Логотип сайта «Леся Українка»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Прозові твори / Жаль / 5

Жаль

5

Леся Українка

Софія сиділа на канапці в чорній жалобній сукні. Вираз її обличчя не зовсім відповідав смутковому убранню, – на лиці скоріш дивування видко було, аніж смуток. «Що ж буде далі?» – говорив її погляд.

– Вибачайте, ясна пані! – мовила, увійшовши, служниця – єдина, що зосталась при Софії, – вибачайте, там якісь панове бажають бачити ясну паню.

– Я не приймаю нікого.

– Вони кажуть, що конечне мусять бачитись. Казали, що готові цілий день ждати.

– Ах, як се нудно! Ну, добре, я вийду.

В салоні її дожидало троє людей. Елегантний салоник, певне, ніколи не бачив таких гостей. Обличчя тих людей були виразно орієнтального типу, їх чорні гострі очі пильно оглядали всі речі в кімнаті і немов міряли саму кімнату. Вони стояли тихо і тільки часами мінялись уривчастими швидкими фразами.

– Ну, і довго нам ще ждати? – запитали вони у служниці, що верталась від Софії.

– Ясна пані зараз вийде, – відмовила служниця, кинувши на їх погляд, повний презирства.

Вони якось дивно переглянулись при слові «ясна пані», однак не сказали нічого. В ту хвилину вступила Софія. Глянувши на тих людей, Софія змінилась на виду: вона відразу догадалась, що то вірителі.

– Чим можу служити? – спитала вона їх трохи непевним голосом.

– Сподіваємось, що пані відомо, які стосунки мав з нами покійний князь? – замість відповіді спитав Софію один з вірителів.

– Так, я знаю. Але… ті справи…

– Ми, власне, прийшли, щоб скінчити з тими справами.

– Але я не знаю достотне тих стосунків, скільки того довгу… і взагалі…

– Ну, ми будем зараз то показувати! – і з тими словами один з вірителів витяг з кишені спору пачку вексельових рахунків; потім, бачачи, що Софія не зважується і взятись до тієї папуші, додав: – А от і загальна сума всіх довгів.

Софія глянула на ту «загальну суму», і в очах їй блиснула розпука.

– Коли ж я повинна сеє сплатити? – спитала.

– Зараз! – відказали в один голос вірителі.

– Але ж… се неможливо! Я не можу сплатити вам такої суми зараз! – тремтячим голосом вимовила Софія.

– То ми будем описувати ваш дім, – спокійно відповіли вірителі.

Потім вони перекинулись між собою скількома незрозумілими словами і вийшли з хати, не глянувши на скаменілу Софію.

Софія стояла нерухомо, безвладно опустивши руки, обличчя її мало вираз дитячої безпорадності. Але зненацька їй в очах прокинувся якийсь промінь надії. «Я пошлю телеграму таткові! – пронеслась у неї думка. – Так, він певне може помогти мені! Він мусить помогти!» Вона швиденько написала скілька слів на клаптику паперу, хутенько вбралась і поїхала сама на телеграф. Спершу вона нікого, нічого не бачила навкруги себе і власні думки снувались без ладу в голові, але потім, під впливом ясного, свіжого, зимового ранку і тієї веселої, гучної юрби, що снувалась бадьоро вулицями, думки її стали спокійніші. «Так, так, напевне татко визволить мене з сеї напасті!» – думала вона і дивилась перед себе з надією.

Вернувшись від телеграфу додому, вона застала вже там вірителів, що походжала по всіх кімнатах певною, вільною походкою і наглядали, як описують всі речі. Софію се вразило страшенно. «Вже! Так хутко!.. Боже! Куди ж я подінусь!» – вона з жахом вибігла знов на вулицю. Вона йшла, бігла, сама не знала куди. «Що робити? Поки-то прийде відповідь таткова, а тут!.. Ні, треба кудись іти, когось порадитись! Кого ж? Хіба піти до тітки? Ні, – вона завжди була непривітна до мене, – не піду… До кого ж я вдамся? – Софія спинилась… – Піду до баронеси!» – несподівано зважила вона. Софія сама не знала, звідки прийшло їй те на думку і чого, власне, має вона там шукати поради, але не час було розважати над тим. Хутко прийшла до дому баронеси, раптово, поривчасто подзвонила і спитала, чи дома баронеса і чи приймає. Слуга пішов і вернувся з відповіддю, що баронеса нікого не приймає. Одначе Софія, мовивши, що конечне мусить бачити баронесу, швидко подалась у кімнати. Не заставши нікого в салоні, вона вступила до будуара.

Баронеса була сама в будуарі. Вона сиділа перед коминком на великому вигідному фотелі; сеє вона дозволяла собі тільки без сторонніх людей, знати ж було, що вона нікого не ждала. Сиділа вона, відкинувшись на спинку фотеля, але постать її була випростана (горбитись вона не звикла). Вбрана вона була тепло і закутана була в не менше теплій шалі, хоча у кімнаті і так було тепло, а перед коминком навіть гаряче. Очі її дивились на вогонь, на гордому, колись гарному обличчі панувала сувора задума. Від тих дум брови зсунулись, очі дивились надто поважно, а вид здавався ще старішим.

Зненацька увійшла Софія. Баронеса здригнулась і прикро споглянула на Софію.

– Ах, ви так несподівано увійшли! – мовила, розтягаючи слова, то ж було знаком прикрого настрою.

– Вибачайте, баронесо! – озвалась до неї Софія збентежена. – Я ніколи б не відважилась турбувати вас, але тепер… в таку хвилину…

– Чим можу служити? – запитала знов так само баронеса.

– Ви знаєте мої нещасні обставини!.. Чи сподівалась я, що се так може далеко зайти… ах, се так несподівано!..

– Почасти, я думаю, се могло бути сподіване. Певне ж, для вас не були таємницею справи небіжчика вашого мужа: il n’etait pas un richard. Велика шкода, що так сталося, але треба було б завчасу подумати о тім. Il fallût être un peu économes.

– Ох, так!.. тоді!.. хто ж знав… Тепер нещастя, така руїна… все описують!.. – і Софія слізьми умилася.

Баронеса насупилась і почала дивитись в другий бік. «Voilà une scène bien bête!» – думала вона.

– Заспокойтесь, немає чого так надто десперувати, – вдалась вона знов до Софії, – хоч, справді, не знаю, чим би могла вам порадити.

Софія трохи стишилась від холодного тону баронеси.

– Я думаю, ви, баронесо, яко давній друг князеві, і при тому ваші зв’язки в світі…

– Що ж, се тут не поможе! Я не знаю, що б вам сказати… Хіба вже при таких обставинах, si votre situation est si extrême, вам прийдеться, може, подумать о місці…

– О якому місці? – запитала Софія.

– О якому-небудь обов’язку, наприклад – місце гувернантки…

– Я? За гувернантку? – перепитала Софія наче непритомно, мов не розуміла значення речей баронеси.

– Так, за гувернантку. Врешті, ви, може, й справді не в стані бути нею, – votre éducation n’est pas si faite. Адже ж ви, певне, не можете давати лекцій музики? Ви учились музики?

– Я вчилась тільки співу!.. Та ні, се неможливо, я про се не можу навіть думати! – сказала Софія, вставши стурбована, сливе ображена. – Не можу! та й не хотіла б!

– Ну, в такім разі, коли ви не можете бути за гувернантку, – провадила далі баронеса байдужим голосом, незважаючи на турботу Софії, – то в такім разі вам прийдеться хіба шукати місця компаньйонки, се не потребує великої едукації. Та от, наприклад, – я їду хутко на води за границю і, власне, бажала б мати при собі яку особу pour la compagnie. При ваших крайніх обставинах…

– Так, мої обставини лихі, але врешті не такі вже крайні. Я послала телеграму до батька і хутко збираюся їхати сама.

– А, коли так!.. – баронеса теж встала з фотеля. – Бувайте здорові ! – і вона подала руку Софії, що рушила до неї прощатись.

– Одначе радила б вам подумати… – додала баронеса, коли Софія вже зовсім відходила.

– Спасибі! Adieu! Сьогодні я їду до батька! – і Софія вийшла з будуара.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2006 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2634

Модифіковано : 23.04.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.