Логотип сайта «Леся Українка»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Прозові твори / Жаль / 6

Жаль

6

Леся Українка

Пан і пані Турковські сиділи собі сами в своїй сільській господі. В цілому домі було тихо і якось самотньо, бо й не було в ньому нікого, окрім старих, навіть Наді не було, вона зосталась в місті в інституті.

Обоє старі сиділи мовчки, пані плела панчоху, пан читав якусь газету.

– Слухай-но, щось ніби заїхало до двору! – зненацька обізвалась пані до чоловіка.

– Хто ж би то? – пан Турковський встав і хотів вийти подивитись.

Коли се якась постать жіноча швидко вбігла в хату і кинулась до пані Турковської.

– Софійко! Се ти? – скрикнули разом батько й мати. – Так несподівано!

– Ах, мамочко! – і Софія заридала, припавши на плече матері.

– Що тобі, моя Софійко? Заспокойся, на бога!

– Ви одержали мою телеграму? – спитала Софія, трохи заспокоївшись. – Ви знаєте моє лихо?

– Знаємо, знаємо, але що ж мали робити? Чим же ми могли тобі порадити? – Далі, трохи згодом, мати додала: – А що ж ти думаєш тепер робити?

Софія з дивом глянула на матір.

– Що ж? я не знаю!..

– Ну, потім вже про те подумаєм, а тепер ти, Софійко, либонь, втомилася з дороги, відпочинь!

Софія пішла з матір’ю в другу хату. Хата нагадала Софії власну її хату, що вона жила панною. І свічадо те саме, і постанова.

– А де ж Надя й Павлусь? – згадала Софія.

– Вона в місті, в інституті, а Павлусь в гімназії! Де ж їх тут тримати? Яку можуть вони осягнути едукацію і кар’єру в сій глушині? Се тільки для нас, старих, добре. Нам уже що! Аби спокій!

Слово «глушина» вразило Софію прикро. Пані Турковська пішла наглянути, як і куди будуть зносити речі Софії.

– А тобі я радила б заснути трохи: ти така здорожена та зжурена, – мовила вона дочці, відходячи.

Софія не думала спати лягати. Приступила до вікна і стала дивитись. Вікно виходило в садок, садок був невеличкий, але в ньому було кілька старих дерев, що стояли, сумно схиливши віти під тяжким навісом снігу. За садком видко було чиюсь хатину стареньку, снігові намети підходили їй аж попід віконечка. Далі видко було вулицю і громадську криницю з журавлем високим. По той бік вулиці стояла церковця з зеленим дахом, навколо неї мріли крізь туман зимовий похилі хрести на сільському цвинтарі. На вулиці не було ніякого руху, тільки часом яка молодиця прийде по воду до криниці, тихо, риплячи, нахилиться журавель, потім знов випростається, і знов вулиця самотня. В близьких хатах ще не світилось, хоч надворі вже смеркало.

«Правдива глушина!» – подумала Софія, відступила од вікна і вийшла геть з хати…

Скільки жила Софія на селі, то більш не задивлялась на той краєвид.

– Слухай, Софійко, – мовила їй мати через скілька день, – одначе, як же ти думаєш далі бути?

Тепер се питання не здивувало Софії.

– Не знаю! треба щось думати, – відповіла, – звісно, що тут я нічого не діждусь.

– Хто його зна! – вкинув пан Турковський. – І лихо знало того князя, що він так хутко вмре! Ну, хоч він і старий був, а все ж міг би ще жити. І де він свої гроші подів? Здається ж, мав і доми, і маєтки.

– Та що вже там! – з досадою мовила Софія. – Тому нічого не порадиш. Треба – що мені тепер почати, бо що ж: от я прожила тиждень, проживу ще тиждень, а далі що?

– Та що ж, Софійко, – відмовив знов Турковський, – тобі треба вдруге заміж вийти, та й годі! Що ж, не нажилась за князем, то, може, наживешся за графом! Ти ще молода, не вік же тобі зоставатись удовою.

– Заміж! Цікаво, за кого б то я тут могла вийти заміж?

– Ну, за кого! звісно, так хутко не може ніхто знайтись, але поживеш, пождеш…

– Ждати! Та й що ж я діждуся? Я, здається, усіх тут у вас бачила, кого могла побачити.

На тім розмова кінчилась. Софія пішла у свою кімнату, сіла й задумалась. Не в перший раз була між ними така розмова. «Мама правду каже: я мушу думати щось, бо тут жити я не можу, – з самої нудьги можна пропасти! Сумно, глухо!.. Татко каже: заміж. Але хто ж справді тут єсть? Хіба той відставний майор, що то приходить до татка і кожний раз такого диму з тютюну напустить на всю хату, що я аж млію? Або той акцизник, що тільки й мови у нього про собаки та про горілку? Фе! аж бридко!.. А з путніх людей хто ж мене тут знайде? Та й де б він тут узявся!..»

Тут увішала мати і торкнула Софію за плече.

– Софійко, там пан Шпачинський приїхав. Може, вийдеш?

– Ні! Пощо маю виходити? Що я з ним говоритиму? Про карти, про коні чи про ярмарки?..

– Але що ж ти всіх цураєшся? Не можна так, – що ж з того буде, як ти будеш ховатись від усіх?

– А що ж з того, як буду виходити?

– Ну, все ж роздивишся на людей. Сама ж нарікаєш, говориш: нудьга, глушина!

– Хіба ж не правда?.. Що ж мені ваші люди поможуть?

– Бачиш, Софійко, якщо не хочеш вік бути вдовою, то треба щось думати. Удруге трудно сподіватися такої партії, як покійний князь, – тепер і аристократи дивляться за віном, а твій титул тут небагато поможе.

– Та що ж? Невже мені за якого-небудь Шпачинського йти?.. Воліла б уже згинути у сій глушині. От подумаєш – партія!

Пані Турковська подалась до дверей.

– То не вийдеш? – спитала.

– Ні!

Пані Турковська вийшла до гостя сама.

Софія почала турботно ходити по хаті «Ні, мушу сама собі ради шукати! – розважала вона. – Перш усього треба вирватися з сієї глушини, – що, справді? Якої долі я можу тут сподіватись? Треба в ширший світ, там, може, знов у люди вийду. А ні, то хоч знатиму, що не засниділа я у Ведмежому Куті (от іще назва!), не поховала себе живою!..»

Увечері за чаєм Софія мала зважливий вираз лиця. Знати, що вона мала щось на думці і от-от хтіла вимовити його.

– Знаєте що, тату? – обізвалась вона зненацька. – Я хутко поїду від вас.

– Що ти кажеш? Куди? – запитали батько й мати в один голос.

– Знов у місто. Що ж я тут робитиму? Нічого я тут не діждусь, а тільки зануджуся марне. Я тільки вам тут заважаю.

– Ну, се пусте!.. тільки вже коли ти думаєш, що тута марне час уводиш, то звичайно… Але що ж ти робитимеш в місті? Де ти подінешся?

– Де? Коли вже інакше не можна, то мушу стати десь на службу.

– Ти – на службу? Подумай, що ти кажеш!

– Ну, а що ж, що ж маю робити? У місті я хоч можу мати надію на ліпше, там хоч людей бачитиму, світ, нудьги тутешньої збудуся! Та й невже я навіки йду в службу? і я ж вільна яку хочу службу вибрати.

– Ба, уважай сама – ти вже не дитина… Тільки як же так їхати? Треба б щось певного знати, бо де ж так відразу можна службу знайти?

– О, я об тім не журюся! Мене одна баронеса запрошувала за компаньйонку до себе, ще тоді, як мала до вас їхати. Аби моя хіть!

– Хіба та хочеш їхати до неї?

– Я мушу їхати до неї.

Батько й мати не затримували довго дочки. Другого ж таки дня Софія почала збиратись, а за три дні була вже в місті. Першого дня вона вдалась до баронеси.

– А, се ви!.. – мовила на вітання баронеса, і ледве примітний посміх чувся в тих словах.

– Так. Я роздумалась, порадилася з родиною і зважила, що можу прийняти ваші запросини.

– Се добре, бо я от хутко виїжджаю за границю. Якби ви трохи спізнились, то б не застали мене. Якщо ви стаєте у мене, то збирайтесь у дорогу.

– Я готова.

– Коли можете переїхати до мене?

– Хоч зараз.

– То переїздіть. Тоді поговоримо про всі умови. Поможете мені збиратись.

– Добре. Я зараз переїду.

От Софія і в баронеси. На службі!.. Відразу мусить взятись до роботи: треба вкладати речі баронеси, – хутко виїздити. Софія пішла до будуара, аби взяти деякі речі, потрібні в дорозі. Ступивши на поріг, вона спинилася нагле і відкинулася цілою постаттю, немов угляділа щось дивне чи страшне.

– Боже, моя канапка!.. – скрикнула вона стиха, але спотвореним голосом.

Так, у кутку в будуарі стояла її рожева канапка. Софія стала і з жалем дивилась на тую канапку… Коли се з другої хати почувся голос баронеси: «Eh bien!..»

Софія кинулась, хутко пройшла до будуара і, зітхнувши, взялась до роботи. Знайшла несесер баронесин і почала вкладати у нього різні «найпотрібніші» дріб’язки. З нервовим поспіхом поралась вона, хутко справилась і, віддавши несесер служниці, пішла в свою кімнату. Там вона заломила руки і заридала: «Ах, яка се мука, бачити свою колишню найдорожчу річ тепер!.. Як сей будуар похожий до мого… Ох, коли б вже скоріше виїхати звідси, чи що!..» Софія мусила знов іти вкладатись. За роботою вона в думці боролася з своїм жалем. «Ну що ж, поїду за границю, нічого сього бачити не буду, не буде часу журитися… А може, там і доля знайдеться…»

За день, за два все було влагоджено, і рушили в дорогу.

«Богу дякувати! Хоч далі від сього міста! – думала Софія. – Хоч мене жаль той гризти не буде!»

Шкода, жаль не зостався у рідному місті.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2006 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2455

Модифіковано : 26.04.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.