7

Леся Українка

Швидко, швидко летить поїзд! Красні краєвиди, мов у сні, зміняються. Високі гори, квітчасті долини, швидкі річки – все так швидко повстає і зникає, немов у тій казці, що то від помаху чарівної хусточки вставали й гинули гори та долини. Далі почалися великі темні луги. Стрункі високі дерева снуються перед очима, неначе водять який чарівний танок. Он веселеє коло молодих сосонок, – як чудово грає між ними багряний промінь західного сонця!

Софія стоїть у вагоні першого класу і дивиться у вікно так пильно, насупивши брови, її не чарують розкішні картини, будять вони в серці жаль пекучий! «Тут я проїздила тоді! – пригадує вона. – Князь казав мені: «Як будеш проїздити вдруге сею стороною, то пригадуй містини знайомі!..» Пригадую, пригадую!..»

– Sophie, зачиніть вікно – протяг! – обізвалась баронеса, лежачи в другому кутку вагона. – Поки доїду до тих вод, то зовсім розхоруюся!

Софія закусила губу і ще більш насупилася, однак причинила вікно. Стала знов і дивилась та поринала у спогадах.

– Sophie, подайте несесер! – знов баронеса озвалась.

Софія не чула того. «Тут я згубила тоді свою обручку. Я так за нею журилась, а князь казав: «Не журись, не варт, кращу куплю». У Відні купив мені обручку; ох, де вона тепер? Нема, та й на що б здалася!..»

– Подайте мені несесер! – гукнула баронеса. – Що се з вами сьогодні робиться? Нічого не чуєте!.. Чи мушу сама встати?

Софія мовчки подала баронесі жадану річ і подалася знов до вікна.

– Годі вже вам там стояти. Збирайте краще всі речі, щоб чого не забутись, бо хутко нам треба буде виходити. Чуєте?

– Зараз! – і Софія почала раптово збирати та складати різні дріб’язки, що порозкидала баронеса навколо себе.

Став поїзд. Усі рушили до двірця. Софія вела баронесу під руку, бо та казала, що їй голова морочиться після їзди. У другій руці Софія несла несесер та коробку з капелюхом, носильщики несли за ними силу коробочок, пакуночків і всякої всячини. «Ах, мій боже! лізе, як той слимак!» – думала Софія, ведучи свою пані, їй було сором, і вона не сміла звести очей на юрбу людей подорожніх.

В дамській кімнаті баронеса безвладно опустилась на канапу.

– Дайте мені спирту! – мовила вона до Софії слабим голосом.

Софія кинулась до несесера, подивилась там, потім пошукала у саквояжі і там не знайшла спирту. Вона стурбовано глянула на баронесу.

– Вибачайте! при нас нема спирту, – мовила тихо.

– А де ж? – запитала баронеса голосніше і трохи вже прикро.

– Я вложила його в скриню, – ще тихше відповіла Софія.

– Сього тільки недоставало!.. І про що ви думаєте? Скажіть мені, нащо у вас голова на плечах? C’est une affrense négligeance !.. Принесіть води.

Несучи воду, Софія глянула убік і побачила двох панночок, що дивились просто на неї, одна усміхаючись, а друга журливо. Софія зчервонілась, і сльози стали їй в очах.

– Ідіть влагодьте, щоб ми могли швидше їхати до готелю, – мовила баронеса, не глянувши на неї.

Софія пішла, їй уперше приходилось клопотатися подорожніми справами, однак якось-то влагодила все, і рушили до готелю. В готелі баронеса лягла в ліжко, а Софії казала вийняти зараз же все зо скрині і знайти спирт. Була то справа досить довга.

– Тепер можете йти. Поставте спирт біля мене. Вкрийте мене ліпше, тут холодно. Ах, як ви се незручно робите! Добре вже. Не забудьте ж: ми завтра рано далі їдем, – щоб не спізнитись. Щоб усе було на місці.

Софія пішла в свою хату, але спати ще не лягала. Після всіх турбот вона не могла хутко заснути. Сіла до столу і почала писати лист:

«Дорога мамо!

Правду кажучи, нічого писати тепера, бо ми ще не доїхали до тих вод. Але я хочу поділитися з вами своїм жалем. Мені здається, що гірше, як мені тепер, то вже не може бути. Здумайте собі: я ще не побула й півмісяця у баронеси, а скільки прикрості завдала вона мені! Боже, що ж то буде далі!.. Сьогодні я цілу дорогу стояла край вікна, дивилась та спогадувала колишні часи. Чи давно те було? Мені здається, що та шлюбна подорож давно-давно минула, але я пам’ятаю кожну дрібницю з того часу. Цілий день я рвала собі серце тими спогадами: тільки що заспокоюсь трохи, зараз якась дрібниця збудить знов мої спогади, і так мені жаль стане! Ох, здається, краще було б, якби я була теє все навіки забула!.. Баронеса вередує безперестанку. Сьогодні мені на цілий дворець сорому наробила: привселюдно пекла мене за якийсь нікчемний спирт. Ще мені тії спирти, та оцти, та еліксири! Все то вона, бачте, свою вдачу показує: має des nerfs dérangés!.. А гризти та капризувати нерви не заважають. Здається, могла б подумать, що не тільки вона має нерви. Вона так зо мною обходиться, наче б я зроду була її слуга: те подай, те принеси, того не забудь! Як я з тим клопотом справляюсь – і сама не знаю! Сьогодні мусила з її пакунками носитись, і карету наймати, і в готелі розкладатись, – не знаю, де в мене сили на те все стало. Втомлена, змучена, я ще мусила їй той спирт з дна скрині добувати. Боже, чи я коли думала, що та сквасніла стара кокетка буде надо мною вередувати? Не можу я з сим помиритись і буду старатись як можна скоріше вирватись з сеї бридкої служби. Побачу, як мені пощастить на водах, може, там краще буде, хам повинно бути весело: на заграничних водах повинно бути весело, там не буває нудно. Потім ми поїдемо в Париж. Я вже готова багато витерпіти, аби тільки добачити Париж! Ви знаєте, що мені так і не прийшлось бути в Парижі; я так жалувала! Аж ось коли побачу його! Не сподівалась… Тільки й потіша мене надія, що недовго буду у баронеси, що, може, вернеться до мене доля. Сьогодні маю нерви роздражнені і через те мені все видається сумніше. Побачу, як далі буде. Писатиму вам про все, що буде зо мною. Пишіть і ви до мене частіш. Не забувайте

вашу бідну дочку Софію».