоїть Софія і дивиться на свою канапку: вона ніяк не може надивитись на свою милу, зграбненьку канапочку.

У тому спогляданні застала Софію Надя, увійшовши в салон.

– Що ж то, знов до роботи берешся? – спитала вона в сестри не без іронії в голосі.

Взагалі від тої пори, як канапка стала в хаті, сестри зробились якось менше прихильні одна до другої. Надя майже завжди оберталась до сестри з якимсь посміхом, а та відповідала їй гордо або з прикрістю. Так само й тепер Софія відповіла на те запитання не дуже мирним тоном:

– А що ж? Хіба й мені так, як тобі, треба сісти та скласти ручки? Адже сьогодні теж будуть гості, то, здається мені, не пошкодило, якби й ви взяли стирочку та хоч би з того піаніно трошки пил змели!

– Змітай сама, коли вже тобі так до сподоби тая робота! А мені не потрібна ні тая робота, ні тії гості! – і з тим словом Надя вийшла з хати.

Софія мало звернула уваги на тії слова, її тільки вразив тон, з яким Надя вимовила те слово: гості.

«Що вона собі думає? Завжди, як має князь прибути, то вона мені якісь штуки строїть! Що я їй винна?.. Ну, та дарма!..»

Софія скінчила роботу, старанно сховала стирочку, потім вернулась і сіла на канапці. Вона так любила сидіти на тій рожевій канапочці і потопати у рожевих мріях. Тут їй ніхто не заважав марити досхочу. Сливе по цілих днях вона сиділа там, і тільки які-небудь гості перебивали її мрії, – найчастіше то був князь.

«Він досить приємний, той князь. По всьому видно, що аристократ: і манери, і вирази, і поводіння – все те в нього так тонко, аристократично виходить. Тільки, що не дуже молодий, але які ті молоді, що я бачила: ні один з них не вміє так гречно розмови повести, так до ладу все сказати, як той князь… Що-то як чоловік багатий: якось зовсім інший вигляд має, навіть рухи немов якісь вільніші… от як у князя… Сьогодні мама спитала мене: чи хотіла б я бути багатою? Я думаю!..»

Сі розмаїті мрії перебив князь. Софія з усміхом встала до нього на вітання. Той прихід її не здивував зовсім і не збентежив. Князь бував у них майже щодня і часами сидів досить довго, надто в остатні дні: не раз було скілька годин пробуде у них. Але сьогодні князь був якийсь немов збентежений, та й було-таки чого: сьогодні не для звичайних відвідин прибув він в господу панства Турковських, ні! Сей день мав рішити всю його прийдешність. Так, князь наважив зробити освідчення панні Софії. Не обійшлось тут без вагання: все ж таке одруження похоже на mésalliance, рід Турковських не належить до аристократії. Але ж князь почував, що життя без Софії стало для нього неможливим, і думка одружитися з нею запанувала над ним безповоротно. «Що ж, – вона хоч і не іменитого роду, але чесної сім’ї. Турковська – дуже миленька фамілія. Та така врода, як у Софії, може скрасити всяку фамілію, вона вроджена бути княгинею!.. Але як то вона прийме моє освідчення? Вона така молодесенька… правда, без віна, але все ж!.. Ну, та якось-то воно буде! Il faut bien courir le risque!».

З такими думками увійшов князь у господу Турковських. Серце його дуже билось, але він повів справу, як належить чоловікові поважного віку і високого роду: говорив тихо, з великим шануванням, але голосом чоловіка, певного в собі. Скінчивши свою річ, він схилив голову і ждав відповіді.

– Я згоджуюсь, – тихо забриніла та жадана відповідь.

Щасливий князь не зважився глянути в очі Софії і… добре зробив!

Незабаром він попрощався і пішов додому, не тямлячись від втіхи.

Софія зосталась сама… коли се раптом увійшла, майже вбігла, в салон пані Турковська.

– Ну, що? що тобі князь казав?

– Освідчився. Просив сповістити його, коли має бути весілля.

Про те, як Софія прийняла те освідчення, не було й речі. Сама Софія навіть не згадала про те, а пані Турковська не вважала потрібним питати. Мати з дочкою без слів порозумілися.

За годину сім’я Турковських сиділа за столом і радилася. Пан Турковський був дуже втішений; він казав, що се задля його дочки «блискуча партія», пані, як видно, теж була такої думки. Софія сиділа гордо і посеред розмови давала зрозуміти, що скоріш вона робить ласку князеві, ніж він їй. Одначе видно було по її обличчю, що вона почувала себе щасливою.

– От так-то: наша Софійка буде княгинею. Хто б сподівався! – мовив пан Турковський.

– Я завжди сподівалась для неї неабиякої партії. Хоч звичайно: князь Борис такий чоловік… Так як же ти думаєш: коли ми могтимем справити весілля? Треба б уже щось певне сказати князеві, – питала пані Турковська.

– Ну що ж: я думаю, нема чого довго уводити. Князь, певне, віна не вимагатиме…

– Я думаю! – вкинула Софія.

– Запевне! – додала Турковська. – А все ж треба дещо справити, спорядити.

– Мені здається, що можна не завдавати собі великого клопоту з виправою. Ще буду мати час до справляння строїв. Може, по весіллі поїдемо за границю, то там далеко краще могтиму все купити, – говорила Софія, а думками вже літала по великих заграничних містах і потопала в прийдешніх розкошах. О, се були крилаті мрії, тільки князь займав у них невеличке місце…

– Коли ще тая подорож буде, а ти вже купувати строї збираєшся! – мовила Надя, що сиділа увесь час немов трохи сердита.

– Чого коли? Се від мене залежить! – відповіла Софія.

Надя не відказала на се нічого. Вона при матері не сміла змагатися з сестрою, бо знала, що мати завжди стане в обороні Софії. А вона б знала, що сказати, якби можна… «І чого та Софія йде за того старого?.. Не знаю, він такий противний! Нащо тато запросив його тоді на вечір?..» І багато таких думок снувалось в Надиній голові. Вона з першого разу не вподобала князя, а трохи ще й те додало досади, що її не рекомендували князеві разом із Софією, та й потім він майже не звертав на неї уваги.

Тим часом нарада була скінчена. Зважено було, що шлюб має відбутися через два тижні, і князя сповістили про те.

Цілих два тижні князь щодня заносив або засилав дарунки різні, і ті коштовні дарунки надто тішили Софію. Вона була і весела, і задумана, довгенько просиджувала на своїй канапці, думаючи та розважаючи. Канапка стала для неї другом, і вона наважила не розставатися з нею: її одну мала взяти Софія з батьківської хати, більш ніяких речей не брала: нащо вони! матиме всього доволі, чого забажає.

А от і шлюбний день! Умовлено було не справляти дуже бучного весілля, але все ж гостей було скликано чимало. Не справляти ж весілля коханої дочки зовсім буденно! Та й з ким же шлюб бере, – хай бачать всі!

Софія була дуже гарна в шовковій шлюбній сукні. Вона походжала поміж панночками-товаришками, говорила з ними ввічливо, але мимо того почувалося щось інше в її поводінні. Їй здавалось, що для неї вже починається якесь інше життя і що вона чужа сьому околові. Вона думкою буяла вже по тому новому розкішному світі, потопала в нових розкошах та забавах і раз по раз усміхалася. Деякі з панночок стиха говорили: «Радіє, радіє! Тішиться, не тямиться: а молодій слід би поважнішою бути, до того ж по шлюбі молоді мають виїхати за границю, і вона розстанеться з родиною, може, надовго». Софія тих розмов не чула і з ясним чолом походжала по рідній оселі.

В домі панував шарварок. Збирали речі Софіїні, вкладали. Пані Турковська була заклопотана і хутко звивалась біля Софіїних речей. Але по салону вона походжала спишна і розповідала паніям знайомим про те, що Софія має зараз по весіллі поїхати «за границю». Пан Турковський ходив собі, як завжди, повагом по салону і розпочинав поважні розмови з ким-небудь з гостей. Тільки сьогодні у тих розмовах частіше споминався князь і його статки.

Аж ось приїхав князь – і рушили до церкви. Софія сидить в екіпажі і радісним поглядом дивиться на місто, вона проїжджає давно відомими вулицями, але тепер їй здається, що ці вулиці мають святочний вигляд, будинки, магазини – усе те сьогодні немов якесь трохи інше. Навіть сонце світить так любо, немов приязно усміхається їй на вітання. І Софії так легко, так весело на душі… А от і церква, навстежи відчинені двері, і видно велику юрбу народу, що стовпилась там. Софія виходить з екіпажа і йде в церкву, назустріч їй лунає спів: «Гряди, гряди!..» Як багато народу зібралось, скільки знайомих і незнайомих, і всі вони прийшли на неї дивитись. При сій думці очі Софії грають гордим втішним вогнем. Софія не хоче вгадувати, яке враження робить жених. «Вони не дивляться на нього, вони дивляться на мене!» І Софія сяє від втіхи, стоячи під вінцем. От уже й скінчена відправа… Софія – княгиня, її поздоровляють, вона на всі боки киває головою, щаслива, стурбована. Чи ж не гарна вона, чи ж не «ясна» вона?

Після шлюбу в господі гостям подали по чашці шоколаду, і вони почали розходитись. В господі повстала заметня, розмова була уривчаста, про збори, про подорож, про речі, потрібні для подорожі. Нема часу до лірики, коли б не спізнитись на поїзд. Половина гостей подалась випроводжати Софію з князем на дворець залізниці. Панство Турковські теж поїхали.

Поїзд уже стояв. Хутко влагодили справу подорожі. Молоді подались до вагона. За хвилину Софія вже стояла у вікні вагона першого класу і, прощаючись, махала шлюбним букетом…