Логотип сайта «Леся Українка»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Прозові твори / Жаль / 8

Жаль

8

Леся Українка

Подорож скінчена. Баронеса та Софія зажили на який час досить спокійно (надто спокійно! – думала Софія). Справи з лікарями скінчились, курація пішла звичайним ходом.

Ma chère amie! – сказала баронеса до Софії зараз по візиті лікаря, що таки частенько навідував її. – Прошу вас, пам’ятайте про мої ліки, порошки та води. Ви чули, як говорив лікар, коли й що треба заживати. Я, власне, кажу, щоб ви пам’ятали. Je suis si distraite maintenant! – А тим часом найменше занедбання може багато зашкодити моєму здоров’ю.

«То сама б уже й дбала про нього!» – подумала Софія.

– Чи бажаєте зараз іти до купелі? – спитала вона баронесу.

– Не бажаю, а мушу. Я завжди в одну пору ходитиму до купелі. Прошу пам’ятати сеє. Ідіть приготуйте все, що треба.

За годину Софія і баронеса вийшли до купелі стежкою парку, що був насаджений навколо готелю для слабих, де жила баронеса. Софія вела баронесу під руку, а в другій мала кошик з речами, потрібними при купелі. Се був той самий несесер, що завдав Софії вже немало прикрості, тим вона його дуже ненавиділа; до того ще він мав-таки неестетичний вигляд: був замалий, через те в ньому ледве зміщались простирала і випиралися, ясно біліючи на темному, трохи злинялому оксамиті того несесера. Але баронеса любила його і не могла обійтись без нього, дарма що він немодного фасону і злинялої барви. Либонь, то був який souvenir!

– Як ви хутко йдете! – обізвалась баронеса.

«Ще й то хутко! – подумала Софія. – Ах, а тут мені ще сей проклятий кіш! Чи є що смішніше від мене в сю хвилину?.. Чом я хоч вуаля не наділа, – так і вийшла на сміх людський!» Вона спинилась і силкувалась поправити як-небудь одною рукою «теє нещасливе простирало».

– Ну, що ж ви вже зовсім стали? Est се que je dois être rôtie?

– Ви ж казали тихше йти.

– Іти, але не стояти!

Софія мовчки подалась далі.

Ось вони стали перед понурою нудною будовою, де були купелі.

– Sophie, поки я буду купатись, підіть купіть мені тії води, що лікар сьогодні казав. Та глядіть, не баріться, бо нема гірше, як отут ждати.

– Добре, – відповіла Софія, а тим часом подумала: «От ще нова потіха! ще тую воду волочитиму! Не досить простирала!»

Заклад мінеральних вод був не дуже далеко, йти було недовго, але не конче приємно, – спека була чимала!

«Ах, яка се мука! – стогнала Софія в думці. – Ще ж се тільки початок мого лиха! Ще три місяці матиму сюю приємність!»

Вернулась вона з водами ще завчасу і мала ще довгенько ждати на баронесу. Вона сіла на лавці під якимсь кущиком, що посаджений був ніби для затінку. Навколо скрізь був жовтий сипкий пісок і всі ростини були тонкі та хворі, немов їх якась гірка туга зсушила. З купелевої будови насувались душні хмарища чорного диму і з ними доносився пах якихсь ліків та есенцій, пах, властивий усім будинкам для слабих.

Стежкою раз у раз проходили пани, а найбільш панії в туалетах легких поранніх, досить штучних, хто б сказав, навіть надто штучних, але на порядних водах завжди так ведеться, бо поміж люди йти опудалом не подобає й слабим.

Софія накидала оком на кожну пані. «Ото вирядилась! Видно, що слаба! А ся!.. І чого таким їздити на води? Та якби моя воля, я б зроду на таку нудоту не поїхала! Якби воля, – та тоді б, може, і ся нудота не була б така нудна! Он люди бавляться, вбираються, мають собі втіху… А я!.. Он пані, – боже мій, зранку як ушнурувалась! А сукня, а капелюх! Матінко! Он пані, як і я, в жалобі, – але ж і фасон!.. Однак як се нудно – ждати! Як гаряче! А тут іще сей дим!..»

Софія встала і пішла стежкою, прямуючи до курзалу. Вона йшла, невважаючи куди. Зненацька з курзалу залунали гуки фортеп’яно. «А, хтось грає, – піду послухаю, все ж музика», – подумала Софія і пішла до курзалу. Увійшовши, сіла собі на фотелю перед столом, недалеко від фортеп’яно. При фортеп’яно сиділа пані поважного віку, вбрана якось чудно, з претензією, але без смаку; при ній сиділа молоденька панночка в простенькому убранні a l’enfant. То була княгиня з Росії і княжна, дочка її. Вони грали увертюру з «Норми» в чотири руки; грали вправно, старанно, дотримували такту, але музика виходила так, немов хто стукав раз у раз молотком по каменю; надто камінна гра була у пані княгині, що грала басову партію.

В залі була ще одна особа, власне, вона звернула на себе увагу Софії. То була особа немолода і якась «лихом прибита», так подумав би кожний, хто б глянув на неї. Вона ходила по залі з кутка в куток автоматичною, розбитою походою, похитувалась наперед при кожному ступні, голова її, схилена набік, теж похитувалася журливо, на лиці був розлитий глибокий, безнадійний смуток, тонкі губи стулені скорбно, очі з тремтячими віями спущені в землю. Часами вона зводила погляд затуманений, повний туги-нудьги, потім знов спускала погляд і все ходила, ходила… Вбрана вона була в чорній сукні бог зна колишньої моди і в чорній старосвітській мантильці, все те убрання розпачливо обвисало на тій маленькій похилій постаті. Сухі, малі руки стиха шарпали край мантильки. Софія дивилась на ту постать і не могла відвести очей від неї. «Що вона думає? – гадала Софія. – Що вона може думати? Чи вона що спогадує? Чи за ким журиться? Я знаю, хто вона, – вона, певне, компаньйонка сеї княгині, знати по ній, що стара компаньйонка… Ні за ким вона не журиться, а за собою, над своєю долею пропащою… Яка у неї сукня! Боже, колишня вона? А се обличчя теж було колись молоде і, може, навіть гарне… У неї блакитні очі, тонкі риси лиця, волосся русяве… так, як у мене… постать – може, й постать була коли зграбна… Чого вона похитується? Боже, який у неї погляд!.. Нещасна. Хто вона: пані, стара панна? Панського чи простого роду? Чим вона була колись?.. так, колись, тепер вона ніщо, вона стара компаньйонка… Яке слово! Що може бути гірше – зватися старою компаньйонкою!..» Софія думала і все дивилась на ту бідну похилу постать, але стара компаньйонка не зважала на ті погляди; вона, здається, нічого перед собою не бачила, вона була затоплена у тяжкі, журливі думки, чи мрії, чи спогади, хтозна, як звалися ті гадки, але знати було, що гадки тії тяжко невеселі… Вона все ходила, ходила…

На фортеп’яно взяли остатній гучний акорд. Княжна хотіла ще заграти «Casta diva», але княгиня встала і поглянула на компаньйонку, тая стрепенулась і раптом збудилася від своїх думок, на лиці з’явився вираз тупої покірності. Вона зрозуміла мовчазне бажання княгині, підійшла до столика, взяла парасоль, шаль і несесер («такий, як у нас», – подумала Софія), подала княгині палицю, княжні капелюшик, потім всі троє подалися геть з курзалу; позаду всіх компаньйонка несла шаль і несесер. Софія глянула ще раз услід тій похилій постаті, потім встала і собі вийшла з курзалу. Ідучи стежкою до купелевого будинку, вона все думала-гадала. «Стара компаньйонка, стара компаньйонка! – бриніло їй в думці. – Боже, яка гірка доля! Отак зостарітись, заснидіти у ярмі… чи то життя? Як вона дійшла до такого стану?.. Ба, що ж! Чи я коли думала, що мені судиться бути компаньйонкою? Отже, може… ох, може, й «старою компаньйонкою» судиться бути!.. О ні: се надто, надто страшно, сього не буде, я не допущуся до сього!.. Але що ж, хто знає?.. Невже, невже і я отак змарнію у кормизі? О, краще мала б утопитись!..»

За думками-гадками не зогляділась, як дійшла до будинку, де вже на неї ждала баронеса.

– Ах, Sophie! Де ви запропастились?!

– Була в курзалі, – тихо відповіла Софія.

– Саме час! – і баронеса гнівно здвигнула плечима. – Води купили?

– Купила.

– Дайте мені, я повинна тепер одну пляшку випити.

Баронеса випила воду, що подала їй Софія.

– Тепер треба проходжуватись. Дайте мені руку. Де ж ви йдете? Там вогко в затінку, вчора був дощ. Ідіть он великою стежкою.

Велика стежка теж була піскувата, по ній стояли такі самі лавки, як біля купелів, і такі самі кущі росли. Людей ходило мало. «Хоч то добре!» – думала Софія. От слуга везе пані в кріслі на коліщатах; он старенький пан іде на милицях; он молода недолуга панна на одній милиці. Все тихий сумний гурт недужих, що проходжуються поневолі.

Баронеса спинилась і на лавку сіла.

– Дайте другу пляшку. А потім підем додому.

Пішли додому.

На людніших стежках, ближче до готелю, Софії знов стало ніяково, бо до простирал, що все-таки ніяк не хотіли вкладатися як слід, ще прилучились дві пляшки і стриміли чорними горлами по обидва боки несесера.

Баронеса прийшла до хати, впала на канапу і мало не зомліла, тільки при помочі спирту та різних оцтів прийшла до пам’ятку. Потім встала і спитала, чи прийшли газети.

– Прийшли. Ось «Figaro», ви питали за нього. Може, обідати бажаєте?

– Мені не можна так скоро після води обідати. Та я й не хочу.

«Я просто гину з голоду!» – подумала Софія.

– Прочитайте мені що-небудь тим часом, – сказала баронеса.

– Що ж? Може, ось в «Revue des deux mondes»…

– Ах, там, певне, знов яка-небудь нудота! Ще, може, не дай господи, який переклад з російського! От уже перекладів тих ніколи не читаю – досить тієї нудоти і вдома. Французи повинні бути французами, а вони напустили на себе якусь філософію. Навіть Золя такий роман написав, що я від нього й не сподівалась, – я не могла до кінця дочитати, такий нудний! І сюжети у них такі низькі, вище буржуазії не йдуть. Нічого в теперішніх романах нема: ni ésprit, ni grandeur! Візьміть «Figaro». Політики не треба, – я її не розумію, та й не хочу розуміти! Такі якісь там слова: шовіністи, опортуністи, та хоч би й легітимісти… крайня права, крайня ліва… Знайдіть там у «Figaro» хроніку балів, се тепер тільки й можна читати з приємністю, c’est là où je reconnais l’ésprit français.

Почалось читання хроніки. Якийсь аристократичний бал описувано там з тим ésprit français, що ним так тішилась баронеса. Кожній пані сказано комплімент, одначе так, щоб і другі не образилися. Софія читала і впивала в себе тонку отруту заздрощів та гіркого жалю, їй голос часами тремтів і французька вимова не конечне чисто виходила.

– Ах, Sophie! – перебила їй баронеса. – Як же можна так вимовляти слово rayon?! Перечитайте остатню фразу ще раз, бо я навіть як слід не розібрала.

Софія перечитує.

M-me la baronne C. avait une robe couleur rayon du soleil… – тут Софія спинилась і замислилась: «Що ж то за сукня була? Що за барва: rayon du soleil – сонячний промінь… певне, щось надзвичайне! злотисто-рожеве, може? або червоне? Ні, ні, напевне, злотисто-рожеве!..»

– Що ж ви, Sophie? Далі!

– …C’etait une toilette vraimant harmonieuse. M-me la comtesse K. etait toute en velour noir semé des étoiles dorées. C’etait comme si la déesse de la nuit… «Ах, як се чудово: чорний оксамит і зорі, зорі!.. Однак треба читати, а то ясновельможна вже кривиться!»

– …C’etait comme si la déesse de la nuit elle même

– Ах, як се поетично. Правда, Sophie? Ну, що там далі?

– …Il у avait une grande richesse dans des couleurs grises: gris perle, gris tourterelle… «Я мала колись чудову сіру сукню і якраз gris tourterelle, я її купила у Відні тоді, коли…»

– Sophie, що се з вами сьогодні? Ви ще ніколи так бридко не читали.

– Мені голова болить.

– Давно б сказали, а то тільки мені нерви дражните таким читанням.

Тут увійшов слуга.

– Ясновельможна пані, пан Турів.

– Проси.

Увійшов високий пан, надто чепурний, з надто ввічливою міною, гречно вклонився баронесі, а на Софію поглянув не без цікавості.

– Bonjour! Я дуже рада. Як се ви сюди заїхали?! Sophie, можете собі йти.

Софія вийшла, вражена до живого.

– Що то за пані? – питав гість. – Дуже інтересна особа.

– Се моя dame de compagnie, вдова по князеві Борисові, я її взяла par charité.

– І що ж? Задоволені?

– Ні-ні… так уже мушу терпіти, теж par charite. Все то, знаєте, щось собі гадає, що вона й досі княгиня. Клопіт з нею… Сама вона не з високого роду.

– А! такі завжди високо несуться…

Софія тим часом в нестямі ходила по своїй хаті. Вона була глибоко, тяжко ображена, серце їй стукотіло, густа краска покривала вид. «Мов покоївку, прогнала з хати! при чужому чоловікові! Боже, який сором! та чим вона краща від мене? Хіба я не була княгинею? Я й тепер княгиня! Сього ніхто не може відібрати від мене!..»

Софія сіла кінець стола і затулила вид руками, потім раптом зірвалась, упала на ліжко і голосно розпачливо заридала: «Ох, я нещасна, нещасна!..»


Примітки

«Норма» – опера італійського композитора Вінченцо Белліні (Bellini, 1801 – 1835), написана в 1831 р. «Casta diva» – каватіна Норми з цієї опери.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2006 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2636

Модифіковано : 24.04.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.